«Для мене ніколи українці не поділялись на західних і східних»

(Закінчення. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/iz-haidamakiv.html та http://chas-time.com.ua/liudyna/iz-gajdamakiv.html, а також http://chas-time.com.ua/liudyna/iz-sotni-hamalii-v-hulah.html)

Пригадується реформа грошей у кінці 40-х. Встали вранці: гроші, кажуть, недійсні. І так їх годували кепсько, а тут ще й гроші пропали. А чому так зле харчували? Варили юшку з зеленню, переважно кропивою, прямо бадилля в мисці плавало, сокирою порубане, наче свиням. А ще кидали в юшку порошок із сухої меленої риби – фактично використовували для харчів в'язням добриво, призначене для підвищення врожайності на полях.

У зв'язку з грошовою реформою розкрилась одна невідома таємниця. Виявилось, начальник табору гроші, призначені для закупівлі продуктів харчування, забирав собі. І от коли оголосили, що вони недійсні, він мішки грошей повіз у банк міста Томська, знайшов працівницю, яка прийняла ці гроші заднім числом. Махінацію виявили, дівчина зізналась, її потім судили... А в таборі зробили ревізію: підвали забиті картоплею, крупою...

Люди були виснажені, мерли, як мухи. Один час Дмитро працював на розвантаженні барж (табір знаходився за два кілометри від злиття рік Том і Об) – волочив мішки із картоплею, борошном і сіллю. Хто з голодних накинувся на сиру картоплю, тих в лікарні не змогли врятувати. А борошном можна було підкріпитись. Та тільки так, щоб наглядачі не уздріли, бо збили б шомполами до крові. В'язні розірвали одного мішка з борошном, і кожен, хто опускався в трюм, зачерпував жменю, брав на плечі мішок й ніс на берег. На березі скидав мішки і, сьорбнувши води з крана, з'їдав борошно. Поки розвантажили баржу – з'їли три мішки борошна. Виніс Дмитро з баржі і кілограмів п'ять солі хлопцям (тоді вона була дорога) – у споднях, підв'язавши поворозки. Так і виживали.

Коли розвінчали начальника табору – їсти стали давати вдосталь: чотири рази на день, смачно і багато. Але вже мало людей зосталось. Кожен в'язень мав табірний номер, що складався із літери й тризначного числа, Дмитро мав Е-102, тобто 102-й за списком у шостій тисячі; тільки літера З, восьма тисяча, була спочатку в таборі неповною. Після мору залишилось три тисячі. Понад чотири тисячі в'язнів стали жертвою захланності табірного начальства.

Дмитро Амброзяк згадує кілька прізвищ тих, з ким довелося розділити нелегку долю каторжника. Різні були люди. Із східних областей України мав товариша Василя Хорольського – він приймав ліс у порту, це йому Дмитро виносив солі із баржі. Киянин, лікар Юрій Кузьмич, обстеживши Дмитра, радив побільше працювати фізично, щоб параліч не схопив пів боку.

І ще пригадується один київський професор (прізвище загубилось у пам'яті), який звинувачував Бандеру у тому, що багато крові пожертвував задля визволення України, треба було дипломатичніше, мовляв, діяти. Часом розгорялися справжні дискусії. Націоналістам дорікали, що погано били більшовиків, адже при допомозі німців... Доводилось пояснювати, що ніхто й зламаного сірника не дав, не те що допоміг у збройній боротьбі.

Скільки людських доль пройшло в Дмитра перед очима! Неймовірні долі. Скажімо, сидів із ним майор КГБ, якого ув'язнили за те, що слухав радіостанцію «Голос Америки», власне, його не піймали за прослухуванням, а тільки побачили, що радіоприймач налаштований на короткі хвилі – і цього було достатньо для доносу й вироку.

Бригада політичних в'язнів на Балхаші – 1955 рік. Дмитро Амброзяк – в нижньому ряду другий справа.

Вікторові Гаркуші, військовому льотчикові, якого збили фашисти й полонили, після звільнення червоні дали 15 років ув'язнення. У таборі він керував в'язнями при розвантаженні барж. До Амброзяка був злий, переслідував, не раз казав: «Я тебе посаджу в камеру, бандера!..» Одного разу Дмитро йому дав листа: «На, читай! Бандерівці продовжують боротись. Читай і подумай, чи зможеш ти на мене донести...» Він прочитав листа й повернув мовчки. Чи став він поважати повстанця за цей вчинок – невідомо, але ставлення змінив – не чіплявся. Видно, таки лист подіяв.

