У березневі Шевченківські дні доречно згадати нащадків Тараса Шевченка, які проживали на території Олександрійського повіту і Кіровоградщини.
Катерина Шевченко, сестра Тараса, у 1823 році вийшла заміж за кріпосного селянина Антона Красицького, у них народилося дванадцять дітей, але через хвороби й бідність вижило лише четверо. Федора, Максим, Степан та Яким Красицькі дали багато нащадків. Наприкінці ХІХ століття двоє онуків Катерини Шевченко, Параска Якимівна та Єгор Степанович Красицькі, опинилися в Знам’янці. Єгор переїхав до Знам’янки працювати на залізниці, що на той час було досить незвично. На вулиці Базарній (потім Першотравневій і Глібка) він побудував будинок, який з часом став місцевим культурним центром.
Параска Якимівна жила поруч, вона похована на місцевому кладовищі, а її нащадки – Козаченки, Вищепани – продовжують жити в Знам’янці. У Єгора Степановича було шестеро дітей: Серафима жила у батьковій садибі, Богдан і Тарас – в Дніпропетровську (зараз Дніпро), Олександр – в Сибіру, Максим – в Харбині, Володимир і Олімпіада – в Знам’янці. Син Олімпіади В’ячеслав Шкода присвятив своє життя дослідженню історії свого краю та свого роду.
Катерина й Антоніна Красицькі з В’ячеславом Шкодою
В’ячеслав Євгенійович Шкода (1929-2011) – педагог, історик-краєзнавець, шевченкознавець, громадський діяч, Почесний громадянин міста Знам'янки, Почесний козак Чорноліського полку, постійний член Науково-просвітнього фонду Тараса Григоровича Шевченка. З 1989 року він очолював міський музей «Кобзарева світлиця», у 2004 році став головним зберігачем Знам’янського міського краєзнавчого музею. У 1989 році він виступив з ініціативою встановлення у Знам’янці пам'ятника Тарасу Шевченку та брав участь у затвердженні проєктів обох монументів 1994 та 2008 років. Основні напрямки його краєзнавчих досліджень: історія міст і сіл району, археологія, топонімія, природа чорноліського краю, шевченкознавство, видатні земляки. В’ячеслав Шкода – автор пів сотні публікацій в пресі, оповідач у низці документальних стрічок республіканського рівня. У Знам’янці жили його донька Яна та онука Анастасія.
Другий син Катерини та Антона Красицьких, Максим Антонович, після звільнення з кріпацтва подався в пошуках роботи до Олександрійського повіту на півночі Херсонщини. У селі Довгалівці біля станції Шарівка він став працювати в поміщиці Жабоклицької, яка, довідавшись, що він єродич Тараса Шевченка, вигнала його із шістьма дітьми з роботи й оселі. Максим Антонович, якому на той час було за шістдесят, перебрався до села Мошорино, де проживав до своєї смерті в 1910 році. Одна з його дочок, Катерина Максимівна, 1873 р.н., переїхала до містечка Олександрівки, де мала позашлюбний зв’язок з ковалем Веремієм Милашевичем. У 1907 році в них народилася дочка Антоніна, яка була записана в метричних книгах як позашлюбна дитина і отримала прізвище матері. Після цього Катерина з дочкою та її батьком повернулася в Мошорино. В 1940 році Веремій Милашевич помер. Під час Другої світової війни загинули син Катерини Лев Красицький (розстріляний нацистами у 1941 році в Чернігові) і син Антоніни Красицької Володимир Тихонов (загинув у 1945 році). Після закінчення Другої світової війни Катерина та Антоніна Красицькі переїхали до Знам’янки. Вони жили в скрутних умовах до 1961 року, поки на них не звернули увагу як на нащадків Тараса Шевченка. Для них у центрі міста був побудований трикімнатний будинок з правом довічного користування. Саме в цьому будинку було засновано «Кобзареву світлицю», директором якої стала Антоніна Вереміївна. Будинок знесли в 1976 році, а світлицю згодом перенесли до краєзнавчого музею. Катерина Максимівна померла в 1967 році, Антоніна Вереміївна – в 1991 році. Вони поховані на Знам’янському кладовищі.