Віктор ГРИЦЕНКО
Сага про словесні перелоги
І. Пролог: ОДКРОВЕННЯ СІВАЧА
1.
Чиясь молитва знов дійшла до Бога,
тому, можливо, і покинув друг!
Лишилися зі мною тільки плуг
і ще оця худібка круторога …
Як довгі гони!.. А в руках – знемога,
і в серці віддається кожний рух!..
Поверне сонце на вечірній пруг –
вже ледь доходжу до свого порога.
Затужить соловейко на калині –
гусляр забренькає про очі сині,
які привиділись йому вві сні…
Як заховаю збіжжя у коморі,
байдуже гляну на вечірні зорі:
жага творити стліла у вогні…
2.
Жага творити стліла у вогні!…
А спершу мріяв послужити слову,
хоч мав засвоїти чужинську мову
й навік забути мамині пісні.
Злетів би на крилатому коні,
але не викував йому підкову
і вкладену не виконав умову,
бо душу не продав я сатані.
Колись прапрадід, як утік з галери,
не міг ніяк позбутися химери:
ховав свої мозолі від рідні!…
Подібна чудасія не для мене:
дрімають у крові лицарські гени,
здолав мужицький глузд мене в мені…
3.
Здолав мужицький глузд мене в мені:
у всякій справі “дивиться в обидва”…
Тяжку роботу скрашує молитва,
а ще, можливо, щебіт дітлашні…
Як символ щастя – коні вороні
і за добробутом на них гонитва.
А стогін – Божих благостей ловитва –
в душі захований на самім дні…
Життя спливло між всякими людьми,
тому не зарікався від суми
і не сахався від воріт острога.
Не торував, як міг, чужих доріг,
хоч це сьогодні, мабуть, і не гріх:
для тих, що при умі, гряде епоха…
4.
Для тих, що при умі, гряде епоха…
Тож, відпустивши нерви-тятиву,
без запалу я в світі цім живу,
не беручи личини скомороха…
Було найкраще за царя Гороха,
хоч, кажуть, зневажав і він мужву…
Кому віддати берло-булаву,
чомусь питають завше демагога…
Не кличу смерть, хоч світ цей остогид,
бо хам безсмертний, наче Вічний Жид,
як вічна у моїй душі тривога…
Чатує скрізь, куди не глянь, біда:
в криниці батьківській гірчить вода
і стріла згарищем увись дорога.
5.
І стріла згарищем увись дорога…
Лишилося горнутись до землі:
нехай летять у вирій журавлі,
а ми ждемо, що скінчиться облога,
що прийде нам від Господа підмога –
і заіскриться сонечко в імлі,
і стануть добрими всі люди злі,
і будуть вільними раби Молоха…
Які наївні все-таки надії!
Я плив життям крізь хуги-веремії
без провідної зірки в далині…
Мов кару за натуру бунтівливу
одержав спадщину – у нетрях ниву.
Тепер учуся корчувати пні…
6.
Тепер учуся корчувати пні,
забувши, що людина – цвіт природи…
Який би князь не був – нема свободи,
а я уже втомився від борні.
Щоднини вартувати на стіні,
вступати в суперечки (за і проти!)
і від вождів чекати нагороди
спроможні тільки неуки дурні.
Невігласи, що грілись на пожежі
чи для сумління вибирали межі,
не довіряючи Господній таїні…
Ні, не моя в селі “хатина скраю”,
хоч слушну мить я також вибираю,
як згасне полумя в чужій стерні…
7.
Як згасне полумя в чужій стерні,
знайду старе гніздечко перепела,
і зацигиче цвіркунів капела,
яку я вперше слухав навесні.
Як йтиму в безкінечній борозні,
очистяться в моїй душі джерела
і ненаписана ніким новела
побачиться мені в озимині…
І загублюся у роздоллі піль,
і потече від серця в землю біль,
і подарує щем рілля волога…
Немов художник, оціню красу,
та шлях додому зором попасу!
Шукаю колос: власна нивка – вбога !..
8.
Шукаю колос: власна нивка – вбога,
і невеликі, і легкі снопи.
Щоб їх звезти, не треба і гарби,
і зайва тут сусідів допомога.
І непотрібна їхня засторога,
що днина ця – негожа для сівби:
“Коли летять у поле голуби,
то ангели – до Божого чертога…”
“Якщо засію ниву для птахів,
даси нагоду збутися гріхів?”–
у Господа запитую з мольбою…
Степ стугонить, бо десь іде орда.
І все тихіша в сівача хода:
я зізнаюсь, що не горджусь собою…
9.
Я зізнаюсь, що не горджусь собою,
хоч задніх у боях не завше пас.
Забрав відвагу ворохобний час:
розпуття знов, тож йти мені кудою?..
Як християнин, хрещений водою,
надіюся почути Божий глас:
куди вожді ведуть сьогодні нас,
хоча Господь не світить їм Звіздою?..
Даремно задивляюся в блакить –
бурян лиш під ногами хрумкотить…
То як же буть тепера із сівбою ?
Зерно посію, а пожну біду?
Та за волами мимохіть іду,
собі подібних не зову до бою…
10.
Собі подібних не зову до бою,
хоч і роблю вперед свій перший крок:
у кожного дорога до зірок
без мене вже розміряна судьбою.
