Рання осінь 2013 року. Поміж шляхами — загублене в степу село. Воно нізвідки виринає перед очима своїми дахами серед зеленого листя садів, і так само, коли покидаєш його, зникає в нікуди.
Нині з пів сотні його дворів, живих – половина. Раз на рік мій шлях пролягає крізь нього. Цього року, коли проїжджав, то зупинився біля колодязя. Напився води, та пішов оглянути кілька покинутих дворищ поряд. Городи біля них хтось обробляв, а садки були де більш, а де менш занедбані. Видно, що колись формувалися крони дерев, пізніше вже обрізалися, як змогли дістати, зайві гілки. Останні років п’ять, або й більше, ніхто їх не доглядав.
Замість десяти хвилин мого відпочинку сад першої ж маєтності затримав мене на пів години. Ці пів години я розглядав яблука і груші, здебільшого, невідомих мені сортів серед відомих. Фотографував їх, щоб знайти в довідниках. Звідки вони? Що то за сорти? З цими питаннями ходив навколо дерев ще й двох сусідніх садиб.
Покидаючи село, впевнено планував наступного разу знайти когось зі старожилів, та розпитати, що то за дерева і звідки, бо таких сортів не зустрічав у садах, де бував досі.
Наступного, 14-го року, життя внесло корективи, і пересунуло візит на чотири роки... Осінь, 2017 року. Той же колодязь і ті ж самі дворища. Здалося навіть, що село трішки ожило, і на протилежному боці вулиці хтось обжив хатину.
Блукав садками. Фотографував. Порівнював з картинками на садівничих сайтах, і навіть куштував. Яка радість – перша удача! Ренет Помаранчевий Кокса, він же Кокс Пепін Помаранчевий!!! Яблука з легким присмаком вишні. Звідки ці яблука у загубленому серед степів маленькому селі? Далі ще удача — Кайзер Вільгельм, він же просто Вільгельм!. Цей легендарний сорт був практично в кожному саду Німеччини та Австрії. Йшла друга година. Я відчував себе серед саду віком у пів століття ботаном вищої кваліфікації, розглядаючи на сусідньому дворищі грушу сорту Олександр Лукас. На полотні, створеному білою хмарою в небі, висіли серед листя груші, на які з-поза хмари підглядало сонце, торкаючись їх своїми променями…
Господарів обжитого дворища поряд не виявилося, щоб розпитати хоч щось, тому поїхав далі своїм шляхом, задоволений дослідженнями й обгавканий їхнім собакою.
Осінь 2021 року. Біля колодязя жінка з обжитого дворища. Жінка мого віку.
— Пані, доброго дня.
— Доброго.
— Як Вас звати?
— Тетяна.
— Мене Юрій. Пощастило мені, що Вас побачив.
Вона здивовано глянула на мене, не розуміючи, що то за удача у мене.
— Ви з якоїсь служби? — трішки розгублено запитала.
— Ні. Я подорожній. Інколи цим шляхом їду. Питання про сусідські дворища.
— Хочете купити?
— Ні. Розпитати про господарів, а точніше — звідки такі яблука та груші, котрих ніде більше нема.
— А… То завдяки чоловіку, котрий жив тут, — і показала на одне з дворищ, у котрім я блукав.
— Можете про нього розповісти?
— Тільки з переказів його внучки. Ми тут з березня 20-го року.
— А звідки Ви?
— Біля Попасної жили. Коли в Золотому розвели війська, то порадилися з дідом та купили тут у далеких родичів за копійки хатину. Вони собі її приводили до ладу, а потім передумали жити і продали нам.
— Зрозумів. Пес їхній залишився? Я його минулого разу бачив.
— Так. Говорили, підібрали на шляху, пристав за ними.
Пані Тетяна сіла на лаву, запросила й мене сісти і розповіла, що той чоловік на ім’я Микола демобілізувався з армії в 50-х роках з Німеччини. Я спробую по пам’яті передати її розповідь: «Приїхав він на Стрітення з двома мокрими чемоданами, обв’язаними мотузками, щоб не розлізлися, і речовим мішком. У мішку — дрібні гостинці родичам, а у чемоданах — замотані мокрими ганчірками гілочки з німецьких яблунь, груш, слив… Накупив у лісництві та розпліднику корінців та й поприщеплював те, що привіз, і те, що тут де дістав хорошого з фруктів. Внучка розповідала, що він цією справою заразився в Німеччині від фермера. Люди раніше в селі не дуже тоді хотіли садити сади, бо податок на дерева був. Фруктів у дворах мало було. Тому в 50-ті, коли скасували податок, то просили його саджанці не тільки тут у селі, а й із сусідніх сіл. Завзятий чоловік був. До нього навіть професор з Черкащини приїздив не раз вивчати те, що він попривозив. Коли помер Микола, то дочка його з міста їздила як на дачу. Що сама зробить, а те, що сама не може, то когось найме. Коли і її не стало, то внучці не до саду. Видно, в місті своїх клопотів багато було. Минулого року десь за кордон поїхала. Зовсім тепер покинуті ці садиби навпроти нас. Ото і все, що я знаю».
Я сидів приголомшений, осмислюючи усе розказане.
— Чому мовчите?
— Пані, я намагаюсь осягнути те, що Ви розповіли. Дякую Вам.
— Що я? Це якби внучка розповіла.
Дістав із машини дві хлібини, котрі придбав у крамниці на шляху.
— Тримайте, гостинець Вам.
— То ж гроші…
— Які гроші? Гостинець. Автолавка приїздить у село?
— Двічі на тиждень. Може, ви голодні? Я молока винесу?
— Дякую. Не голодний.
Рушаючи, я дивився не стільки на шлях, як у дзеркало заднього виду, в котрому стояла пані Тетяна…
На степовому шляху уявляв демобілізованого чоловіка, котрий йде з Миколаївського шляху степовою дорогою додому в село. Уявляв його мокрі валізи, обв’язані мотузками… Уявляв, як він стоїть на коліні і робить щеплення. І між цими картинками з’являлося з минулих відвідин села — груші в небі, освітлені сонцем. Так як Микола Степанович написав у вірші :
“ Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.”
Прим. Дві хлібини — так вчили свого часу діди й бабусі: коли йде селом подорожній, то треба дати води напитися, запитати, чи не голодний він, пустити на ніч переночувати (хоч у сіннику). Це старі правила і звичаї. Настав час, коли в невеликих селах залишилося обмаль людей (майже повністю це літні люди), що відрізані від життя, і подорожній якось може внести до їхнього буття хоч невеличке різноманіття бесідою чи маленьким гостинцем.
Юрій Фоменко
P.S. Це невеличке, більш як наполовину покинуте село, знаходиться недалеко від села, де народився письменник Віктор Близнець. 10 квітня був його день народження.