Історично так повелось, що туризм у нас розвивають там, де вже є розвинута туристична інфраструктура. Решта територій лишаються на задвірках, забуті, не потрібні ні місцевій, ні центральній профільній владі.
Хоча сотні, тисячі локацій в різних областях могли б не просто приймати гостей. Це робочі місця, податки і у прямому сенсі рятування громад, які вимирають, лишаючи за селами лише іржаві хрести закинутих кладовищ. Разом з ними щомісяця зникають десятки неймовірної краси легенд, місць подій, історій… Але ж набагато приємніше звітувати про туристичний збір Івано-Франківщини чи Львова. От було б здорово, аби відповідні органи прозвітували, як вони відновили туристичний маршрут, залучили туристів, побудували два туалети там, де раніш цього не було. І як виріс туристичний збір в тих областях, які раніше були не надто туристичними.
На прикладі рідної, Кіровоградської області, розповім про 5 невідомих або втрачених туристичних локації зі світовим потенціалом. Це будуть локації, які спроможні генерувати від 100 тисяч відвідувачів на рік. І ще один акцент: ось саме такі локації – найкращий маркер інвестиційної привабливості туристичного кластеру. А не сотні апарт-готелів західніше Львова. Відомо за які «інвестиції» збудовані. І відомо, для чого збудовані. Але у звітах влади вони як героїчне досягнення розвитку туризму.
Спочатку – цифри. У 2023 році сума туристичного збору Кіровоградської області склала 1,63 млн грн. Наступного року – 1,87 млн грн, за січень-жовтень 2025 року – 1,65 млн грн. Для порівняння – Івано-Франківська область за 2024 рік забрала понад 33 млн грн, за січень-травень минулого року (Держстат не дає оновлених даних) – понад 21 млн грн. Тепер – про кількість туристів. Якщо взяти ставку турзбору в 40 грн, то у 2023 році Кіровоградщину відвідало близько 40 тисяч туристів, наступного року – майже 47 тисяч, за неповний минулий рік – трішки більше 41 тисячі туристів. Лише Львів 2024 року відвідало понад мільйон туристів.
Так, ці дані можуть бути не репрезентативними – частина тих «туристів» по факту не є такими. Однак, навіть за похибки у 10-15%, дані яскраві. Та чи справді на Кіровоградщині нема місць, які могли б приймати сотні тисяч туристів?
Ось мій рейтинг 5-ти локацій, які мали б наповнювати бюджет області десятками чи сотнями мільйонів гривень. На 5-му місці – сам обласний центр, Кропивницький. Тут вже є базова інфраструктура – кілька якісних готелів, транспортне сполучення. А ще – фантастичний історичний спадок, буквально на кожному кроці. Правда і легенди сучасності та минулого. Саме тут зародився перший професійний театр – «Товариство акторів», визнане першою професійною театральною трупою, яку очолив, власне Марко Кропивницький. За правильного маркетингу та популяризації тут могли б збиратись театрали з усього світу, звучати найвідоміші постановки, включно з «Наталкою Полтавкою» 1882 року. А маршрут включав би ще Хутір «Надія», заснований Карпенком-Карим. Саме там він написав «Хазяїн», «Сто тисяч» «Суєта». Але… Наразі то все – задвірки, закинута світова спадщина…
«Ельворті» – перший у Європі завод з виробництва сільськогосподарської техніки, заснований ще 1874 року. Свого часу я там працював і точно знаю, що це місце просто ідеальне для любителів технологічного чи то індустріального туризму. Саме у Кропивницькому за часів російської імперії запустили перший електричний трамвай. Уявіть, зробити музей, атракції, експериментріум, де можна покерувати трамваєм того часу? До слова, подібний музей є у Кракові, за рік його відвідують понад 100 тисяч туристів.
Архітектура міста – окремий привід прогулятись вуличками. Часто його називають провінційним, але в гарному сенсі. Це справді тепла провінція, затишна і дуже атмосферна. Дендропарк, Ковалівський парк, набережна Інгулу – все це за належного догляду та розвитку було б туризмом.
Юність у Кропивницькому провів майбутній геній піаніст Генріх Нейгауз, тут народився Андрій Тарковський, навчався Володимир Винниченко, той самий керівник УНР…
Та чого варта лише окутана міфами і навіть містикою історія Олександра Ільїна. Простого електрика, який зібрав колекцію антикваріату, прикрас, унікальних книг в єдиному на увесь світ екземплярі і помер у бідності. Розмір колекції – понад 500 мішків, які у 1993 році вивозили 20-ма вантажівками з його будинку на вулиці Урожайній, 28. За різними оцінками, вартість колекції складала до 30 мільйонів доларів. У людини, яка ходила в засмальцьованій уніформі та грубих чоботях, вважалась відлюдником і померла на самоті від атеросклерозу. Частина колекції і зараз лишається в обласній бібліотеці та краєзнавчому музеї. Ось вам готовий туристичний маршрут з таємницями, легендами, містикою, реальними експонатами.
Четверте місце – Чорний ліс. Майже 90 гектар реліктової природи з містичним озером посередині. Цей ліс може стати головним містичним брендом України. Про ного ходять дивні, моторошні чутки. В лісі, начебто, все ще живуть мавки, а озеро – бездонне. Хто в нього увійде – лишиться навіки. Як команда «Чорної перлини». В озері живе єдиний вид риб – карась. Є легенда, що саме в Чорному озері затоплені багатства хана Гірея та скарби Нестора Махна. Це міг би бути унікальний на всю Європу туристичний маршрут.