Жену щодня волів до водопою,
а кров уже десь капає в пісок…
Щоби печальних збутися думок,
бурян під корінь зрубую сапою…
У Всесвіт зоряний душею лину:
“Невже в Небеснім Царстві, Божий Сину,
гірку цю чашу Ти налив давно?..”
Питаючи, в огні шукаю броду,
а сил немає кинути роботу:
такого права Небом не дано…
11.
Такого права Небом не дано,
щоб я спинився, не пройшовши гони,
щоб слав оцій землі лихі прокльони,
мужичу честь втоптавши у багно…
Лиха година стукне у вікно –
з моїх хлібів постануть легіони.
І упадуть новітні Вавилони,
зітерті у боях на порохно.
І, може, хтось згадає сівача,
який в десниці не тримав меча
й не підпирав плечима в місті брами…
Тож, поки в полі недругів нема
і всіх до зброї не зове сурма,
іду за плугом босими ногами…
12.
Іду за плугом босими ногами,
утомлений не менше, як воли…
Не жду ні осуду, ні похвали,
обтяжений дідівськими боргами.
Без мене хтось зведе до неба храми,
й навколо міста вивершить вали,
і виведе народ із кабали,
погнавши, як худобу, батогами…
О, як нелегко врозумлять раба
і як непередбачлива юрба,
коли провідцями у неї – хами!..
На щастя, їх немає у степу.
І я встигаю скінчити сівбу,
знов розминувшись в полі з ворогами…
13.
Знов розминувшись в полі з ворогами,
не опускаю я додолу віч:
попереду багацько буде стріч,
бо ми актори з однієї драми
або річки з крутими берегами,
які текли до цього врізнобіч,
та волю Неба нам здолать невміч –
Господь нас зводить власними руками.
Ідем у бій – і піші, і комонні,
розтікшись, як вода, або в колоні,
несучи Божий лик чи знамено…
Коли ж відхлине недругів навала,
перекуємо ми мечі на рала:
веління Боже – сіяти зерно!..
14.
Веління Боже – сіяти зерно!
Беру я в кошіль, як завжди, пшениці:
ця пригірщ – для людей, а ця – для птиці
(створінням Божим буде все одно!).
А після жнив робитиму вино,
і випечу духмяні паляниці,
і запрошу людей на вечорниці,
й заручини відзначу заодно.
А потім наречена скрасить дім,
гордитись буду первістком своїм,
якого виняньчить мені небога…
Тож, за святковим сидячи столом,
я врешті заспіваю свій псалом:
чиясь молитва знов дійшла до Бога!
15.
Чиясь молитва знов дійшла до Бога:
жага творити стліла у вогні…
Здолав мужицький глузд мене в мені:
для тих, що при умі, гряде епоха.
І стріла згарищем увись дорога,
тепер учуся корчувати пні…
Як згасне полумя в чужій стерні,
шукаю колос: власна нивка – вбога.
Я зізнаюсь, що не горджусь собою:
собі подібних не зову до бою,
такого права Небом не дано.
Іду за плугом босими ногами,
знов розминувшись в полі з ворогами:
веління Боже – сіяти зерно!..
м.Кривий Ріг
Мирослава КИРИЛЬЧУК
ПЕРЕМОЖЕЦЬ
новела
Посірілий від часу й пилу тюль колихнувся, коли старий дошкутильгав до вікна. Визирнув. Склав пальці на правиці у пістолет. Прицілився і зімітував сім пострілів. Він завжди стріляв сім разів. І всі його уявні кулі влучали в лискучу голову, що ледь виднілася поміж дерев. Одну кулю завжди залишав собі.
П’ятнадцять літ тому дерева були набагато нижчі. Цілитися і влучати було легше, хоч тоді заважала злість. Рука через неї тремтіла і підстрибувала. Як уперше – коли він тримав на мушці того дурня. Та не схибив тоді. Й зараз жодна куля не впилася в стовбур чи в перехожих. От тільки тепер кулі були уявні.
Старий сумував за своїм пістолетом. Навіть більше, ніж за молодістю. Бо молодість втрачали всі довкола. Іменний пістолет же був не в кожного. Він завжди підкреслював унікальність старого. Особливо, коли той був молодим і завзятим служакою – найкращим на службі. Може, саме тому йому й доручили вполювати того пришелепкуватого, що роками втікав від них.
Той покидьок був гідним суперником. Старий це визнавав завжди і знає донині. Скільки пасток обходив, скільки засідок минав! Ніби чув запах свого мисливця. Старий тоді пахнув порохом і злістю, а не смердів старістю і землею, як зараз. І сечею. Запах сечі й більмувате ліве око, що роками не бачило нічого, найбільше дратували. Щоранку мився майже дерев’яними неслухняними руками. Й міняв білизну. І прав постіль у машинці-автоматі, яку йому подарувала міська влада ще тоді, коли 9 травня вшановували таких, як він. Але цей сморід, здається, прилип навічно.
«Мабуть, так пахне смерть», – подумав якось одразу ж після традиційного вранішнього розстрілу лисої голови. І подумавши, вмить згадав, що коли витягли того телепня з криївки на сніг, його галіфе було мокре саме там, поміж ніг. Чи то чай пив разом із двома охоронцями, що тепер лежали поруч такі ж неживі, чи дійсно того… Злякався. Або ж уже по смерті організм не втримав у собі рідину.
