«Було це багато років тому. Цими цілинними землями, луками та гаями на берегах річки Кам’янки володів Карачан, прозваний людьми Кривим Чортом, бо був він клишоногий і мав лиху вдачу: ласий до чужого добра. Мало було Карачану того, що в степах випасалися тисячні отари його овець, у Крим та на Дон ходили чумацькі валки по сіль та рибу. Хотілось йому багатіти та багатіти. Довідався він, що саме в цих місцях під землею захований горючий чорний камінь і продати той камінь можна заводчикам-солеварам у Бахмуті і в Торі-Слов’янську. І от недалеко від селища Краснянка, в лощині, на тому місці, де чорний вугільний пласт виходить на поверхню землі, почали рити глибоку яму-нору. Крихкий камінь – вугілля виносили кошиками, мішками, а породу висипали в низинах та балках. Заманив Карачан до тієї нори багатьох бідаків, які раді були шматкові хліба» – так починається оповідання для дітей «Перший терикон», що його написав наш земляк Павло Байдебура в 1979 році. Як тоскно та болісно про це читати, коли Бахмута вже не існує, Слов’янськ ледь-ледь жевріє та й Краснянка давно вже знаходиться на окупованій території… Павло Андрійович Байдебура полюбив Донбас і все життя писав про нього, про шахтарів, про їхню нелегку працю…
На Донбас
Павло Байдебура народився в селі Нерубайка на Кіровоградщині, між лівою та правою притоками Південного Бугу – Синюхою та Ятранню, 1 березня 1901 року. Його брат Максим згадував: «Всього нас було у батька й матері шестеро: п'ятеро синiв i дочка. З нами ще дiд i баба жили. Нiхто без дiла не сидiв. Всiм робота в господарствi знаходилась. Як i бiльшостi односельчан, доводилось нам ходити до пана на заробiтки. I ми, малi, влiтку панську землю обробляли. До школи з нас усiх тiльки Павло ходив i то вчився тiльки два роки. Була в нього велика тяга до навчання, особливо любив читати книжки. Про Павла казали на селi: «Вiн скоро помре, хiба можна стiльки читати». (…) Був батько людиною сильної волi i незалежного характеру: бився все життя iз злиднями, бажав дiтям добра, а шлях до нього бачив тiльки через роботу, навчився читати самотужки, але такого захоплення старшого сина не подiляв. Спробував було вiдучити, але з цього нiчого не вийшло: син пiшов характером у батька... Вийшло так, що цей потяг до читання завадив братовi закiнчити церковно-приходську школу: сiльський пiп побачив, що вiн читає «крамольний» журнал Л.М.Толстого «Ясная Поляна» i вигнав зi школи. На умовляння пiти попросити попа, батько сказав: «Навчився читати, вмiєш розписуватись – досить! Ставай до роботи!»
Справжній вундеркінд Павло далі вчився самостійно, та ще чотирьох братів і сестру навчив грамоти. Максим Байдебура, який став, до речі, професійним військовим, продовжує розповідь: «Революцiя, громадянська вiйна. Село переходить із рук в руки – грабують його то великi, то малi банди. Вiд тифу, що його занесли в село махновцi, помирає мати. Нарештi приїздять робiтники з Уманi. Збирається сход. На ньому секретарем ревкому висувають Павла (Байдебурі було на той момент 17-18 років – О.С.). Ревком стежить за порядком на селi, розподiляє по дворах продовольчу розкладку».
Після служби в армії, Павло вирішує їхати на Донбас. Його син Юрій Байдебура пише про це так: «Рішення виникло під час проходження військової служби в 1922-1924 роках. Про життя на Донбасі вперше почув від однополчан. Шахтарі-донбасівці тримались упевнено, незалежно. З їхніх слів виходило, що край той незвичайний і що ходять там усі в шкіряних куртках… Перед демобілізацією на запитання, куди виписувати проїзні документи, без вагань відповів: на Донбас.
– Донбас великий, – штабіст кивнув у бік карти, що висіла на стіні, – куди саме?
На карті великими літерами виділялось: Луганськ. Це і вирішило долю».
