Коли в російськомовному середовищі йдеться про щось страшне та незрозуміле, у першу чергу згадують про гітлерівську структуру «Аненербе». Потім на виднокруг витягують американців, англійців, євреїв. А вже далі скромно маячать більшовицькі ЧК-ГПУ-НКВД. І ніде не згадуються найперші спеціалісти з маніпуляцій над людською свідомістю всілякі там шамани, вуду, лами інші служителі різних культів, які завжди риторично запитують: «Що є істина?».
У нашому краї це почалося досить давно. Не занурюючись глибоко у нетрі минувшини, почнемо з ХІХ століття. До краю тоді мала опосередкований стосунок відома спіритистка Олена Блаватська, уроджена Ган. Вона пізніше скупо ділилася спогадами з другом Альфредом Персі Сіннеттом: «Моє дитинство? У ньому були пустощі та бешкети – з одного боку, покарання і жорстокість – з другого, – нескінченні хвороби до 8 років, ходіння уві сні. Дві гувернантки – француженка мадам Пєньє і міс Августа Софія Джефріс, стара діва з Йоркшира. Кілька няньок і одна на половину татарка. Солдати дбали про мене. Мандри з батьком і з його артилерійським полком до 9 років, іноді відвідували бабусю й дідуся». Її дід Андрій Фадєєв, що жив у Катеринославі, служив управителем іноземними колоніями в новоросійському краї, коли князь Воронцов був генерал-губернатором. Тут йдеться про того самого Воронцова, котрого Пушкін називав «полу-мілорд, полу-нєвєжда, к тому ж єщо полу-подлец», займаючись в Одесі перелюбом з його ж дружиною.
Так от, якось Фадєєв вибрався інспектувати німецькі колонії Карлівку, Германівку, Новий Данціг під Єлисаветградом. Їхали великим обозом: в дорозі сановника супроводжували дрібніші чини, члени родини, чимала обслуга – в часи кріпаччини саме так обставлялися подібні службові відрядження. У подорож вирядилася й онука Фадєєва Олена. Звісно, дівчина не брала дурного в голову щодо дідових обов’язків, а цілком віддалася ярмарково-театральним розвагам у нашому торговому місті. Та так, що уже й додому час повертатися, а юної продовжувачки роду ніяк знайти не можуть. Виявляється, повіялася з циганським табором до Маріуполя. Тоді було модним заради зміни вражень приставати до бродячих циганів. Пригадаймо хоча б того самого Пушкіна з його автобіографічним Алєко. Втікачку невдовзі виявили і повернули під рідний дах. Однак сприйнятлива дівиця встигла нахапатися циганських штучок і ворожбитства, що й супроводжували її все життя. Таким чином Єлисаветград став колискою посвячення майбутньої теофізитки. Пізніше Олена вийшла заміж за єреванського віце-губернатора Блаватського, але не надовго. Втекла від нього і прибилася знову до діда. За звичкою, не затрималася. Познайомившись з англійським капітаном, тайкома відправилася до Константинополя, де влаштувалася наїзницею в цирку. А там у неї закохався один з найвідоміших тоді співаків – бас Митрович. Потім Фадєєви отримали листа, ніби внучка зійшлася уже в Лондоні з якимось англійцем і відправляється у комерційних справах до Америки. Пізніше Блаватська знову з’явилася у Європі й стала найближчим адептом відомого спірита 60-х років ХІХ століття Юма. Давала фортепіанні концерти в Лондоні та Парижі, а згодом зробилася капельмейстершею хору при сербському королі Мілані.
У цих перепетіях минуло з добрий десяток років, аж поки мандрівниця не повернулася і не зійшлася із законним чоловіком Блаватським. В Єревані і Тифлісі вона давала сеанси викликання духів, вертіння столів та інших спіритичних фокусів. Аж тут – нова пригода! Так-так, знову з’являється бас Митрович, викрадає Блаватську і вивозить до Києва, де співає в операх «Життя за царя», «Русалка» та інших. Новоспечена сім’я перебирається із місіонерським заїздом до Єлисаветграда, в Одесу. Займається в приморському місті бізнесом: відкриває фабрику з виробництва чорнила і квітковий магазин. Коли підприємництво прогоріло, Митрович, якому було вже за шістдесят, раптом отримав ангажемент в італійській опері в Каїрі, куди і відплив разом з Оленою. Біля берега пароплав затонув разом з Митровичем, а мокра, без шеляга в кишені, дружина вибралася зі штормового моря і згодом знову об’явилася в Англії та заснувала теософське товариство. Для вдосконалення подалася в Індію осягати тамтешні містичні таємниці. Паралельно писала серію статей «В хащах Індостану» для журналу «Русский вестник», які мали шалений успіх у читачів.
Сама ж Блаватська у надзвичайно цікавих спогадах її двоюрідного брата, відомого державного діяча Сергія Вітте зображена, як неординарна, а, можливо, й видатна людина, котра з усим своїм бісівством мала толерантний незлобливий характер. Разом з тим, Вітте з великим скепсисом сприймав естрасенсорні здібності родички. Вважав, вона сама безмежно вірить в свої побрехеньки. І тому вони ставали ніби правдою, набираючи матеріального наповнення, як для неї, так і для її послідовників.