Смішні люди. Дрібні, брудні, сірі, оброслі щетиною – лежали на снігу, наче поламані ляльки. А потім такими самим кумедними перебитими фігурками стирчали на кілках біля райвідділку. То були часи його найбільшої слави, найвищого успіху.
Старий потилицею чув, як йому заздрять колеги. Як поважає і навіть побоюється начальство. Черговий орден за цю справу спеціально почепив на кітелі там, де колись було його серце. Орден ритмічно похитувався, коли йшов на службу. І коли вертав у свою нову квартиру, що теж отримав за успішну ліквідацію цього малахольного. Нагорода надійно прикривала собою порожнечу.
Отой ненормальний був його лебединою піснею – ніколи після того не вдавалося зліпити справу так, щоб тютілька в тютільку, щоб ювелірно на обидва боки. Наче вишиття доброї майстрині: з вивороту таке ж, як і з лиця.
Про вишиття він добре знає, бо коли допитував «із пристрастієм» свою першу, здер із неї сорочку. А ці сільські дівки тільки у вишитих і ходили. Поки вона прикривалася навхрест руками, його очі зачепилися за узір й аж завмерли на мить: ані тобі вузлика, ані ниточки, одні лиш червоні ружі. Хоч добре знав, що сорочка вивернута, бо ж сам здирав. Потім, коли вона, заплакана і закривавлена, натягала її, щоб вернутися в камеру, то сама ж і вивернула назад. Хоч могла й не старатися, ніхто б і не помітив – добра вишивальниця була! Більше таких акуратних не мав. Були всякі, а такої умілиці не траплялося.
Отак і з цим ідіотом… Після нього були всякі. А такого гравця, такого гросмейстера більше супроти себе не мав. Може, саме тому так довго його вистежував. І так легко додавав до його біографії свої факти. Ліпив із нього героя. Додавав до його справ свої. Так, як би він міг їх зробити, якби не полював за ним. Був його Пігмаліоном. Так-так! Свідомо ліпив із нього кращого, аніж той був насправді. Хоч завжди визнавав, що основа була годна! Він лиш домальовував чіткіше там, де вважав за потрібне. Навіть два псевда придумав йому сам: добрий підпільник повинен мати багато личин.
І план спрацював – коли таки вполював свою жертву, слави йому не шкодували. І нагород. Ця нині просмерджена сечею квартира колись була предметом його гордості і заздрості товаришів по службі. Хоч які вони товариші – «сослуживци» – ось найкраще слово. Бо тільки нормальний язик має в собі відповідні слова, а не ота теляча мова, на яку ще в дев’яностих попереходили багато тих, із ким разом боролися, аби цього ніколи не сталося.
Зрадники! Всі зрадники! І ті, що перейшли на мову, і ті, що повмирали, як мухи, й тепер мають спокій у землі. Бо нічого, крім того, що на землі і під землею – немає! Небо порожнє! Тіло або живе й тут, або мертве і там. Інколи воно затримується тут після смерті, і це бридке видовище!
Старий щодня приходив до тих трьох на палях. Ставав навпроти свого суперника і роздивлявся. Щоразу бачив щось нове – то порожню очницю там, де ще вчора було око, то відважену ледь не до грудей щелепу, з якої скрапувала руда піна. Єдиним живим у цьому тілі були бульбашки, що множилися довкола роззявленого рота. А потім черви.
Він би додивився й до того, поки на кілку стримітиме голий скелет, але ж ота начальницька дурепа, що працювала в нього секретаркою і коханкою, виклянчила дозвіл вивезти всіх трьох у ліс. Він сам і повіз. Узяв тільки кількох охоронців із собою, щоб, поки закопуватиме, тримали периметр під прицілом.
Двох прикопав, а свого відтягнув далі і залишив від дубом. Потім ще не раз тихцем приїжджав, щоб побачити, що нового дикі звірі відгризли собі на поживу. Бачив, як оголювалися й біліли кості, і розумів, що у цій битві він переміг. Це тішило.
І він жив на повну. Як переможець. Як господар життя. Ходив на наради, на урочисті лінійки у школи, на паради і мітинги до вічного вогню. Аж поки нащадки тих, за ким він полював, не погасили його вічний вогонь. Добре, що у високих кабінетах ще зоставалися свої люди. Вони хоч на 9 травня згадували, що він живий. Востаннє тоді, коли привезли йому цю буржуйську машинку, яка пере сама його пропахлі сечею і смертю речі.
Більше нікого не цікавили його заслуги перед батьківщиною. Ніхто не переймався його потребами і, на щастя, ним самим. Архіви зробили доступними. Історії його полювань стали відомі. Й особливо та, в яку він вклав усю свою душу і весь свій хист мисливця. Мисливця і Творця. Ніхто й не засумнівався, що все, що вийшло з його друкарської машинки, чиста правда. Його візаві проголосили героєм, йому відлили пам’ятник – невеличкий бюст на постаменті.
Старий колись мріяв про такий. Уявляв, як його не стане, а вдячні нащадки носитимуть вінки до підніжжя на свята. І квіти. Неодмінно щодня біля його пам’ятника лежатимуть живі квіти. Гвоздики. Як символ вічної любові та вдячності нащадків до справи його життя.