У той час ще «комунізація» не встигла охопити весь СРСР: Донецьк був Юзівкою, Луганськ – Луганськом. У тому ж 1924 році, коли Байдебура переїхав на Донбас, місто Юзівка стане Сталіно, а через 11 років зміниться і назва Луганськ на Ворошиловград… В шкіряних куртках ніхто не ходив.
Спочатку Павло влаштовується вантажником на шахту №2 «Краснодон». Пізніше він згадував: «Від щирого серця я вдячний моєму першому вчителеві-критикові, шахтареві-вантажникові шахти №2, Івану Сахроновичу. Він учив мене майстерності у вантаженні вугілля і вправності, чіткості й ясності в перших моїх літературних спробах…». Павло відсилає листи з віршами у місцеву пресу. І їх друкують!
Харків
З Донбасу його посилають у Харків навчатися журналістиці. Сам Байдебура про це згадує так: «Того ж 1926 року на початку вересня я прибув до Харкова. Уперше в життi опинився в такому великому, велелюдному мiстi, уперше побачив трамвай, у центрi вразив надзвичайно високий будинок-готель «Асторiя», в який менi треба було входити i навдивовиж було підніматиcя по схiдцях з поверху на поверх. I отам, пiсля довгого сновигання та перепитування, я, нарештi, в одному з коридорiв знайшов вивiску «Червоний шлях». Нижче пiд нею вiдбито дрiбнiшими лiтерами «Вiдповiдальний секретар П.Й. Панч»».
У той знаменний день він познайомився не тільки з Петром Панчем, а й з Володимиром Сосюрою. Довiдавшись, що Байдебура нiде не зупинився, Володимир Сосюра запропонував йти до нього в гуртожиток. «Коли ми розташувалися, Володимир Миколайович попросив прочитати щось iз написаного мною. Я вирiшив почати з вiрша, вiдiбраного до друку:
Ми, шахтарi. Кроти землi. Риєм пiдземнi нори,
наверх виносимо вугiлля чорнi гори.
– Що?! – вигукнув з обуренням Сосюра, – шахтарi – кроти?! Викинь геть, негайно! Та й з римою у тебе не гаразд. Читай щось iнше, – мовив уже лагiдно».
Послухавши ще пару віршів, Сосюра сказав: «А взагалi скажу тобi по-дружньому: працюєш ти на шахтi, а творiв про шахтарiв, крiм отого “Шахтарi-кроти“, не пишеш. А якщо воно не дуже вдало виходить з вiршуванням, тодi, мабуть, краще вдатися до прози...»
І Байдебура повірив! Якщо вже такий прославлений поет каже, що краще вдатися до прози, то тоді, мабуть, треба писати оповідання. І він все життя тільки оповідання і писав, при чому писав майстерно.
Закінчивши факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема, Байдебура став редактором республіканського видавництва «Мистецтво і культура», одружився із лікаркою Марією Олександрівною, з якою прожив усе життя, народився Юрко. Надворі був 1934 рік, і тут, як грім серед ясного неба, його виключають з партії, звільняють з роботи «за втрату класової свідомості».
Павло Андрійович приховував це все життя. Навіть його син не знав про це! Довідався від дядька, рідного брата письменника Максима Андрійовича Байдебури.
На Донбас – 2
Він повертається на Донбас. В якому місті Павло Байдебура тоді жив, нам з’ясувати не вдалося, чи то в Алчевську, чи то в Маріуполі... Як вдалося йому, щойно виключеному з партії, публікуватися, очолити літературне об’єднання? Загадка… Він був письменником з ім’ям, до того ж писав про Донбас, про шахтарів, про їхню нелегку працю… Це, можливо, пом’якшило його покарання «за класову несвідомість» – не знаю.
Євмен Доломан, теж, до речі, наш земляк, пише: «Мабуть, тому й запам'ятався менi на все життя випадок, який трапився в лiтоб'єднаннi восени 1938 року.(…)
– Що ж, послухаємо твори вашого Вiктора, – з теплою посмiшкою озвався Байдебура, – та й вирiшимо вiдразу з його прийомом. Читайте, хлопче.
(…) Проголосували одностайно. Але Вiктор, все ще стоячи бiля масивного столу, замiсть того, щоб подякувати присутнiм за довiру, сказав до президiї:
– Дозвольте прочитати ще один вiрш.
– Читайте! – охоче вiдгукнувся Павло Андрiйович.
