У місті, з промовистою назвою Байгород, який ми знаємо як Єлисаветград, наприкінці другого десятиріччя минулого століття завирувала зловісна заметіль. Нахлинула революційна стихія.
Юний Юрко Яновський широко розкритими очима вбирав у себе незвіданий не лише для нього, а й для набагато старших, світ. Для байгородців той світ був новим і жорстоким. Бо хіба не лякався люд анархістки Нікіфорової, котра чорним терором у 18-му році накрила місто? Так само сприйняли тутешні мешканці носіїв червоного та білого терорів, що не забарилися вслід.
Чотири сталеві клинки можуть стати друзями, але не родичами, або, навпаки, можуть бути кровними братами, та не друзями-однодумцями. Таке твердження в мистецькій формі з успіхом втілив Юрій Яновський на основі суспільного багажу та власних спостережень в двох ранніх романах «Чотири шаблі» та «Вершники». А їм передувала повість «Байгород» про той знаменний період та кілька оповідань схожої тематики.
І ось тут погодьмося, що своїх доволі куцих юнацьких вражень для панорамного відтворення бурхливої минувшини молодому письменнику явно не вистачало. Тому уважно прислухався до думок тертих життям і обтяжених досвідом людей. Зокрема відомого воєначальника Юрка Тютюнника, з яким познайомився на Одеській кіностудії і котрий сходив на початку 20-тих Єлисаветградщину та Олександрійщину, власне, все Правобережжя, вздовж і впоперек. Тютюнник був начальником штабу в знаменитого Никифора Григор’єва, котрий і навіяв автору «Чотирьох шабель» образ непереможного Шахая – «степового Наполеона» і його маршалів Остюка, Галата, Марченка (читай: Горбенко, Масенко, Терещенко, Бондаренко, Ясинський) та вояків-братів Виривайлів, інших звитяжців, що не осоромили б і Гоголевого «Тараса Бульбу». Вони сповідують відвагу, вірність, бойову дружбу, таку хапливість до буття, що з гідністю зустрінуть й саму смерть. Побратими люблять у Шахаєві відданого їм командира, котрий знає, чого хоче, знає людей і мистецтво проводу ними. Він національно свідома людина, тверда й така, що бачить наслідки своїх дій, осмислює перспективи майбутнього.
З великим талантом і знанням військової справи описані батальні сцени, явно не без підказки Тютюнника, зокрема бої біля Успенівки і Павлівки, де кожний з героїв має своє місце й призначення. «Вершники», написані в страшні 1930-33 роки, роки перших арештів і Великого голоду, відповідають у новелі «Подвійне коло» на питання, куди поділися такі, як Шахай з їхньою снагою. Це яскраво-сліпучий степовий бій під Компаніївкою тих самих «чотирьох шабель», але не проти зовнішніх ворогів, що обступили з усіх боків, а між собою. Це чотири брати Половці – вояк української армії Оверко, білогвардієць Андрій, махновець-анархіст Панас та комуніст Іван – по черзі знищують один одного. А чужинець-комісар Герт наприкінці новели заспокоює приголомшеного непоправимим Івана: мовляв, нічого страшного не трапилося, вони, мовляв, хоч і «одного роду, та не одного з тобою класу».
На перший погляд, авторське трактування образів має вигляд чистого літературного прийому, що символічно й метафорично змальовуючи братовбивчий процес, далеко відійшов від реальності. Та не поспішаймо із скороспілими висновками.
Познайомимося з родоводом відомого більшовика Григорія Івановича Петровського, дитинство якого зачепило й місто дитинства Юрія Яновського. Він, Петровський, був онуком баришника Михайла Мартакі, котрий з присвоєнням дворянства придбав прізвище Петровський, та рідним племінником єлисаветградської меценатки-мільйонерші Ганни Дмитрян. Його батько Іван Михайлович у першому шлюбі мав сина Сергія. У другої дружини Марії Остахової, котра вже мала позашлюбного сина Петра, народилися Григорій та Андрій. Коли батько Іван помер, вдова вийшла заміж за нового чоловіка Олександра. Від цього заміжжя народилися ще діти. У всякому разі відомі троє – Ничипір, Олександр і Ганна. Стежки братів розбіглися у революційних бурях. Найстарший Сергій в рядах Вільного козацтва загинув під час наскоку на Єлисаветград згаданої отаманші Марусі. Григорій у більшовицькому середовищі досяг найвищих посад в Україні. Андрій у денікінсько-врангелівських лавах дослужився до генерала, потерпів розгром і змушений був емігрувати. А з легкої руки Михайла Булгакова за розповідями письменника Віктора Шкловського, котрий добре знав Андрія, перетворився в безшабашного кавалериста-рубаку генерала Чорноту в творах першого. Ничипір ступив на одну дорогу зі степовим селянством і загинув від руки Нестора Махна.
Є у «Вершниках» ще й найменший брат Сашко. Хлопчину від Панаса забирає вцілілий Іван. Ось так само реальний Григорій Іванович прийняв під своє крило і свого найменшого брата по матері Олександра, коли поряд зі своїми григор’євцями гине Ничипір.