Тепер пам’ятник стоїть. Не йому. Отому міфологізованому покидьку, якого він колись перехитрив і вистежив. Отому, кому трохи приписав героїзму і розторопності. Бо за звичайного, такого, яким він був, квартиру й орден могли не дати. А за цього, підрихтованого ним самим, дали. І цінували, і шанували, і дякували, поки стояв світ.
А коли світ хитнувся, пам’ятник поставили. В центрі міста. Під вікнами його сталінки. Але не йому. Так, щоб коли він захоче побачити світанок, найперше бачив лискучу бронзову голову. Завжди, коли захоче побачити сонце, має перше побачити його. Двері під’їзду виходили на алейку, що вела до погруддя. Інших дверей із його дому не було…
Уперше тоді старого втішило, що зір став стрімко його підводити. І живі квіти, які хтось безперестанку ставив біля цього бронзового одоробла, видавалися йому плямами крові. Іншу втіху він створив собі сам: щоранку й щовечора підходив до вікна із своїм пістолетом і цілився. Довго і вправно, аж доки не починала боліти рука. Тоді сімома уявними пострілами вбивав його знову й знову, аж до оргазму в ще міцному тілі.
Потім хтось запримітив за тюлем старого із зброєю. Приїхала міліція. Від його звань і регалій, від медалей і заслуг стояли струнко. Говорили з повагою й не викликали бригаду лікарів. І за це був вдячний. Тому й віддав зброю під розписку. Сказали, що коли помре, то повернуть – бо він хоче бути в могилі із тим, чому в житті найбільше довіряв.
Тиждень думав, що втратив сенс життя. А потім спробував уявити, що його правиця і є тим каральним інструментом, який тримає рівновагу у світі. Зрештою, це він пальцем натискав на гашетку. Пістолет сам ніколи не вистрелить. Саме його рука карала і милувала. Тобто не милувала нікого й ніколи. Цілився нею у лискучу голову й стріляв так, що чув віддачу у правому передпліччі. Старанно рахував кулі і завжди залишав одну для себе. Як справжній професіонал.
І сьогодні розстрілював свого ворога. Після сьомого пострілу шпигнув здогад: це ж його праве око тому й не осліпло, що він двічі в день тренував його. Он ліве не пропускає ані плямки світла. А правим він хоч і нечітко, але так само незмінно бачить голову. Голову, яку розглядав у приціл ще живою. В яку вдивлявся, коли тіло дістали з криївки. Яку до деталей вивчав, поки тлін і птахи зглодували з неї залишки всього людського. Яка в лісі під дубом на його очах перетворювалася в білий порожній кістяк. А тепер бовваніє там, де мав би стояти його пам’ятник.
Так! Давним-давно, вийшовши уперше із дверей свого нового будинку, він саме це місце призначив собі для вічної слави і вдячності від нащадків. І просто чекав, що одного дня після його смерті так станеться. І зітхав глибоко й щиро, що ніколи цього не побачить. Бо нічого, крім того, що на землі і під землею – немає! Небо порожнє!
Він усе життя тішився, що переміг отого... І лиш щойно усвідомив, що переможець не він…
м.Рівне
P.S. Новела Мирослави Кирильчук «Переможець» цьогорік зайняла 4 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, вересень)
2 вересня
♦ Іще одна літературна премія стартувала в нашім краї – імені Володимира Панченка. Ім’я знакове не тільки в наших степах, а й в усій Україні. Ініціював її Валерій М’ятович, а фундували рідні діти (дочка Леся з чоловіком-фермером Анатолієм Яцканичем). Сьогодні, в день народження літературознавця й ученого філолога члени журі й бажаючі (всього семеро) побували на його могилі в селі Олексіївка за двадцять кілометрів від Кропивницького, поклонились, поклали квіти. Мало б бути йому 71, а вже майже шість років його немає. Семеро з дев’яти членів журі голосували: за книгу прози В.М’ятовича – 6 голосів, за поетичний збірник В.Кондратенко-Процун – 2, за «Велесову книгу» С.Піддубного - 2, за поезію Н.Бідненко – 1. Чому кількість голосів не збігається з кількістю членів журі? М’ятович голосував за книгу Піддубного, К.Лісняк за поезію Процун, врахували голос із конверту Т.Ревви, Леся голосувала за всіх чотирьох. Я пропонував голосувати закрито, але це перечило положенню, тому вирішили вносити зміни наступного року.
Наприкінці заходу, після урочистостей, на яких ведуча представляла слово Л.Панченко-Яцканич, В.М’ятовичу, С.Михиді, Ю.Семенюку, Н.Гармазій, під кінець фуршетних виступів-тостів попросив і я слово, що дало привід кільком піджартувати: «…якби й не говорив, то ми б прочитали його думку згодом у щоденниках»: «М’ятовича слід би було нагородити цією премією, якби він і не виставляв свій роман – адже яку колосальну роботу він виконав, увічнюючи й таким чином ім’я знаного в Україні письменника-діяча. Тільки ж сьогоднішнім обговоренням справа не закінчиться: завтра-післязавтра зашелестять по кутках – М’ятович створив премію під себе і т.п. Не зважаймо: хай говорять, усе було в нормах моралі. А ім’я Панченка хай звучить і дихає».