У 1948 році табір розформували. Шаюпов сказав Дмитрові застережливо: «Ти потрапив у групу дуже небезпечних злочинців – вас повезуть у Казахстан». 27 вересня, на Воздвиження чесного Христа, їх відправили у Джезказган. Пізніше Дмитрові стало відомо, що у багатьох північних концтаборах прокотились бунти і найнебезпечніших звозили у Джезказган.

Півтора місяця вони не працювали, спали на вулиці, потерпали від безводдя (саме місто стояло на мідних шахтах, вода ледве бігла півдюймовою трубкою). У листопаді частину в'язнів повезли в Екібастуз (вугілля), інших у Джезди (залізна руда), Байконур (вугілля). Амброзяк залишився на місці. Працював у кам'яному кар'єрі: виносили камінь із кар'єра, штабелювали, а потім возили тачками до вагонів. Робота важка, виснажлива. Менше як через рік окремих в'язнів стали списувати як хворих на силікоз (надихались кам'яною пилюкою, яка з легень не відкашлювалась, легені починали гнити, і людина харкала кров'ю).

До 53-го року він був у Джезказгані. Тут довелось вести боротьбу не на життя, а на смерть із тими кримінальними зеками, які знущалися із своїх же чи бігали до особіста стукати. Солженіцин про це у своїх гулагівських споминах пише. То правда: негідників, стукачів, знущальників – вирізували. Рожков такий був, кримінальний злочинець, помічник начальника табору з побуту: зв'язався з блатняками, прикривав їх, вони на роботу не ходили, жили за рахунок інших, це через них пропускалися посилки в'язням, вони потрошили ті посилки, забирали все з них, що хотіли. Рожкова пришили ножем. І блатняків вирізували. Чистка йшла жорстока. Бригадир, земляк-задніпрянець, знущався з людей немилосердно. Його довбанули молотком по голові, проломили череп, а він же здоровий гевал – так ногами навлежачки гатив у розчинний вузол, аж гуло, поки не заскочило начальство табору. Однак не врятували – сконав у корчах.

Багато було таких самосудів, усіх не згадати. Скажімо, власовці сильно ненавиділи бандерівців. Одному (був такий Пилайкін), який бігав до кума, після чого стали зникати наші хлопці, дали не сильно по голові молотком, аби він тільки тяму втратив. Він перестав бігати, часом забував, як його самого звати.

У листопаді 1952 року Дмитро потрапив на пів року у внутрішню табірну тюрму. За що? На той час їхня бригада складалась із тридцяти душ, різні хлопці: українці, росіяни, литовці, латиші, білоруси — українців було більше половини. Одного дня за обідом Дмитро почув несамовитий крик із кам'яного кар'єру.

– Що таке? – схопились хлопці.

– Бріц убиває Кашубу!

Дмитро із двома білорусами (Мульцом і Пинтіковим) кинулися в кар'єр. Про сутички латиша Бріца із українцем-східняком Кашубою йому було відомо: їсти тоді давали погано усім, але оскільки Бріц, будучи помічником у бригадира, розподіляв харчі, то Кашуба думав, що він спеціально його обділяє і постійно між ними виникали суперечки. І ось коли прибігли в кар'єр, то побачили: Бріц б'є Кашубу ломом, як скотину. Дмитро кинувся на нього, заломив руки, а Мульц відібрав лома.

– Ти за баланду вбиваєш людину?! – кричав Дмитро Бріцу. І кинувся їх рятувати, бо не вкладалася ця злоба в його голові, і знав, що ні той, ні той не був замішаний у сексотстві: за що ж тоді калічите й убиваєте один одного? Бріца забрали. А ввечері забрали Дмитра й білорусів.

– За що? – запротестував Амброзяк.

– Щоб зберегти вас, бо Бріц сказав, що є хлопці, які з вами розправляться, – була відповідь.

Так Дмитро Амброзяк потрапив у тюрму. На шість місяців. Там же застала його смерть Сталіна: вранці наглядач відчинив кормушку (віконце в дверях, через яке подавали в'язням харчі) і наказав: «Коли я крикну «Смірно!», то щоб усі повставали – Сталін помер». Наглядач обходив усі камери і так усіх попереджав. А як скомандував, то ридав, як мала дитина. «Тепер наше життя зміниться», – втішав Дмитро білорусів. Проте звільнили з тюрми аж через два місяці, у травні. А як звільнили, то одразу в столипінські вагони і – до Балхашу.

