На початку січня – 90 років одному із найвідоміших поетів-шістдесятників Василеві Симоненку. Він жив і працював у сусідніх Черкасах, помер зовсім молодим. Але більшість його рядків дивовижно гострі й актуальні, вони просто б’ють у серце на відміну від словесних викрутасів більшості сучасних поетів.
Наталя Шумейко, старша наукова співробітниця відділу фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського так розповідає про нього: «Про своє дитинство поет пізніше писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід — зростав без батька, тож довгий час він був упевнений, що так і повинно бути. За словами письменника Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від фронтових похоронок, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний».
Шкільне навчання Василь Симоненко почав у рідному селі Біївці, продовжив у с. Тарандинці, де одержав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Робітнича газета», «Черкаська правда». У редакції познайомився з Людмилою Півторадні (Люсею). У 22 роки поет одружився. Згодом у пари народився син Олесь.
Писав зі студентських років, однак за життя було видано лише збірку лірики «Тиша і грім» (1962 р.) і казку для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон». Його вірші, які допускалися до друку, зазнавали цензури й коригування. Великої популярності набули самвидавні поезії В. Симоненка, що поклали початок українському рухові опору. Це була сатира на радянський лад.
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. В. Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. В. Симоненка називали літературним бунтарем. Він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою.
Влітку 1962 року В. Симоненка заарештовують. Є свідчення, що цьому передувала суперечка на залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану й Симоненком: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилась продати Василю цигарки. Той, звичайно, обурився. Нагодилися міліціонери, які на очах у натовпу затримали його. Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії. В. Симоненко був жорстоко побитий, пізніше йому діагностували тяжке онкологічне захворювання нирок. На думку друзів поета, це побиття не було випадковим. У ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці В. Симоненко помер після тривалої хвороби нирок.
З великими труднощами друзям В. Симоненка вдалося надрукувати його твори: «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Лебеді материнства» (1988). Шевченківську премію, на яку висунули В. Симоненка в 1965 році, йому присудили лише через 30 років уже в Незалежній Україні (посмертно).
* * *
Вона вперто не відповідала на листи. Василь наполягав, називав Малюсею, зізнавався, що всі дівчата в темно-блакитних пальтах здалеку дуже схожі на неї, а зблизька – ні. Що ніхто й ніколи йому так не морочив голову. Подумки цілував жіночі пальчики, щоб швидше залишили на аркуші хоча б кілька нехитрих слів. Писав у щоденнику: «Ходжу наче схиблений. Навіть найкращий друг сказав, що віднині я тронутий суб’єкт. А як від такої дівчини не тронутися?»
Хлопець кохав пристрасно та зворушливо, а у відповідь – тиша. Від неї в роті ставало так гірко, ніби наївся кульбаби. Продовжував навчання в університеті, блискуче складав іспити, потужно любив. Настільки, що навіть вдався до «чарів» і зробив для коханої вино з троянд. Придбав на базарі відро пелюсток, розтер з цукром, залив водою, дочекався бродіння. Це вино називав на французький манер СимонЕ, а дівчину замість Людмила – Люсьєн. Люся й далі працювала кур’єром у місцевій газеті. Невибаглива, трохи поверхова, дещо легковажна.
Згодом відбули весілля, і життя набуло нових барв. Молодятам дали двохкімнатну квартиру з видом на Дніпро, Люся завагітніла, приїхала свекруха. Про свою матір наречений попередив відразу: «Вона підняла мене самотужки. Все життя в хаті, вкритій очеретом. Не пішла заміж, щоб вітчим часом не скривдив». Так і жили. Василь захищав диплом і продовжував листування, обціловуючи кожним словом. Навіть руки, якими чистила карасів. Люся ставилась до всього прагматичніше, більше цікавилася столичними гардинами, ніж мистецтвом. Чоловік розводив руками: «У травні штори були, а в червні – як вітром здуло». Благав добре їсти, бо вагітність – це серйозно (приїду та буду годувати, як гуску) і пошити собі нове вбрання. Римував. Дружина не розуміла поезій чоловіка. Думала, буде заробляти на хліб, а не ночами бавиться віршиками. Той лише усміхався й черкав сірником на сходовій клітці. Віддавав перевагу «Примі» та скурював по дві пачки на день.
У лютому народився син Олесь. Василь відчував таке піднесення, що не втримався й під час виступу в Будинку офіцерів зізнався: «Сьогодні народився ще один захисник вітчизни, а я його тато». Далі розлилася відлига, і поет авансом вирішив, що тепер можна все. На повний голос заговорив про злочини радянської влади й масові поховання, які слід перетворити на місця скорботи та пам’яті (бачив на власні очі, як хлопці на галявині Биківнянського лісу грали черепом з діркою в потилиці у футбол). За сміливцем почали стежити. Дорікали: «Ти ж комуніст».
Він не здавався. Вперто їздив у відрядження, шукаючи достеменної правди. Люся мала підозри, щодо коханки, адже про роман з Ніною ходили докучливі чутки. Василь пояснював, що між ними – нічого. Лише людяність і тепло. Ніну підтримав, коли вагітною пішла від чоловіка й наголосив: «Не проспи життя». Присвятив: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?» Дав кілька порад з приводу віршування. Оце і все. Обіймав свою малюсю й шепотів з неприхованим болем: «Все одно люблю тебе набагато більше, ніж ти мене».
У той день проводжав друга на залізничній станції та хотів купити цигарки. До початку обідньої перерви лишалося кілька хвилин, але буфетниця зухвало зачинила двері. Василь обурився. Дамочка покликала міліціонерів, ті скрутили «дебоширу» руки й на очах в натовпу запхали у «воронок».
Поета били професійно, не залишаючи синців. Орудували товстими палицями, заповненими піском. Основні удари припали на хребет та нижню частину спини. Всередині щось невпинно рвалося. Мозок скрипів і римував. Після побиття почувався кепсько. Нестерпно болів поперек, тож звернувся за допомогою, і лікарі діагностували рак нирок. Видно, хвороба тліла, а міліціонери її прискорили. Василю зробили операцію. Марно.
Один з товаришів звернувся до відомого на той час онколога на прізвище Шевченко. Попросив приїхати, обстежити, але той відмовлявся: «У мене таких хворих – повні палати».
– Ви носите прізвище Шевченко, а якщо я вам скажу, що цей хлопець – новий Кобзар?
– Тоді приїду.
Лікар прибув до Черкас сірого зимного дня. Оглянув, прочитав вірші, а коли вийшов на вулицю, заплакав:
– Я безсилий.
Василь згасав. Хутко втрачав вагу й не міг зігрітися. Саме тоді написав своєму п’ятирічному сину: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки батьківщину». Люся-Малюся не хотіла помічати серйозності хвороби. Казала: «Хай просто менше палить, і буде все добре». Ніна провідувала часто. Напередодні попросив яблук, а коли прийшла з сіткою, побачила спорожніле ліжко.
Ховали поета у заметіль. Розгублені друзі, мати, син-дошкільник… Поруч з чолом – почорніла калина. У паспорті – 28 років.
Люся-Малюся відразу привела нового чоловіка.
Мати пережила свого сина на 35 років.
Досі на могилу Василя Симоненка люди несуть яблука…
Ірина Говоруха