♦ Днями відкрив для себе гарного письменника-сучасника. Валя Мастєрова, коли ми одвідували її в Красилівці місяць тому, передала книгу Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (Львів, «Апріорі», 2023, 184 с., тираж 1 тисяча примірників, післямова Василя Трубая): «Просив передати, – сказала. – Жалкує, що не зможе бути на зустрічі в музеї Коцюбинського, бо ще раніше пообіцяв матері в цей день провідати її». Але він приїхав 4 серпня у Чернігів, і ми бачились, спілкувались, навіть фотографувались, лиш забув я попросити, аби підписав книгу. Дружина прочитала роман першою й не могла надивуватись «Льоніним талантом»: вони вчились на одному курсі, й тоді вона не завважувала в ньому жодних порухів до літературної творчості. Тепер уже я знаю, що це його четверта книга (досі в Чернівцях видавав новели). Матеріал для роману він узяв, думаю, із власного життя (зрозуміло, з домислами та вигадками, коли цього вимагав розвиток подій): розлука з дружиною, переїзд у місто під столицею, несподівана зустріч із бізнес-леді, закоханість і тут – війна, яка жене їх на захід, і герой втрачає кохану, аж тоді довідується про її минуле. Нехитрий начебто сюжет, але цікаво, з недомовками, з інтригами, з філософсько-побутовими роздумами, психологічними поворотами, і мова ясна, прозора, із вкрапленнями сіверянського та буковинського діалектів, в міру… Одне слово, твір приваблює і хвилює. Тішусь, що наш факультет подарував рідній літературі іще одного талановитого письменника.
4 вересня
Ще в липні, проходячи через центральний майдан міста, я завжди призупиняв ходу біля тих патріотично-жертовних кубів, зокрема біля двох портретів: Дмитро Олійник, який виріс на моїх очах, у сусідів горішнього поверху нашого під’їзду, товаришував із моїми сином та дочкою; Віктор Шарий – професійний вояк, отaман козацького осередку в нашому місті. Призупинявся, подумки дякував за їхній патріотичний чин, за світло сонця, за радість життя, які вони боронили для нас, сущих. Тепер на майдані гуляє вітер.
У третій день вересня міська рада зібрала друге засідання робочої групи з питань облаштування місця пам’яті загиблих військовослужбовців у Кропивницькому: затверджували Ковалівський парк як локацію розміщення Алеї. І хоч місце пропонувалось безальтернативне (газони й хідники обіч краєзнавчого музею для Алеї забракували ще на першому засіданні у серпні: невдалий рельєф і недостатність площі), та розмова тривала цілу годину. До робочої групи входять різні люди: родичі загиблих, депутати, волонтери, представники громадських організацій, архітектори, скульптор – у кожного свої поради, сумніви, пропозиції. Але єднає всіх і горе, яке впало на нашу націю, і вдячність тим, хто віддав своє життя, та прагнення залишити цю вдячність і для майбутніх поколінь.
Алея, як було сказано заступником міського голови Сергієм Колодяжним, матиме теж статус тимчасової – поки не зведуть меморіал на Фортечних валах (за два-три роки, не раніше). А війна триває, на даний час місто офірувало понад сімсот молодих життів та щодня список загиблих поповнюється. Алея пам’яті постане, про це теж було мовлено на засіданні, не раніше наступного року. Виходить, не зовсім продумано, поспішно позбавили центральний майдан місця сили…
10 вересня
♦ Щодо премії імені В.Панченка та першого її лауреата я, виступаючи на врученні, наче у воду дивився. Хоча й невелика заслуга передбачення: про це гомоніли протягом усього літа. А тепер зашелестіли не просто по наших периферійних кутках, а – на всю Україну: популярний сайт «Золота пектораль» на Тернопіллі подав примітивний, хоча й ядучий, допис якогось Дмитра Яструбінського «Ілюзія конкурсу…». Рано чи пізно авторство відкриється, але й зараз видно, що це справа рук Косенка-Полєвіної-Архангельського. Тріщина в організації не затягується і навряд чи коли затягнеться з такими персоналіями.
♦ Т.І.Бойко обзивається завше, коли щось моє публікується в доступних для неї ЗМІ. І цього разу реакція на відповіді Валерія Назаровича на мою анкету. «Жалівся останнім часом на підупалість духу – каже Тетяна Іванівна. – Дуже вже виснажився, пишучи «Язичників». А тепер ось оживає: писатиме про Шолом-Алейхема – ми йому літературу підбираємо…».
14 вересня
Почув через ЗМІ шалену цифру наших витрат на оборону: щодня 172 мільйони доларів. Яка могла б бути Україна, якби ці гроші йшли на її розвиток: на будівництво, охорону здоров’я, культуру. Розумію, більше половини цієї суми – подарунок наших партнерів, однак… І ці витрати стають порохом або захистом від ще більших руйнувань.
19 вересня
Перепрочитую, перепрочитав давно знайомі мені поеми: Олександра Пушкіна «Полтава» і Володимира Сосюри «Мазепа». Стимулював мене до цього «Судний день» С.Стриженюка. І що нового відкрив я в цьому читанні? Насамперед те, що не така вона й шовіністична ця поема «Полтава», як тепер намагаються про неї говорити. Більше того, Пушкін в уста гетьмана вкладає слова і думки, які суголосні нашому часу: «Давно замыслили мы дело; Теперь оно кипит у нас. Благое время нам приспело; Борьбы великой близок час. Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора; И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра».