Те, що вторгнення у глибини чужого «Я» приносить дивіденти зовсім не тим людям, котрих використовують, дуже швидко зрозуміли більшовицькі вожді. І якщо Леніна, чи там земляків Троцького і Зінов’єва, вважали неперевершеними ораторами, то це значить, що вони опанували методи, м’яко кажучи, екстрасенсорного впливу. Або, простішою мовою, навчилися шаманити, зомбуючи власний електорат.
Відомим більшовицьким окультистом, який вивчав й використовував паранормальні явища, був чекіст Гліб Бокій. Для успішого включення відьмівства у чекістську практику створено при ВЧК-ГПУ окремий спецвідділ. Сьома його філія виявилася винятково важливою. Тут займалися «зверхпроблемами», причому працівників цікавило все: сонячна активніть, зоряні та паралельні світи, передача думок на відстані й життя після смерті, контакти зі «сніговою людиною», створення банку генів і, звичано ж, розгадка таємниць людської психіки. При філії існувала спеціальна школа, що готувала шпигунів найвищого класу. Курс навчання там пройшли багато хто з відомих радянських майстрів закулісних справ, в тому числі й вихідці з Єлисаветградщини. Бокій якраз і очолював цей, підпорядкований і підзвітний тільки вищому партійному керівництву, відділ.
Яків (Сімха-Янкель Гершкович) Блюмкін (1900-1929); партійні клички Живий і Джек, котрий з дрібного пройдисвіта доріс до терориста світового масштабу, став однією із «зірок» ЧК. Високу думку про свого особистого секретаря Блюмкіна мав нарком з військових і морських справ Лев Троцький, бо той часто відвідував знайомий, як п'ять пальців, Єлисаветград, виконуючи конфіденційні завдання шефа. Інколи навіть довго таємно проживав тут у родичів. Зокрема, у післяреволюційній віхолі вивіз з палаючого українського степу не тільки батька й членів родини «перманентного революціонера» Троцького, а й усіх родичів ще одного більшовицького «гуру» – Григорія Зінов’їва. Це при тому, що обидва земляки вожді пролетаріату та демони революції на дух один одного не терпіли. Блюмкін же увійшов в історію за терористичний замах у 1918-му на посла Німеччини Мірбаха, а не за щось інше.
За рекомендацією Дзержинского його прийнято на факультет Сходу в Академію Генерального штабу РСЧА, де готували працівників амбасад та агентурну розвідку. Там Блюмкін до знання івриту додав турецьку, арабську, китайську, монгольську мови, а одночасно, як казав, і широкі воєнні, економічні, політичні засади (типові буковельські курси), та тонкощі білої і чорної магії. І все те заради таємних знань для оволодіння світом, зосереджених в недоступному гімалайському монастирі, легендарній Шамбалі. Паралельно з Країною Рад туди ж прагнула проникнути і конкуруюча «фірма» – Німеччина. Адже там, за індуїстською міфологією, знаходиться «країна загального щастя, вищої мудрості та абсолютної справедливості». У 1929 році «молодого коханця революції», як називав його бобринчанин, розстріляно за контакти з Лейбою Давидовичем.
З Єлисаветградщиною тісно пов’язані дитинство і юність відомого чекіста, уродженця Високих Байраків Сергія Каріна-Даниленка. Його батько Тарас Олександрович був видатним картярем-шулером, котрий збив на цій ниві неабиякий статок. А вже це говорить про певні екстрасенсорні здібності. Наймолодший із п’ятнадцяти дітей – Сергій – успадкував від старого ті знання. Він оволодів акторською майстерністю ще в єлисаветградському комерційному училищі, де грав в любительських виставах, а потім розвинув навики далі на службі. Адже вона зобов’язувала уміло втиратися в довіру і до звичайних, і до спеціально підготовлених людей, ходячи по лезу ножа. Даниленко це добре вмів. Десятиліття він займався чекістськими розробками релігійних діячів різних конфесій найвищого рангу. Таку роботу не зможе виконувати непідготовлена людина звичайних здібностей без капітальних знань і задатків. Згадаймо хоча б «подвиги» різних сект, відламів релігійних вчень, таємних містичних товариств, чарівників, контактерів, екстрасенсів. Даниленко теж закінчував згадану бокієвську школу при спецвідділі, бо до священницького рівня треба наблизитися, якщо прагнеш результату. Йому легко далася наука на релігійному фронті, де він запросто перегравав своїх піднаглядних. А вони, зайвий раз запевняємо, були дуже непростими людьми у сфері навіювань.
Міг Даниленко навести ману навіть на своїх колег та на зарубіжних діячів того ж штибу у закордонних відрядженнях, хоча ці теж на ходу підметки рвали. У роки Другої світової війни сам викладав у розвідувальній школі, яку закінчили Любов Шевцова, Віктор Третьякевич, Юрій Алєксєнцев, Володимир Загоруйко, Володимир Серіков, брати Василь та Сергій Левашови. Даниленко не боявся приносити людські жертви на олтар недоброї своєї служби і, мабуть, через те набув злу карму – на три десятки років наприкінці життя осліп. Про нього написано немало книг, але досить поверхових, оскільки багато карінських чекістських таємниць ще не дочекалися свого часу.
На світлині: Олена Петрівна Ган, майбутня Блаватська
Леонід Багацький