Третє місце – індустріальний туризм Олександрійського району. Морозівський та Костянтинівський вугільні розрізи, де добували вугілля відкритим способом. До 2000-х років там працювала техніка… вивезена з Німеччини після закінчення Другої світової війни. Там же знаходиться кладовище екскаваторів – унікальна гігантська техніка, яка після закриття розрізів лишилась на місці. Одні крокуючі екскаватори – вже туристична мета. Загалом ці локації можуть приймати мільйон і більше туристів на рік. До слова, тут можна додати ще й уранову шахту (вже закриту) у Смоліному.
Друге місце – Світловодськ. Найбільше водосховище України та ГЕС, яка може стати осередком індустріального туризму. Колись, у відрядженні, я був там в турбінному залі. Це настільки круто, що не передати словами. Подібні ГЕС відкриті для туристів у Норвегії, Німеччині, Австрії і приймають від 150 до 400 тисяч туристів щороку. З середньою вартістю квитка 15 євро. Водні види спорту та розваг. Рибалка та відпочинок, яхтинг, сапи…
Перше місце – Монастирище біля села Завтурове, на стику з Миколаївською областю. Його ще називать українським Стоунхенджем. Жертовник часів язичництва. Одне з небагатьох місць у Європі, де зберігся жертовний камінь. Разом з ним – сотні легенд і часткової правди. Колись, ще у 90-ті, туди приїздили туристичні автобуси з усього екс-совка та ближніх країн Європи. Існувала ленегда, що розташована поруч Дівич гора 13 метрів заввишки дарує жінкам діток. І наче-то цьому навіть було підтвердження. Поруч – пороги річки Інгул. Ті самі, через які колись ходили кораблі з моря вгору руслом. Ще одна з легенд – у затопленій печері (сама печера справді є) заховані казкові багатства. Якось їх намагались найти дайвери, але печера виявилась надто глибокою. Навколо – справжній український степ. Бачили колись, як вітер гонить хвилі ковилою? Це острів дикого степу, який чудом зберігся недоторканим тисячі років. У Завтуровому нині щось близько 30 мешканців. Скоро село зникне так само, як і десятки поруч з ним. І поховає разом з собою пам'ять про місце, яке в Італії, Швеції, Данії чи Чехії відвідували б мільйони туристів на рік. Поруч були б готелі та ресторани. І життя.
Та з тих самих 90-х минулого століття розвиток туризму в країні ніколи не був у пріоритеті держави. Ані брендингу нових територій, ані нових маршрутів, ані відновлення вже існуючих локацій. Навпаки, зруйновано десятки маєтків, забудовано історичні місця, зорано тисячолітні степи фермерами і випиляно столітні смереки на схилах гір.
Від Австралії до Канади люди зберігають історію. Тисячі парків і лісів, де заборонена забудова, рекреаційні зони, де можна гуляти лише пішки. Де кожна стародавня цеглина чи римська колона стає туристичною локацією. Якось люди вміють і оберігати, і на цьому заробляти.
Ми нищимо і радіємо черговому ТРЦ, готелю/ресторану, який побудовано на місці зрубаних гектарів лісу. І вихваляємось – росте, росте другу п’ятирічку туристичний збір! Забуваючи, що сам готель не генерує туризм. Це – лише потрібна інфраструктура. Яка мала б бути поруч і доповнювати автентику локації, а не робити Балі посеред Карпат. Бо так ми втрачаємо ідентичність, свою унікальність. Свою первозданність і неповторну історичну спадщину. Італійські, балійські локації посеред карпат, а-ля шведські і майже африканські. Ви бачили в Норвегії готель в традиційному українському дизайні? А в Італії багато українських закладів гостинності? Чи, може, Німеччина будує не зупиниться гуцульські будинки?
Дивно, чому це так важко зрозуміти. Що до нас поїдуть мільйони туристів після війни саме подивитись, на те, що являє собою незламна країна. Яка тут архітектура, традиції, культурна спадщина, міфи, легенди, емоції. Ми ж не їдемо у Данію подивитись українську архітектуру. То з чого взято, що данці поїдуть в Україну дивитись щось рідне датське?
Що ми їм покажемо і розкажемо? Гляньте який у нас оху… великий ТРЦ, тут колись була пам’ятка чогось, але ж у нас ТРЦ! А тут ось зверніть увагу ліворуч були смереки по 100 років. Там, де третій корпус готелю в стилі прованс. А ще отут степ тисячолітній, ну там де ото трактор 60 тон хімії вливає у жито без кузочок.
І нема нікому діла ні до природи, ні до історії. Ні до того, що туризм – гра в довгу. Галузь, яка може приносити мільярди багато років, десятиліть. Нам треба тут і зараз зірвати куш а далі – трава не рости. Прірва за красивими звітами. І залишимо нашим внукам туристичну пустку. Красиві готелі на тисячах гектарів вирубаного лісу. Сотні закинутих кар’єрів, які колись мали ох, який потенціал. Мільйони місць, про які буде пам’ятати Вікіпедія та Chatgpt.