Курсив мій. Ці два рядки, думаю, привертали увагу і збурунювали в жилах кров не одному поколінню «хохлів, русинів, малоросів, щоб зватись українцями віднині» (І.Драч).
(А ще Пушкін змусив мене випорпувати з глибин книжкових полиць чотиритомник «Словаря русского языка» – Москва, Академія наук СРСР, «Русский язык», 1985-1988, в якому я шукав значення незрозумілих мені слів: «Что для неё мирские пени?..», «Куда бежит, зажавши вежды?»).
Хоча зрозуміло, що Мазепа для Пушкіна «злодей». «О Пушкін, я тебе люблю, Та істину люблю ще дужче!» – відповідає йому Володимир Сосюра, бо Мазепа «Любив Вкраїну він душею І зрадником не був для неї». «Хай повний гніву в даль чаїну Про дні печальні лине спів, Коли з моєї України Петро колонію зробив»… Такі висновки робив видатний український поет у 1928 році. Чи на межі 1959-60-их? Така амплітуда творення поеми. Це ж були найсприятливіші часи для українських словотворців у тому задушливому есересері. Сосюра був сином України, але й сином часу, якщо завершує поему «Мазепа» рядками: «Життя для нас було як ад. Та мій народ в години бою, Як за Богдана, руський брат Підтримав світлою рукою Й в огні жовтневих барикад Повів до щастя за собою… І розцвіло життя, як сад». Повів за собою – це правда. І ми покірно простували… понад триста років. Сад, ад – які точні означення знайшов поет. Слава Богу, сьогодні кожен українець нарешті їх усвідомлює.
20 вересня
В.М-ч розповідав, що Сухомлин, голова облдержадміністрації, якогось разу жалівся: спасу немає від Погрібного, який заморив його проханнями про нагородження орденом Ярослава Мудрого… А я ж пам’ятаю, як він і в письменницькій організації натякав та прямо просив: під ювілей чи якусь іншу знаменну дату. Не виключаю, що було подання від письменників. Їх було чимало від Віктора Олексійовича – сам себе висував «сподвижник» (улюблене його слово). Він знав і хотів, щоб ці значки працювали й по його смерті. Працюють.
21 вересня
(Електронний лист до Й.Бурчо, Одеса) Re (2): обізвіться! Пане Йосипе, добрий день! Пишу Вам листа, бо Станіслав Стриженюк не користується електронною поштою. А хочеться точно висловити йому свої аргументи стосовно його прохання. Справа ось у чому. Днів десять тому він і його дружина подзвонили мені, аби я написав рецензію на його козацьку думу «Судний день», бо її висувають на Шевченківську премію. Я пообіцяв йому відповісти після прочитання. Прочитав. Я шаную й поважаю Станіслава Савовича, знаю його поетичні книги, але цей твір хіба тільки тематикою та патріотичною риторикою робить йому честь, а як художня штука – не найкраще з того, що він створив. Я перечитав ось тепер поему О.Пушкіна «Полтава» та поему В.Сосюри «Мазепа» і просто скажу: «Судний день» мав би піднятися над цими обома знаменитими творами, бо перший проімперський, а другий прокомуністичний (останнім своїм розділом, епілогом), а Стриженюків твір писаний людиною вільною, незаангажованою, проте – у художності він суттєво втрачає. Можу навести багато огріхів твору: і невідповідність історичній правді (зокрема походження Мотрі), і складності прочитання за браком часових означень і давності подій та маловідомих дійових осіб (українських, російських, шведських, польських та інших націй), і туманності та плутаності стилістичної, і неточності висловлювань, а касових помилок море (вина редактора й коректора) й аж до мало не плагіату з Сосюри (у Стриженюка «Не доконала Катерина того, чого хотів Петро», у Сосюри «І доробила Катерина, чого не встиг зробить Петро»)…
Не знаю, хто ініціював цю затію з Шевченківською премією. Але повірте: жодних шансів. Не допоможуть також поважний вік і ювілей. Тим більше, що теперішній комітет зорієнтований який уже рік на номінантів, учасників нинішньої війни. Тільки мороки собі завдасте… Я не відмовляюся від написання рецензії, але, на жаль, вона не сприятиме автору: не можу я сам себе обманювати. Станіслав Савович шанований літератор, лауреат премій, двічі номінувався на найвищу нагороду – не треба підставляти себе втретє. Знаю, що образиться на мене, але ми справді не євреї, щоб підносити не найкраще тільки тому, що воно своє. Я зокрема такий і нічого не можу з цим зробити.
Бажаю Вам, пане Йосипе, Станіславу Савовичу, його дружині Тетяні, усім вашим друзям-одеситам добра і здоров’я!
З повагою і сподіванням на розуміння – Василь Бондар.
P.S. Сьогодні, 21 вересня, виповнюється 96 років Миколі Кравчуку. Це один із найкращих українських новелістів проминулого століття (рівня Григорія Косинки, Григора Тютюнника). Його книги жодного разу не висували на Шевченківську премію, але вони – золоті сторінки, які зробили б честь найкращій з літератур світу. І навпаки: скільки ми знаємо ШЕВлауреатів, яких згадуємо з нехіттю і зневагою або й зовсім не згадуємо! Не притінюймо ім’я нашого генія і пророка.
