Тепер модно і навіть престижно представляти давнину в так званих історичних реконструкціях. Це така аматорська театралізована вистава-імітація, де любителі минувшини, одягнувши відповідні вбрання й обладунки, відтворюють певну історичну епоху. Ну, а чим ми гірші?
Заходжу я в «Дудляр» біля Пантер. Ну, тих, знівечиних вандалами, які десятиліттями все «відновлються». Питаю, що можуть запропонувати? «Да, вот «Колбаски хохляцькіє» – заклично грає очима й бровами вертка усміхнена офіціантка.
– А мацербай у вашому меню є? Бо таких сумнівних ковбасок чомусь не хочеться…
– О, а що то таке – мацербай?
– Маца, розмочена окропом, до якої додано збиті крашанки, приправи, і засмажена з обох боків на пательні у вершках або в оливі.
– Ви шо, й говорити не вмієте по здєшньому? – намагається строго нагострити очі обшита всуціль мереживами дівуля.
– Ба, ні, – кажу, – говорити вмію, та не хочу.
Ловлю себе на тому, що ми обоє мимоволі ніби цитуємо рядки з поеми «Сон» нашого класика Шевченка.
Довелося прочитати цілу лекцію, розтлумачуючи, що таке являють собою жидівська маца та українські окріп, крашанки, вершки, олива, пательня. А «маша» все злякано зиркає навкруги, чи не чує раптом хтось із відвідувачів мого крамольного «антисемітизму».
– Ша, ша, тихіше… Немає в нас такого… – майже благально шепоче. Але я незворушний і невмолимий, мов єгипетський сфінкс:
– Якщо нема, то подайте кацапські щі «хоть х.. полощі» – замовляю на повний голос, ще й з оперними басовими нотами, нову страву.
Дівчина похапцем кидається до кухні і виносить, наче якусь реліквію, тарілку підозрілої бовтанки з капустяними лаптями, які плавають в ній. Ставить. Каже, що з грибами. Я піднімаюся, і розрахувавшись, перевертаю тарілку з рідиною на столик. Неквапно спускаюся східцями на вулицю. З приміщення корком з вихлопом вилітає мордатий і дебелий, перенасичений харчовими кілокалоріями охоронець з метою пошматувати мене, як мавпа газету, на клапті. Уже й кулацюру заніс, однак його тут же розважливо заломив й акуратно завернув гевалу руку за спину Олег, котрий непомітно підтягнувся від краєзнавчого музею. Від пантер з парапету вже зіскакував Славик. Сашко, батяр і опришок, котрий був своїм чи не в кожному кабінеті ОДА, невідворотно наближався від центральної площі. Того урвиголову, зовсім не краєзнавця, але завжди готового прийти на допомогу друзям, хлібом не годуй, однак дай ув’язатися в яку-небудь креативну пригоду. То в куражі біля ринку він п’яного попа за бороду потягає, то в редакції обласної газети вакансії розподіляє на свій розсуд, то для друзів-меломанів найме вуличних музикантів годинами награвати, наспівуючи, популярні шлягери. І тільки спробуй музики замість «Несе Галя воду», чи там «Розпрягайте, хлопці, коней» збитися на «Спят кургани тьомниє» – вмить позбуваються гонорару. Тому вони у спілкуванні із Сашком завжди й дотримувалися українського репертуару.
Підкотив на велосипедику, як завжди несподівано, Ігорьок Парменов. Цей без зайвих преамбул та розпатякувань шаснув по кишенях хлопа, котрий у вкрай непідходящий час опинився в дуже сумнівному місці. Пласка фляжечка, сигарети, кишеньковий викидний ніж вмить перекочували до Ігоревих кишень. Ні гаманця, ні годинника він, треба віддати належне, завбачливо не чіпав. Адже при несприятливому розкладі такі дії не можна буде кваліфікувати як елементи суспільної боротьби проти хуліганства, паління та пияцтва. Спокусився було на гребінець з відкривачкою для пива, але повернув, згадавши, що вже кілька років підряд до блиску голить голову, а відповідна відкривачка є на вже експропрійованому ножі. А коли Ігор, намацавши краватку-метелика на шиї амбала, запав на неї, той зчинив такий вереск, наче в центрі «маленького Парижу» хтось різав великоднього кабана.