Знову – тяжка робота. І тут Дмитро здав. Одне те, що виснажлива праця – фізична, а друге – морально впав духом, довідавшись про смерть матері у томській тюремній лікарні – про це йому повідомили люди з Томська (вони знали його адресу, бо написав був уже листа з Балхаша матері). Різко піднявся тиск.

Майор Фельдман, єврей, обстеживши хлопця, порадив:

– Не думай багато, бо подохнеш, – і дав йому інвалідність на рік.

Дмитро мав право піти на легшу роботу: возив білизну із чоловічої лазні у жіночу зону: вона знаходилась поряд – жінки там прали її.

А з квітня 1954 року Амброзяк, хоч і почувався недужим, попросився сам у бригаду муляром, теслею. Справа в тому, що з цього місяця ввели заліки: за день роботи в бригаді писали два. Галичанин рвався швидше відкалатати строк. У 1955 році потрапив на мідно-плавильний завод, став бригадиром: у бригаді були литовці, мордвини, росіяни, естонці – українців знову ж таки було більше половини. Дмитро, до речі, вивчив литовську і естонську мову розмовну – мав дуже добрі стосунки з прибалтами. Взагалі атмосфера в бригаді була товариською. Бригада працювала біля плавильної печі: мідь відливалась у 99-кілограмові болванки.

У 1954 році вийшли урядові постанови, за якими могли звільняти тих, хто відбув у таборах дві третини строку. Дмитро Амброзяк відбув. Тому зайшов до кума (особіста табірного):

– Чому мене не звільняють?

– Пшол вон! – гарикнув кум і вигнав в'язня з кабінету, не спитавши, хто він. У 1955 році щодня звільнялось із табору по 15-20 чоловік. Табір зменшувався і вже в грудні всім наказали звільнити табірні бараки для кримінального жіноцтва (які серед них вродливі жінки були!) й поселитись у гуртожитку цегельного заводу, що знаходився за кілометр від табору.

У гуртожитку Дмитро поселився із своєю майбутньою дружиною. Познайомився з нею, коли ще возив білизну у жіночу зону – як із землячкою, з сусіднього від його Забережжя села. Засуджена вона була на 25 років і вислана з матір'ю за участь у підтримці національно-визвольних змагань. Її звільнили в той час, як Дмитро вже жив у гуртожитку. Вона прийшла ввечері:

– Що мені робити, куди діватись? – питала розгублено.

– Будеш зі мною у гуртожитку, поки не звільнять мене, – сказав Дмитро.

Пішов накупив горілки (пляшка тоді коштувала 21 рубль 70 копійок, а за місяць можна було заробити до трьох тисяч рублів), заніс жековським працівникам і проблема була розв'язана вмить.

Звільнили Дмитра Амброзяка 21 травня 1956 року, за три місяці до закінчення строку. В останню чергу. В той день реабілітували всіх до одного, хто мешкав у гуртожитку. В залі табірної управи йому дали відпускну у присутності 12 душ юристів у цивільному: куди хоч, туди й їдь. Але не далі Уралу... Один з них вголос висловив Дмитрові побажання:

– Щоб ти більше не брав у руки зброю проти Совєцької власті!

Дмитро відповів:

– А я не баптист.

Всі засміялися. Чому? І досі залишається загадкою.

На початку червня молодята виїхали до Караганди, де була на поселенні мати Дмитрової майбутньої дружини Явдокія Гах. 18 числа першого літнього місяця 1956 року повінчались у церкві.

Цим щасливим і пам'ятним днем у житті Дмитра Івановича Амброзяка ми завершимо хроніку страдницького шляху повстанця і каторжанина. І крапку у цій розповіді ставить він сам:

– Я народився, виріс і здобував волю для України в Галичині. Останні десятиліття (більшу частину свого життя) мешкаю в Наддніпрянщині – у Кіровограді. Для мене ніколи українці не поділялись на західних і східних в тому сенсі, що до одних я маю ставитись краще, а до інших – гірше. Мої предки по материнській лінії – наддніпрянці: далекий предок брав участь у гайдамацькому русі, святив ножі у Холодному Яру на Чигиринщині. Він хотів жити на вільній землі, але на цій землі москалі виривали ніздрі, а поляки садили на палі українців. І він втік у Карпати, в яких я, його нащадок, у XX сторіччі воював проти усяких поневолювачів: і німецьких, і більшовицьких, і польських... А тепер ось дожив до благословенного часу, коли ми, українці, стаємо господарями на своїй землі. Тож хай буде так віднині й довіку.

Василь Бондар

P.S. Дмитра Амброзяка уже немає серед нас. Але слід пам’ятати про його боротьбу і відданість Україні.


Надрукувати   E-mail