22 вересня
Натрапив у Internet’і на зізнання самого прозаїка, що його роман «Цуцик» за шість років перевидавався 18 разів. Я читав цей твір, куплений на авторській презентації в обласній науковій бібліотеці років п’ять тому. І навіть написав відгук. Роман читабельний, але такий безграмотний, що кожен це зауважує (від Є.Барана чув), беручи книгу до рук. Ну, в останніх виданнях, може, й відредагований. Його висували й на Шевченківську премію. Але факт вражаючий: 18 перевидань. Хто з нині сущих має таке?
23 вересня
♦ Зрадів, коли побачив, що в Instagram`i до мене приєднався Богдан, син бухгалтерки в РІ.КО Т.К. – пригадалось, як вона з серцем ділилась зі мною своїми печалями про сина-підлітка. Тепер, через роки, мені подумалось: дорослий, помудрішав (на кшталт мого сина Устима). Відкриваю його висилання і бачу вечірню вулицю великого міста – із кабіни крутої іномарки. Все гаразд? А за кілька секунд – крик, ґвалт на водіїв у пробці: з матюками, тяжкою лайкою, прокльонами…
♦ Заходив у юнацьку бібліотеку, запитував книги Євгенії Кузнєцової: є дві, але обидві на руках – читають. Популярна. Знайшов інтерв’ю з нею на каналі «Суспільне. Культура» під назвою «Я часто ставлю себе на місце чоловіків в Україні» (16 вересня). Мудре, толерантне – його хочеться цитувати іншим в науку, особливо думки про непередбачуваність успіху в читачів того чи іншого тексту: мова не тільки про її книги.
24 вересня
(Електронний лист до членів обласної організації НСПУ) чий статус підвищуєм? Шановні колеги, добрий день! Чи хто з вас чув про те, що обласна рада збирається підвищувати статус обласної літературної премії імені Євгена Маланюка? Досі такі ідеї звучали лиш з уст окремих літераторів. А це вже серйозно: готовий проєкт про трансформацію премії у Всеукраїнську, який виноситиметься на голосування в облраді найближчими тижнями. Ініціативу подали вісім депутатів, імена більшості яких і я, і ви навряд чи коли чули (надто ж у літературних справах).
Чому моя душа впирається цій трансформації? Та тому, що письменники області втрачають єдиний державний повноцінний (поезія, проза, літературознавство, публіцистика) стимул-підтримку-пошанування творчості Словом. Плекати й підтримувати треба своїх насамперед. І чому тільки літературна премія трансформується, а не журналістська, для художників, для краєзнавців?.. Погодьтеся, що конкурувати з провідними літераторами країни стане майже безперспективно. Та ще й при тому складі журі, яке запропонують згадувані вище депутати, коли переможці в номінаціях плануватимуться заздалегідь. Чому так впевнено кажу про це? Бо знаю, звідки, як кажуть, ноги ростуть. Ця ініціатива йде від одного поета-діяча, який, як ви вже помітили в програмі заходів «Книговиру», не позиціонує себе із НСПУ, але постійно ставить нашій організації палиці в колеса. Чого це, спитаймо, ініціатива про трансформацію літпремії належить людям стороннім, а до нашої Спілки ніхто й не звертався? І взнаємо ми про це аж тепер… Так нахабно, по-злодійськи цей діяч чинить не вперше й не вдруге. Промовчимо?
Я пропоную вийти на керівництво облради з заявою від обласної організації НСПУ, в якій висловити незгоду з трансформацією премії. (Наша премія й не зовсім обласна, бо лауреатами її були і є мешканці замежної Кропивниччини: Тамара Журба в Аргентині, Кость Оверченко у Латвії, Петро Селецький в Ірландії, Юлія Гладир у Польщі, Артем Луценко в Іспанії, Володимир Базилевський, Антоніна Гурбанська, Василь Мошуренко, Віктор Терен і Микола Славинський у Києві, Олекса Різниченко й Олег Попов у Одесі – ми прихиляємо до рідних піль наш цвіт…) Хай залишать обласну літературну премію імені Євгена Маланюка в спокої, повернувши їй і грошову складову. Врешті, якщо вони таким чином хочуть вивищити ім’я Євгена Филимоновича, то хай заснують нову премію (скажімо, під назвою «Стилет і стилос») та піднімуть утричі грошову винагороду.
А той аргумент, що Кропивниччина вичерпала список гідних нагороди, фальшивий і зрадливий, бо наша земля народить іще багато чарівників слова. Вони і є, і підростають – я їх знаю і вірю в них.
З повагою – Василь Бондар.
25 вересня
Ходили вчора з дружиною на виставу «Бояриня» Львівського Першого академічного театру для дітей та юнацтва. Півтори години жаху – це за Лесею Українкою? Можна оцінити здобутки режисера-постановника у сценографії та символах, які відповідають сучасності, ненависті, яка виросла в сотні разів до росіян за останні роки. Тому й жанр відповідний: тоталітарний горор. Але як це далеко від написаного Лесею. Сама драматургиня перелякалася б, якби побачила на сцені нею написане. Після вистави я сказав дружині: мабуть, не матиму вже щастя в своєму житті побувати в атмосфері тетру Тобілевича-Кропивницького. Сьогодні театр перетворено на цирк, на балаган. Кожен режисер у новаторстві прагне епатувати. І тільки!