Усе було представлено так природно й правдоподібно, що якийсь дідусь, проходячи повз, кинувся нас розганяти парасолькою, як колись те ж саме в подібній ситуації робив батько академіка Ігоря Тамма Євген Теодорович. Але, коли «жертва погрому» заволав «Хахли, бєндєровци! Путін, пріді, порядок навєді!», старий уже лупцював руків’ям парасолі путінську вату.
Тут же завзято метушився з телекамерою ще один Сашко в жилеті з безліччю кишеньок, який зазвичай носять записні теле-фоторепортери. Його в нашому колі називають найвідомішим електриком після Ільїна. Цей електрик зараз вдавався до найкарколомніших поз, аби не втратити у зйомці бодай найменшого епізоду із такого крутого шоу, влаштованого нами.
Тим часом офіціантка, котра мене обслуговувала, мені ж сором’язливо і вручила важкенький пакет, як ми пізніше виявили, зі смаженими пиріжками й чудовими бутербродами. А замість хохляцьких ковбасок там лежали такі ж самісінькі, але «мисливські на дровах».
Здалеку залунали поліцейські сирени, і коли поряд зашурхотіли колеса жовто-синьо-білих автівок, ми, ясна річ, з ними цілком свідомо розминулися, розчинившись у ближніх прохідних дворах. На місці залишилися дідок, який все ще кошмарив рашиста, та телеоператор Сашко. Він же й повідомив поліціянтам, що тут, як він зрозумів, відбулася ретроспективна постановочна імітація єлисаветградського погрому 15-16 квітня 1881 року в Єлисаветграді під час православного Великодня, або, швидше, такого ж погрому в 1905 році, бо, мовляв, одяг учасників дійства був сучасніший. І єдине, що випадало з автентики – це захисні профілактичні антивірусні маски.
Ну, що з таких візьмеш? У Сашка силовики навіть кадри для перегляду не вимагали.
Згодом ми, як інколи в таких випадках, вирішили відвідати Едика-Рейхстага, та Олег балашівський сказав, що в того на паркані останнім часом з’явився напис «Продам!» і номер телефону. Певно, у дворі відбулися кардинальні зміни. А тут ще й оживаюча природа дозволила підвести підсумки в мальовничих нетрях парку Космонавтів. За деревами берегом Інгулу мелькали велосипедисти – там очевидно тривали якісь змагання, відгукуючись галасом та оплесками.
Тут нам і згодився харчовий презент від офіціантки із забігайлівки. Олег збігав до Сорочихи. Вгамувавши адреналін і нейтралізувавши тестостерон, взялися за пиріжки і бутерброди. За звичкою, із звивин випірнула й почала множитися аналітика про ситуацію, що склалася. Ми одноголосно погодилися – давню історію нам вдалося блискуче спланувати і зримо відтворити. Потім задалися новою дилемою: чим спонукане щедре спонсорство нашої акції?
Любитель познущатися над попами прагматик Сашко добре знав закулісся таких точок. Наш здобуток – відмазка від власника. Той не хотів привертати зайву увагу до свого хиткого бізнесу. До такої думки частково схилявся і я. Але Славик, з’їхавши у романтичну колію, видав тезу зовсім протилежну. Це, мовляв, проста наша дівчина, зовсім не схожа на представницю завжди гнаної нації, тайкома, так би мовити, на генному рівні, піднесла солідарний дар. Ох, до яких тільки думок не навертають нас чорнії брови, карії очі…
Від інгульського берега раптом почулося:
– А чьо ето єлісавєтградскіє гусари да пьют сідя, а нє стоя? – це пробирався до нас із зарослів зі своїми тарганами, джмелями і «лісапетами» в голові Ігор Парменов. Ми тільки скрушно похитали чубами, киваючи на порожню склотару. Ігорю не залишалося нічого іншого, як, скріпивши серце, зітхаючи витягнути з кишень фляжку і сигарети, здобуті непосильною, але чесною працею, і вкинути до спільного котла. Знав неборака, що інакше відвертого мародерства ніхто з нашої компанії йому не пробачить.