У серпні – 135-річчя Іллі Діброви. В Олександрії у повоєнні роки було створено культ «народного месника» Іллі Діброви, який не має під собою історичного підґрунтя. Зараз, у час розвінчання радянських міфів, настала пора розповісти реальну біографію Іллі Діброви й звернути увагу на його антиукраїнську діяльність.
Ілля Данилович Діброва народився 9 серпня 1891 року в селі Катеринополі Косівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (зараз у складі села Захарівки Олександрійського району Кіровоградської області). Батько Данило Романович був кучером, мати Ганна Максимівна – годувальницею місцевої поміщиці, в родині було семеро дітей. З 1900 року працював у економіях Олександрійського та Єлисаветградського повітів, а також батракував у селі Баштанці на Миколаївщині. У 1904 році почав працювати шахтарем на російсько-бельгійських копальнях у Кривому Розі. Там він ознайомився з ідеями більшовиків та став їх прихильником. У 1908 році був уперше заарештований за революційну діяльність. У червні 1910 року був знову заарештований, за збройний супротив при арешті та поранення поліцейського ротмістра засуджений до 20 років каторжної тюрми. Покарання відбував у Челябінську. У 1915 році здійснив спробу втечі, після повторного арешту був засуджений на довічне ув’язнення. Був звільнений по амністії після Лютневої революції 1917 року. За наказом ЦК більшовиків працював серед солдат військових частин і робітників промислових підприємств по організації більшовицьких частин і робітничих ополчень: протягом лютого-жовтня 1917 року – в запасному полку в Миколаєві, протягом жовтня 1917 – квітня 1918 – в Одесі. У квітні 1918 року організував партизанський загін на території Олександрійського повіту. Партизани Діброви вели збройну боротьбу з українськими партизанами та німецькими й австрійськими інтервентами з метою встановлення радянської влади в повіті, діяльність загону продовжувалася до серпня 1918 року.
Протягом серпня 1918 – лютого 1919 Ілля Діброва за дорученням партії займався підпільною роботою в Одесі, Миколаєві, Харкові, Києві. У лютому 1919 року повернувся на Олександрійщину, до липня 1919 року був головою повітової Чрезвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією (ЧК) і командиром частин особливого призначення (ЧОП), а також членом Олександрійського повітового революційного комітету й заступником голови Олександрійського ревкому, пізніше – членом Президії повітового виконавчого комітету депутатів трудящих. Після окупації Олександрії деніківціями до січня 1920 року за дорученням ЦК КП(б)У працював над організацією партизанських загонів та вів збройну боротьбу з денікінськими частинами на території Олександрійського повіту. Після остаточного встановлення радянської влади з січня 1920 по березень 1922 повернувся до виконання обов’язків голови Олександрійського відділу ЧК і командира ЧОП в Олександрії. Разом із військовим комісаром Ларіоновим та очільником міліції Руденко особисто ніс відповідальність за ліквідацію антибільшовицької діяльності в Олександрійському повіті. У квітні 1922 року був затверджений на посаді голови Червонокам’янського повітового комітету. З грудня 1922 по квітень 1925 був завідувачем окружного земельного відділу в Олександрії, потім до вересня 1927 року – завідувачем міжрайонної контори Заготзерно в Знам'янці, після чого займався різною господарською роботою в Олександрії та Олександрійському районі: у 1928 році в селі Олександрівці, з 1933 року був директором млина в селі Косівці, з 1936 року очолював промкомбінат в Олександрії. У місті родина проживала за адресою вул. Пархоменко, 4 (зараз вул. Максима Бендерова) – у 1965 році на цьому будинку було встановлено меморіальну дошку.
Після початку німецько-радянської війни Ілля Діброва був евакуйований у місто Куп'янськ Харківської області, потім до Куйбишева. Син Іллі Діброви Володимир Діброва після початку війни залишився в Олександрії, на початку 1942 року він поступив на службу в німецьку транспортну організацію "Штралло", закінчив там курси водіїв і був направлений на фронт, де підвозив снаряди на німецькі позиції. На фронті він був поранений і помер. Дружина Іллі Діброви Марія Тимофіївна, а також їхня дочка Людмила 1921 року народження, яка навчалася в Дніпропетровському державному університеті, разом із сестрою Марії Діброви Ганною Ярошевською і її дочкою Майєю Савченко на початку серпня 1941 року підводою виїхали з Олександрії. Вони встигли дібратися до Харкова, де їх наздогнав фронт. Марія Діброва і Ганна Ярошевська залишилися в селі Велика Писарівка Сумської області, у період окупації Ганна Ярошевська працювала головним агрономом німецької земельної комендатури. Людмила Діброва і Майя Савченко у грудні 1941 року повернулися в Олександрію. Людмила Діброва стала працювати на приватному підприємстві по виробництву зубного порошку і пудри, вона вийшла заміж за військовополоненого офіцера 278 гаубичного артилерійського полку лейтенанта Володимира Скринника, уродженця Сумської області. У листопаді 1942 року Володимира Скринника заарештували за підпільну діяльність і розстріляли на території міського тиру, після чого Людмила Діброва залишила місто й жила в родичів у селах Косівка і Ново-Олександрівка разом зі своїм батьком.