29 вересня
Сьогодні минає тридцять років, як почав працювати літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого. Скільки подій із цим закладом у мене пов’язано! Чи не щоразу в день народження музею, а по ювілеях точно, я дарую йому якісь експонати. От і цього разу подумалось, що пора віддати на публічне зберігання щоденники незабутнього Миколи Гавриловича Петрова, які по його смерті передала мені дружина покійного Марія Аврамівна. Збирався я деякі витяги друкувати у журналі «Вежа», але вже й припинили фінансувати часопис, а щоденники досі тримаю в себе. Віддам – подумалось. Та коли став гортати ці загальні зошити зі знайомим почерком, із вирізками газет, вклейками помережаних олівцем смужок паперу, різних документів, то й подумав: ще рано, ще сам я їх не мав часу як слід переглянути – хай ще трохи побудуть тут… Подарую сьогодні тоненький учнівський зошит із портретом Зої Космодем’янської й написом «Лекція “В.І.Ленін про пролетарський інтернаціоналізм», під якою був переписаний лист Івана Дзюби до тодішніх керівників радянської України П.Ю.Шелеста й В.В.Щербицького, який супроводжував рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Де в 70-их роках Микола Суржок переписав цей непублікований лист – не знаю. А зошита подарував мені у 80-их: видно, було в нього їх не один.
Але ж про щоденники М.Петрова: загальмував передачу їх у музей насамперед запис від 28 березня 1981 року (я вже тоді жив у Кіровограді):
«Григір Тютюнник “Житіє Артема Безвіконного”. А ще перед цим прочитано оповідання “Кізонька” (“Дніпро” №3, 1981) та кілька років тому оповідання про весілля в якомусь селі. Роздмухують славу: видатний новеліст, Косинка, український Шукшин. Звеличує народну доброту, вишукує народні типи. Передовсім, як зазначив якийсь А.Шевченко, певно, критик: “Артем – своєрідний тютюнниківський герой: трудяга, душевний, часом наївний, в чомусь химерний, беззахисний, як дитина, добрий чоловік. Добрий тією добротою, якої вистачає на всіх і зовсім не лишається для себе. Саме про таких, як Артем, сказав Григір Тютюнник в одному з своїх інтерв’ю: “…ідеалом для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах”.
А я не відчуваю, щоб мені отакі “герої” дали душевну наснагу, укріпили ідеал сильної духом людини, міцної своїми переконаннями, широким діапазоном мислення, зрештою мудрості.
Ці герої Тютюнника, принаймні ті, з якими познайомився в трьох творах – по-перше, люди підстаркуваті або близькі до таких, люди села, сфера життя яких обмежена до страшної тісноти – чотири стіни своєї хати (не села навіть!), жінка або сам-самісінький. Інтереси мізерні (робота – “трудяга”!), пасіка, весільне застілля (колупання жінок). Ніде не виходять за межі самих примітивних прагнень, уявлень, порпаються в дріб’язку побуту, не здатні ні на (активний? ніколи!) протест, ні на боротьбу (і слова такого в них нема), та не відчувається за ними такої чесноти, як почуття хоча б власної гідності. Якісь кастрати, якісь безмовні “німії подлії раби”. Ціла плеяда українських Платонів Каратаєвих в другій половині ХХ століття! Ниці духом непротивленці. А де ж Миколи Джері, Чіпки, де ж Давиди Мотузки (хай хоч би й такі) – невже ця покруч, ці дегенерати (прямо-таки вони), ці мнимо-мудрі, з дивним великим життєвим досвідом – що вони здатні вселити, кого можуть підтримати в тяжку хвилину, коли вже не здатні самі “стати на прю”. Ці самозадоволені холопи, девіз яких “не замай, пусть себе лежит, а ты не замай” (Обломов) – оце цвіт народу? Оце на них стоїть земля?
Та така література – це крок назад від традиції літератури критичного реалізму ХІХ віку… А може, таких і треба показувати, потихеньку нашіптуючи довірливому читачеві: будь і ти такою амебою, протоплазмою, чим більше таких буде, тим певніше наше панування – отаких кастратів, євнухів? Це таких “героїв” продукує дійсність?»
Ось така цитата. Не знаю, чи так би оцінював творчість Григора Тютюнника сьогодні Микола Петров, а не тоді, одразу по смерті письменника, прочитавши всього троє оповідань майстра. «А я згодна з Миколою Гавриловичем, – каже моя дружина. – Писати треба про яскравих, потужних, могутніх, творців і подвижників, а не про сміття. Це все від взорування на російську літературу, де нещасних бомжів підносять на найвищу висоту, споконвіків оплакують нещасних, оспівують мазохізм, роздирають криваві ран… До речі, це й тебе самого стосується: згадай лиш назви своїх оповідань – «Непотрібна», «Нетяга», «…достоїн пропітанія», «Темні люди»…».
Що їй відповісти? Чи така риса людської душі як милосердя уже не властива українцям?
м.Кропивницький