7 квітня Анатолію Загравенку виповнилось би 85. Понад чотири роки його немає з нами. В рідному краї він був знаним журналістом (багаторічний головний редактор міськрайонної газети на Знам’янщині), письменником (автор 13 книг поезій, прози, драматургії), громадським діячем (учасник і переможець Всеукраїнського журналістського конкурсу «ЗМІ – громадянському суспільству»). Його творчість відзначена дипломом лауреата обласної літературної премії імені Євгена Маланюка.
Пропонуєм читачам розмову з письменником в останній рік життя.
– Анатолію Романовичу, з висоти Вашого віку і кількості заримованих рядків, що б Ви відповіли тим, хто каже, що поезія – це справа молодих?
– Світова історія літератури давно всіх переконала у тому, що й справді поезія – справа молодих. Джордж Байрон, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Сергій Єсенін, Василь Симоненко, Леонід Кисельов. Усіх їх ми не можемо собі уявити не те що людьми зрілого чи срібного віку, а навіть середнього. Сказав так хтось колись. Це було його відкриттям. З тим погодилися мільйони. То й прижилося. Проте відомі й винятки. Гете, Афанасій Фет… Леонід Первомайський, прийнято вважати, найкраще розкрився саме в кінці свого життя, а до цього ніби не створив нічого путнього. Радянська система взагалі не дуже й давала можливості більшості творчих особистостей розвиватися рано. Друкуватися міг далеко не кожен. А стосовно того, щоб видати принаймні першу книжку, то необхідно було пройти своєрідне чистилище відбору.
Я свої перші поетичні спроби обнародував у дев’ятнадцятирічному віці. Спочатку у львівській молодіжній газеті, а згодом і в журналі «Жовтень» з’явилися перші мої публікації. Потім я друкувався в інших альманахах, а саме: «Там, де Ятрань» (м.Кіровоград), «Вітрила» (видавництво «Молодь», м. Київ), «Кроки» (м. Дніпропетровськ), у періодичній пресі. Так складалася моя творча дорога до першої поетичної книжки.
– Як до Вас прийшло поетичне слово? І взагалі захоплення літературою…
– Перше поетичне слово прийшло в досить ранньому віці. Все почалося від шевченкового «Кобзаря», творів Марка Вовчка, від побачених спектаклів Кіровоградського обласного драматичного театру, творча група якого навідалася в наш районний центр і перебувала там не менше місяця. Я побував на всіх її виставах. А потім переказував їхній зміст своїм шкільним друзям. У той же час став одним із найактивніших у школі читців поезій зі сцени. Брав участь і одержував нагороди на всіх олімпіадах. Це тривало аж до закінчення школи. Особливо вразив мене Микола Гоголь. Його твори про Україну були мною читані та перечитані, у першу чергу – «Тарас Бульба». Одночасно захоплювався і російською літературою. Передплачував журнал «Октябрь». Там уперше прочитав Роберта Рождественського, зокрема його поему «Моя любовь». Знав її напам‘ять. У той же час довідався про Літературний інститут. Навчаючись у шостому класі, написав туди запит про умови прийому. Мені надійшла відповідь. Я її читав і перечитував як святе письмо.
– Перша Ваша книга («Іскрини дощу», Дніпро, 1990) побачила світ у досить зрілому віці, але й до другої Ви йшли довго – сім років. Чому так повільно, як кажуть, набирали ходи?
– Так, перша моя книга вийшла, коли я був уже в зрілому віці. До цього я три роки відпрацював на заводі, три роки відслужив в армії, повернувся в рідний Новоархангельськ, влаштувався на роботу в редакцію районної газети. Тоді ж подав свої твори на творчий конкурс в Літературний інститут. Був зарахований на заочне відділення. Особливість і несхожість на інші цього внз полягала в тому, що він кілька років до мого вступу був виключно заочним. Система навчання була там надзвичайно високоорганізованою. Щороку ми, студенти, одержували програмні пакети, де було все чітко розписано, як по нотах, які крім загальних предметів, існують ще спецкурси, визначалася тематика контрольних робіт зі списками літератури, яку необхідно було проштудіювати. Я захищався рукописом поетичного збірника, що мав назву «Односельчани». Це вказано і у виписці з диплому.