Хлопчина виструнчився, нiби пiдрiс, i голосом, у якому звучали нотки чи то виклику, чи то докору, став читати:
В моей стране ещё не всё в порядке,
Не все, как будто, кажется, правы.
И я всё чаще думаю украдкой
О том же, что и думаете вы...
(…)
А завершували полемiку такi рядки:
Как я ошибся! Может, это странно,
Но ясно мне, что через десять лет
Я, как и вы, всем, чем угодно стану,
Я буду всем, но только не поэт.
Зачем им быть – я не пойму, хоть тресни,
Какого черта и по чьей вине
Вы создаете радостные песни,
Когда такая пасмурность в стране!
Коли б сталося щось неймовiрне, коли б, припустимо, зненацька упала на середину залу бомба уповiльненої дiї – ми б нею, гадаю, не були б так подивованi, так приголомшенi, нiж тим, що почули...
(…)Гнiтючу тишу порушив Павло Андрiйович. Вiн спроквола пiднявся з-за столу, либонь, все ще обмiрковуючи i зважуючи ситуацiю. Провiв долонею по тiм'ю гладенько бритої голови i, дивлячись в обличчя юного автора, заговорив:
– Вiкторе, в останньому вашому вiршi є рядок, де ви кажете: «А мне в плечах всего лишь восемнадцать…» Так ось, коли б вам уже було вiсiмнадцять, а не шiстнадцять, як є насправдi, то звiдси, з цього примiщення, ви, сподiваюсь, не пiшли б додому, вас повезли б в iнше мiсце…
Помовчав, торсаючи смугасту краватку, нiби вона йому заважала дихати, i вiв далi:
– Вашу полiтичну незрiлiсть, мiщанську короткозорiсть можна пояснити тим, що ви ще юнак, ви ще – отрок, пiдлiток… Нашу ухвалу про прийом вас до членiв лiтоб'єднання скасовувати не будемо. Бiльш того, вiзьмемо над вами дiйове шефство, прикрiпимо до вас iдейно загартованого, стiйкого бiльшовика-лiтератора. Вiн допоможе вам прозрiти, полiтично зрости, щоб ви не плутали праведне з грiшним, щоб не спiвали з чужого голосу. – I, повернувши обличчя до аудиторiї, розважливо додав:
– Товаришi, я надiюсь, що про оцей злополучний казус не станете розповсюджуватись».
І не розповсюджувалися! Я читала про той звечір ще в кількох спогадах письменників та поетів. Ніхто не настукав! Павла Байдебуру, безумовно, всі поважали, ну, не тільки це… Байдебура був таким величним, поважним, монументальним (не знаю, як сказати), що шпигувати за ним і в голову не могло прийти його тодішнім слухачам…
Але починалася війна. Павло Байдебура вирушив на фронт в червні 1941 року, добровольцем. Справа в тому, що у нього була виразка шлунку. Став кореспондентом газети «Знамя Родины». Через рік виразка відкрилася і його демобілізували. Степан Крижанівський згадує про це так: «Важко йому було! Якщо ми, молоді, якось пристосувалися до цього мандрівного життя: спиш, де ніч застане, їси, що дають, що здобув, що випросив, уся «амуніція» при тобі – шинеля та рюкзак з мінімумом речей, то Байдебурі, хоч він і «тягнув лямку», це було не під силу. Яка там дієта! Які там умови!»
Але враження залишилися. Трохи підлікувавшись, він береться до літературної творчості: фронтові оповідання «Зустріч», «Молитва», «Марія», «Помста», «Малий Тимко» та ін. він присвятив боротьбі донбасівців з німцями. Саме донбасівців! Про це свідчить і книга Байдебури «Земля донецька» (1944), куди ввійшли і згадувані вище оповідання.
