Кілька років тому, коли повномасштабну російсько-українську війну ми навіть не уявляли, до 25-річчя нашої Незалежності я писала про те, чому вірю в ствердження і добру перспективу України.
А вона, слід нагадати, була загрожена повсякчас. Це зараз, під час кривавої війни, здається, що раніше у нас було все добре. Але це не так. Постійно в лабетах економічних негараздів, на кожних виборах маятник хитався то в один, то в інший бік, майже не спиняючись на точці українського розвитку і певності.
Сподіватися на світле майбутнє України тоді мені давала підставу поява дедалі більшої кількості небайдужих і жертовних людей, для яких Україна вже не абстрактне й чуже поняття. Як не гірко це усвідомлювати, але багатьох спонукала до цього війна з Росією. Ця країна – наш найбільший і одвічний ворог і її дії – концентрована, що формувалася століттями, нелюбов до нашого сонячного менталітету, європейської історії та щирої національної душі. Безмірно жаль кожного, хто гине (щодня!) у цьому протистоянні за незалежність України. Це наші кровиночки, частинки нашого материка. Але саме тому їхні жертви не можуть стати даремними. Саме душі тих, хто не відступився і в попередні століття та десятиліття відстоював Україну хай у слові, у творі, у чесному вчинку, у твердості духу, як тепер у бою, поєднуючись із тим світлом, яке сяяло, чи бодай жевріло у наших серцях і відкривало ті нові шляхи у космосі для України.
Наприкінці цього року ми відчуваємо певне розчарування: не справдилися наші надії на швидку Перемогу, Україна спливає кров’ю, а світ, як це було завжди, міряється політичними амбіціями, вагається, не наважується повною мірою відкрито стати з усіма своїми ресурсами проти Зла. А ми вже не одне століття стоїмо перед ним! Але тільки ці останні двадцять два місяці світ це побачив. І вразився нашою мужністю, сміливістю, твердістю духу, жертовністю, людяністю, врешті й військовою вмілістю, кмітливістю і цілеспрямованістю. Ми не лише знайшли, відчули цю віру у собі, ми запалили нею мільйони, мільярди людських сердець на всій планеті!
І щодня ми нищимо ворога такими темпами, які за логікою речей, нам із нашими обмеженими ресурсами, не під силу. Ми це робимо. Наша сила зростає.
Але й скільки відкрилось погані, скажуть скептики. Скільки тих, хто втекли, ховається від призову, відгородився від нашого горя стіною байдужості і цинізму. Не кажучи про тих, хто ще й краде та багатіє на українській крові. Але хіба так не було завжди? У всі часи були ті, хто ставав на бік правди й свого народу і ті, хто користався з людської біди. Це їхній вибір, за який, вірю! – матимуть кожен свою плату. Та цей ниций вибір не може, не мусить підривати нашу віру в себе, в Україну, в нашу Перемогу!
Погляньте навколо – чим більше людей небайдужих, для яких дорога Україна, тим швидше це станеться. І навпаки. Ключ від чуда у серці кожного з нас. І ця певність тільки підсилюється.
Світлана Орел
P.S. Зустріла у ФБ мудру співзвучну думку вчительки і волонтерки Віри Соколової. Не можу стриматись, щоб не процитувати: «Коли жорсткий пісок потрапляє в тендітне устричне тільце, він боляче його роздирає. Щоб зменшити жахливий біль, перламутрові клітинки починають укривати собою злу піщину шар за шаром. Рана поступово гоїться. Так народжуються перли.
Наймудріший із всесвітів не допускає болю без мети. Тож якщо наша допомога іншим виникає через біль, то труднощі, які проходимо зараз, – це та сила, котра народжується, зріє, шліфується всередині нас і допомагає виплекати в душі справжні перли істинної мудрості, сили духа й волі. Так народжується на землі Українська перлинна Душа».