Першу книгу я видав у досить зрілому віці. Але я й сам незчувся, коли він до мене прийшов. До того ж так у мене в житті складалося, що я, як чумак з волами, не дуже поспішав, не поводився, як голий на березі. Якесь глибше пояснення цьому я дати не можу. Не зі своїми ровесниками служив в армії. Щоправда, про всяк випадок закінчив короткотермінові курси офіцерів запасу і демобілізувався у званні молодшого лейтенанта. А вже у званні капітана склав присягу на вірність державній Україні. Це для мене було принциповим. Можливість здобути офіцерське звання під час строкової служби надавалася далеко не всім, а лиш відмінникам бойової та політичої підготовки. Перед службою три роки я попрацював на заводі, у ливарному цеху. Багато з тих, що я з ними приїхав за направленням, просто втекли. Я не мав куди тікати. Мене батьки як вирядили після школи в дорогу до Львова, то дали триста карбованців на прожиття. Більше мені не надсилав ніхто ні копійки. Жив на стипендію, а потім на зарплату на заводі. Дещо тоді ще й матері надсилав. За ті кошти вона справила батькові поминки. Він несподівано помер на своєму робочому місці. Одяг зносили материні квартиранти, книжки розікрали, про що я ще й досі жалкую. А чому великий проміжок у виданні другої книжки, то пригадайте, що тоді творилося. Державні видавництва припинили існування. З’явилися приватні, в яких легко можна було видати що завгодно, були б тільки гроші. Другу книгу я спромігся видати завдяки тому, що міська рада виділила мені велику суму на той час, аж три тисячі. То я й видав її на сірому газетному папері, друкував у нашій міській друкарні, щоб було дешевше.
– Своє трудове життя Ви віддали журналістиці. Не шкодуєте за цим?
– Так само сталося і з трудовим життям. Журналістика справжня творча – це коли працюють у журналах, на телебаченні, в крайньому разі в обласних виданнях. Я в своєму житті зазнав журналістики трохи іншої. Приречений був на буденну поденщину у районній газеті, а в Знам’янці вже рангом вище, у міськрайонній. Новоархангельський район обходив і пішки, і об’їздив на мотоциклі з коляскою, і на велосипеді та на редакційній машині, котру ми таки дочекалися. Стосовно праці на посаді редактора, то це була діяльність в чомусь справді творча і цікава, а в чомусь ніби відбування покарання хто знає за які такі гріхи, інакше розцінювати не можу. Нехай це ні Вас, ні когось іншого не здивує. Чотириразова газета ціле десятиліття не могла, здається, жодного разу вийти вчасно і доброякісно. Робилася вона протягом робочого дня, тоді у післяробочі години, нерідко всю ніч, а то ще й наступної доби. Матеріальна база в міській друкарні була вкрай незадовільною. Лінотипи то ламалися, то не було кому на них працювати і навіть траплялося, що за ними здійснювали набір газети прикомандировані робітники або без належного досвіду учні-самоучки. Таке тривало, повторюю, не рік чи два, а цілих десять. Тож не дивно, що уже як побував я у далекій Канаді та побачив як там випускають великі і малі газети, то й у Знам’янці перевів випуск газети на сучасні рейки. Отоді тільки й відчув справжню радість у своїй редакторській діяльності, що розтягнулася аж на 28 років за загальнотрудового стажу 40. Ми перші після «Народного слова» серед малоформатних газет перейшли на комп’ютерний набір. А до цього що я тільки не пережив та не надивився. Кліше робили аж у Києві. А вітчизняна ротація, то це взагалі був якийсь глум над нами і численними читачами. Наклад був 8-9 тисяч примірників. І газета читалася ще й досить уважно. Зв’язки з читачами були і міцними, і корисними взаємно. Взагалі то я не шкодую, що став газетярем. Роботу свою любив, працював із зацікавленням. Мабуть, колективові було зі мною не дуже легко, бо сам багато працював і був вимогливим до інших. Ми здобували перемоги і на всеукраїнському рівні. Завдяки тому зміцнили матеріальну базу: придбали комп’ютери, модерні телефони, диктофони, словники, енциклопедії – комусь здавалося, що усе це ніби з неба упало. Тому й вимоги до колег-газетярів теж були відповідними.