Сталіно – Донецьк
«Клоччю (мається на увазі Андрій Клоччя (Левицький), прозаїк, критик – О.С.) і Байдебуру ми вирядили на Донбас відроджувати там українське культурне життя», – пише Юрій Смолич у своїх спогадах. Рішення про це буде прийнято 29 грудня 1943 року на розширеному засіданні Спілки радянських письменників України. Серед інших першочергових завдань, як повідомила газета «Література і мистецтво»: «Президія підкреслила винятково важливе значення подальшого розвитку української художньої літератури в Донбасі, роботи над новими творами, що відображатимуть героїчну боротьбу з німецькими загарбниками і самовіддану відбудовчу роботу донецьких робітників і шахтарів, а також висування та виховання нових кадрів української літератури. Президія ухвалила відновити роботу донецької організації СРПУ і зміцнити її новими кадрами. У Донбас для постійної роботи виїжджають письменники М.Стельмах, А.Клоччя, В.Ковалевський, І.Кологойда. Відповідальним секретарем Донецької організації затверджено Павла Байдебуру».
Донбас – це Донецька (Сталінська) і Луганська (Ворошиловградська) області. Протягом 1940-1960 років у Спілці письменників Донбас не розділяли. Донбас мало того, що вчетверо більший за Кіровоградську область, та ще й щільність населення там набагато більша. Порівняйте: до 2014 року там проживало 6,5 мільйонів людей, в Кіровоградській області до повномасштабного вторгнення – 900 тисяч. А ще міста – Маріуполь, Макіївка, Бахмут, Краматорськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк та ще не один десяток міст – там набагато більше людей, які намагаються творити, писати. Ви уявляєте, яким осередком СПУ керував Байдебура! Андрій Клоччя потоваришував з ним на все життя. З післявоєнного періоду про них писали «Клоччя і Байдебура» чи «Байдебура і Клоччя», але ніколи не згадували їх поодинці!
Юрій Байдебура пише: «Донбас щойно визволено. Міста його і села лежатимуть в руїнах. Стоятимуть залиті водою вибої. Та метал і вугілля Донбасу будуть потрібні для перемоги, потрібні для відбудови зруйнованого господарства – тому вся країна буде допомагати відроджувати Донбас.
Всюдисущого сьогодні телебачення тоді ще не було, радіомережа тільки налагоджувалась, та й не могли вони замінити живого слова, прямого спілкування. Людям, які недоїдали, валились із ніг від виснажливої роботи, було потрібно, щоб з ними говорили, щоб говорили про них. Ми з мамою в цей час майже не бачили батька вдома. Та будуть не тільки виступи. До письменників будуть звертатись за допомогою (авторитет письменників тоді буде високим, їх втручання даватиме результати), будуть приходити, щоб розповісти про своє горе. А скільки його тоді було!»
А ще творити, писати оповідання. Як пише його син, він писав тільки вночі, на кухні. Віктор Соколов, теж, до речі, наш земляк, пише: «А мешкав він з родиною в невеличкому і старому, ще юзівських часів, будиночку, невідомо як уцілілому, де тепер велично розкинулась площа Леніна. Мав крихітну кімнатку і ще меншу кухню».
Вадим Пеунов згадував: «То був високий чоловік, очі такі світлі й дуже привітні. Це людина була у розквіті років, у розквіті слави. У нього видавалася дуже знаменита книжка «Діти шахтарів» (ця книга вийшла в 1949 році – О.С.), яка була мало не підручником української мови у російськомовних школах.
І Павло Андрійович з гордістю говорив: “Ось українську мову у нас тут, у російськомовному Донбасі, вивчають за моїми книжками“.
Павло Байдебура писав для дітей дошкільного віку і молодшого шкільного. Мені найбільше подобаються твори Байдебури для дітей. Я люблю читати про Донбас. Там все інакше, і люди інакші, і проблеми інакші. Був у нього якийсь талант розказувати про усе це дітям. Оповідачем у його творах часто виступає літня людина, колишній шахтар. І, от що цікаво, головними героями творів часто стають два ресурси: вугілля (чорне золото) та сіль (біле золото)…
Помер Павло Андрійович Байдебура 26 січня 1985 року, абсолютно щасливий, виношував ще кільканадцять планів… Донецьк щедро обдарував свого письменника: у 1976 році Павлу Андрійовичу Байдебурі було присвоєно звання «Почесний громадянин Донецька». Після смерті Павла Байдебури його ім'ям названа одна з вулиць Донецька, започатковано обласну літературну премію, названу його ім'ям. У Донецьку на будинку, в якому жив письменник з 1948 по 1971 рік, було встановлено меморіальну дошку… Не знаю, що сьогодні збереглося – мабуть, нічого…