У «Вершниках» є і такий епізод: на трибуні перед тисячами людей іде дискусія між Махном та його опонентом. Вислухавши диспутанта, Махно бере його за ґудзика і стріляє йому в груди. Цей випадок справді мав місце 27 липня 1919 в селі Сентове (тепер Родниківка) не так далеко від Олександрії, тільки співрозмовником Махна був не якийсь безіменний односелець «батька», а отаман Григор’єв. На майдані до 20000 вояків Григор’єва й Махна та депутати від міст, сіл і портів українського степу й Причорномор’я намагалися домовитися про взаємодію проти більшовиків. Промовистий збіг обставин, чи не так?
Ось і напрошується припущення, що якраз розповіді Григорія Петровського спонукали молодого прозаїка до такого розвитку теми «Вершників». Адже ж стало відомо останнім часом про їх плідне спілкування при написанні Яновським «Думи про Британку». Історичні події, які відбувалися в тому лихолітті у селі Висунськ лягли в основу патріотичної романтично-піднесеної п’єси. А Петровський знав умовний Байгород набагато краще, ніж Висунськ.
Симпатизуючи молодому письменнику і бажаючи убезпечити від арешту й можливої загибелі («Чотири шаблі» нещадно громилися ідеологами), Петровський намовив його увійти в довіру і фавор до партійного функціонера у письменницькій організації Леоніда Юхвіда. Мало того: організував, спонсорував і відправив обох у творче відрядження Центральною Україною разом з групою літераторів. Як тоді модно було, «ударили автопробігом по бездоріжжю та розгільдяйству». Вояж приурочувався до 20-річчя Жовтневої революції і вимагав від письменників парадного висвітлення післяреволюційних подій. Яновський ніс під час подорожі подвійне навантаження – писав панегірик революції і рятував власну шию від передбачуваного жорсткого, ба, навіть, жорстокого «намилювання».
Чим можна задобрити досить посереднього літератора? Тільки можливістю прилучитися до великої творчої удачі та письменницької слави. Ось, як вважає письменник Григорій Гусейнов, і написав Яновський іскрометну, наповнену неповторним українським і одеським гумором п’єсу «Весілля в Малинівці», використавши як місце дії знайомі з дитинства обшири навколо дідівського хутора поблизу знаменитої Григор’євської Верблюжки. Тут і дійових осіб не потрібно придумувати. Усі вони під рукою: і типовий Гриціян Тавричеський списаний з отаманів степової вольниці, і Яшка-артилерист, звичайнісінький дезертир-мародер, і дід-пристосуванець, політична платформа котрого окреслена набором відповідних шапок, і, звичайно ж, дрібний шахрай Попандопуло з прізвищем єлисаветградського міщанина. Ну, а про несхибно правильних, аж до тошноти, більшовиків і казати нічого, – гротеск гротеском.
Юхвід все узрів, але не все зрозумів, і тому дуже зрадів подарункові.
У біографії Григорія Івановича було ще багато утаємничених сторінок, які він волів би, якщо не забути, то рідше згадувати. Однак до деяких допустив Юрія Яновського – свого молодого друга. Очевидно, все-таки хотілося, аби вони не змилися рікою, у яку неможливо ступити двічі. Ось, наприклад, одна із них. Родина Петровських офіційно мала трьох дітей – Петра, Леоніда й Антоніну. Але одна дівчинка, друга після Петра, чомусь залишилася не обігріта батьківською увагою. Аж тепер виявилося, ніби мала ім’я Анна. Пішла на еміграцію з дядьком Андрієм, бо допомагала дядьковим сподвижникам-білогвардійцям у якості їхньої шпигунки. Мала інтимний зв’язок чи шлюб з більшовиком Юрієм Коцюбинським (сином класика української літератури), через котрого була якось причетна до історії вилучення з англійського банку частини легендарного вкладу гетьмана Павла Полуботка. У такому ракурсі легко розшифровуються імена Ма (Мартакі Анна в «Романі Ма»), Оксана Полуботок («Історія попільниці») інші прізвиська білогвардійських розвідниць в ранніх романтичних оповіданнях Яновського.
Чим же пояснити високу довіру обережного бюрократа й партократа Петровського до молодого майстра слова? Свого часу (середина ХІХ століття) село Нечаївка на Компаніївщині, де народився Юрій Яновський, перейшла від якогось пана Жуковського до пана Петровського. Чи не родича відомого більшовика? Якщо так, то проясняються мотиви тих дружніх стосунків у радянський час. Адже частина Нечаївки (Майорівка або Майєрове – на захід від сучасної школи) мала давню назву Тетянівка. Тут розміщувалося помістя Майєра та одного з пращурів українського письменника – М. М. Яновського, садиба якого займала місце біля теперішньої сільської ради. Майєри мешкали біля сучасної дільничної лікарні. Останні з них виїхали з цих місць після революції. Неподалік знаходилися економії ще й власників Д. З. Рожевського та М. С. Рустановича.
Не варто також забувати, що маєтності діда Яновського Мусія Здорика в Малинівці впритул приступалися до Григорівки, яку вибрала й придбала Ганна Дмитрян для вдови брата Івана, матері Григорія та Андрія Петровських, котра пізніше мала дітей Никифора, Олександра та Ганну від Серветника.