Знання. Одразу по суті. Журналіст від усіх своїх колег по інформаційному простору відрізняється знаннями з теми, яку висвітлює. Тільки це дозволяє подати статтю достойно, об’єктивно, з довірою читачів (глядачів) до себе і свого медіа і, врешті, вирішити проблему, якій матеріал присвячений.
Так, ми не просто "говоримо і показуємо". Ми вирішуємо проблеми. Останнім часом, не знаю звідки і навіщо, журналістам нав’язують якийсь ніби професійний стандарт, що доста (і навіть необхідно) в матеріалі подати дві протилежні думки, два різні погляди на проблемну ситуацію. На цьому завдання журналіста закінчується. Далі, мовляв, читач сам розбереться, де правда. Більшої дурості придумати важко.
Журналіст повинен докопатися до суті, володіти темою. Хоча б для того, щоб не видавати на-гора брехню, хай навіть ціною наступити на горло сенсації, яка принесе дешеву популярність (як це було і досі є, скажімо, з висвітленням історії чернівецької алопеції, де брехня справді принесла декому велику популярність, а заодно велику шкоду Чернівцям і чернівчанам).
Найяскравіше ця вимога нашої професії — володіти знаннями — показана в чудовому фільмі «Фрост проти Ніксона». На реальних подіях, з реальними героями. Історія така. Британський телевізійник Девід Фрост, король ток-шоу для домогосподарок, вирішує вскочити у високу журналістику, хайпанувши на Вотергейтському скандалі. Його приваблює цифра аудиторії — 400 мільйонів глядачів — прощального телеінтерв’ю президента США Річарда Ніксона, республіканця, перед добровільною відставкою через цей політичний скандал у 1974 році, де Ніксон категорично заперечував свою до нього причетність. Мовляв, нічого не знав про «жучки» у виборчому штабі демократів, виборчу кампанію проводив чесно, на посту президента ніколи не брехав.
Фрост вкладає в проєкт усі свої гроші, укладає угоди з телеканалами, заманює купу рекламодавців, позичає у них мільйони і купує самого Ніксона (вже тоді експрезидента), обіцяючи йому за інтерв’ю 600 тисяч «зелених».
На своє щастя, шоумен в іміджі плейбоя кличе у свою команду не тільки гримерів і стилістів для бездоганних зачісок, але й двох досвідчених журналістів. Ті йому кажуть: Ніксон кручений політик, щоб викрити його на брехні і задавати правильні питання, треба досконало вивчити усі матеріали Вотергейту, а отже посидіти в архіві Федерального суду. Фрост з презирством відмахується — навіщо зайвий клопіт з архівами і документами?
Розмову пишуть у кілька зустрічей. Ніксон відверто водить Фроста за ніс. Той розуміє, що опинився на межі провалу — іміджевого і фінансового. Рекламодавці і телекомпанії відкликають угоди — теревені ні про що їх не цікавлять разом з посмішками і зачісками інтерв’юера, який не може вийти з ролі шоумена. В один момент з відчаю і страху банкрутства Девід Фрост стає журналістом. Він сідає за документи, вивчає матеріали Вотергейту в судових архівах і бібліотеках. І знаходить потрібне.
Ніксон розуміє, що Фрост ЗНАЄ. Знає факти, які він, президент великої країни, намагався усіма силами приховати. І сподівається ще викрутитися, заявляючи (це потім потрапить в підручники з політології), що, мовляв, коли незаконний крок здійснює президент країни, то він, цей крок, автоматично стає законним. Врешті, експрезидент усвідомлює, що своїм знанням правди Фрост притис його до ганебного стовпа.
Четвертого травня 1977 року Америка почула: «Я підвів своїх друзів. Я підвів країну. Я підвів нашу систему управління і мрії усіх тих молодих людей, які хотіли б працювати в уряді, але тепер бачать, що він дуже корумпований. Я підвів американський народ, і тепер мені нести цей тягар до кінця своїх днів».
Цей матеріал став класикою політичного інтерв’ю. Його переглядають усі, хто намилюється в політику. Бо інтерв’ю зроблено журналістом.
А те, що Девід Фрост заробив на ньому велику славу і великі гроші — це вже другорядне.