Полковника Іллю Діброву викликали в Центральний штаб партизанського руху в Москві 1 вересня 1942 року йому наказано розпочати підготовку до десантування в тил ворога в Кіровоградській області. 17 січня 1943 року група у складі 10 осіб, очолювана Іллею Дібровою, десантувалася поблизу Черкас і пішки вирушила на Кіровоградщину. Ілля Діброва захворів і не брав участь у керуванні загоном. 17 лютого 1943 року група дісталася Олександрійського району, де Ілля Діброва залишився в рідні. 8 березня 1943 року Ілля Діброва приєднався до своїх партизан у Чутянському лісі на Знам’янщині. Людмила Діброва стала зв’язківцем свого батька – за його проханням вона ходила по населених пунктах навколо Чорного лісу, шукаючи десантників, якими мав керувати Ілля Діброва.
У травні 1943 року Ілля Діброва, Людмила Діброва, Майя Савченко та Іван Коцаренко здійснили невдалу спробу перейти фронт. Приводом для переходу фронту було прагнення Іллі Діброви дістатися Українського штабу партизанського руху (УШПР) та особисто отримати там вказівки й припаси. Переправившись через Дніпро, група розділилася в районі Кременчука. Ілля Діброва не зміг перейти лінію фронту, повернувся на Олександрійщину й переховувався в родичів до осені 1943 року. Людмила Діброва і Майя Савченко направилися до своїх матерів у село Велику Писарівку. Біля Сумської області вони потрапили в німецьку облаву і були вивезені в Німеччину. Людмила Діброва повернулася в Олександрію після закінчення війни в 1945 році й проживала тут до своєї смерті в 2014 році.
Протягом літа 1943 року в Чорному лісі утворився партизанський загін з приблизно 50 бійців. У вересні 1943 року Ілля Діброва звернувся з проханням до секретаря Кіровоградського підпільного обкому КП(б)У Михайла Скирди, щоб його прийняли до складу цього партизанського загону. Михайло Скирда не лише задовільнив прохання, а й призначив Іллю Діброву керівником загону. До листопада 1943 року очолюваний Дібровою загін імені Ворошилова розрісся до 700 бійців і перетворився в з’єднання імені Ворошилова, однак партизанською діяльністю бійці не займалися: у жовтні 1943 року нацисти зачистили Чорний ліс, вцілілі партизани перебралися до сусіднього Чутянського лісу й затаїлися там. Лише коли 26 листопада 1943 року 8 танків 31-ї танкової бригади 5-ї танкової армії увійшли в Чутянський ліс біля Дмитрівського лісництва, партизани вийшли до них і приєдналися до радянської армії. Загін Іллі Діброви брав участь у боях за Дмитрівку і Знам’янку. У перший день боїв за Знам’янку партизани Чутянського лісу втратили вбитими і пораненими майже 600 бійців, тож 4 грудня 1943 року всі партизанські загони були розформовані.
У січні 1944 року Іллю Діброву викликали в Київ для звітування про свою партизанську діяльність перед УШПР і ЦК КП(б)У. Після цього його було призначено військовим комендантом Олександрії. 13 вересня 1944 року за наказом УШПР Іллю Діброву разом із групою у складі 21 осіб направили в Чехословаччину для організації партизанського руху. Групу десантували з літаків у районі Старої Тури в Західній Словаччині. Там на базі двох словацьких загонів Ілля Діброва створив партизанську бригаду в складі 1 250 осіб, яка у вересні-жовтні 1944 року завдавала ударів по нацистських військах і комунікаціях.
Ілля Діброва загинув 14 жовтня 1944 року біля села Бошаце в районі Старої Тури, коли на світанку партизанська бригада з боями проривала блокаду біля міста Велька Яворина на словацько-моравському кордоні. Він був похований там же в лісі Шпаньє. У травні 1945 року за розпорядженням першого секретаря ЦК КП(б)У і УШПР труну з тілом Іллі Діброви було перевезено в Київ, а звідти – в Олександрію. Організацією похорон Іллі Діброви займалися виконком Кіровоградської обласної ради депутатів трудящих і бюро обкому КП(б)У. Іллю Діброву було поховано 30 травня 1945 року в сквері поруч з театром, у 1960 році його прах було перенесено на Братську могилу.
Смерть Іллі Діброви має таємницю: за словами його дочки, його було застрелено в потилицю зрадником, який приїхав з ним із Олександрії, в Києві його труну відкривали для огляду тіла, але ці слова не підтверджені документами.