– А в дитинстві мали якісь передбачення чи передчуття, що матимете справу з газетою, із шрифтами, журналістикою, владою? Батьки готували Вас до якоїсь певної місії? Розкажіть трохи про свою родину.
– Ні, ніколи не міг і подумати, що буду з цим зв’язаний. В редакцію у дитячому віці навіть не заходив. Пам’ятаю, що колись про мене і про мого шкільного друга написали в новоархангельскій газеті невеличку замітку, про те, що ми на заклик директора школи підгодовували домашнім кормом колгосних лошат. Конюх дуже приязно нас зустрів, закріпив за нами тварин. Тож ми їх і підгодовували. Про це вже дорослим я написав вірш «Колгоспні лошата». Батько таємно почитував мої перші віршовані спроби. Це він робив, щоб я не бачив, але одного разу я таки дізнався, хто є моїм читачем. Батько був трохи грамотним. Мати якщо знала кілька літер, то тільки й того. Працювала тяжко на різних роботах у маслозаводі. Замість неї я інколи їздив в обласний центр як розвантажувач виробленої продукції чи трудився на полі в колгоспі, куди інколи її посилали працювати від заводу. Батько повернувся з фронту інвалідом другої групи. Мати уже його доліковувала, як навчила її медсестра. Перебинтовувала рани, що все не гоїлися. Ще носив осколки у легенях. Так з ними і помер. В армії він був санінстуктором. В одному з боїв надав на полі бою першу допомогу тридцяти воїнам, в тім числі витягнув з-під вогню й пораненого командира. За це його було нагороджено орденом Слави ІІІ-го ступеня. Ордена того я у нього не бачив. І він про той свій подвиг ніколи нікому нічого не розповідав. То вже після його смерті, у нинішні дні, я зовсім випадково наткнувся на документи військової частини і таким чином дізнався про це.
Мій старший брат Микола чотирнадцятирічним, у день, коли фашисти захоплювали Новоархангельськ, утік разом з відступаючими радянськими військами. Єдине батькам вдалося дізнатися – що він на ходу підбіг до знайомої жінки і попросив: «Тьотю Олю, скажите матері і батькові, що я втік з нашими, бо в Торговиці німці». А потім про нього дійшла коротка звістка від чужих людей, що живий і здоровий, з Донбасу. Оце і все. Мати божеволіла від горя. Обходила увесь район, все справлялася у людей про похованих, у першу чергу дітей, розпитувала, які були з себе та у що зодягнуті. І в полонених, що проходили повз нашу хату, запитувала, чи немає серед них хлопчика на ім’я Микола. Микола тим часом виявився живим. Він потрапив у танкову частину. Воював під Москвою. А через деякий час водив понтонний човен через німецькі річки, перевозячи бійців і боєприпаси. Мав два ордени Слави. Так що на нашу сім’ю випали три ордени Слави, що умовно дорівнювало званню Героя. Про один із його подвигів також є документи на сайті «Подвиг народу». Відбув він в армії у загальній кількості дев’ять років.
– У молодості трохи побачили світу: служба армійська у військовій частині під Москвою, робота на Алтаї, навчання в тодішній столиці СРСР, потім у Києві, мандрівки за кордон… Ви себе усвідомлювали українцем поза межами нашої землі? Знаю, що й дружину Ви привезли з Росії: як вона сприймала націоналістичний світогляд Вашої творчості?
– Чужі чи незнані краї були для мене доброю життєвою школою. По-перше, Львів. Короткий то був період у моєму житті, але значимий. Там я уперше почув ім’я відомого українського поета Дмитра Павличка. Там же уперше взяв до рук і його першу книгу. Особисто ми не зустрічалися ніколи. Але він був для мене зразком. Не охолов до нього інтерес і тоді, коли став дорослим. Саме Дмитро Павличко, як перед цим і Микола Петренко, привітав мене з публікацією віршів у журналі «Жовтень» та в молодіжній газеті. Це було для мене святом. Там же уперше у своєму житті я опинився поруч із поетом Ростиславом Братунем. Я був учасником ансамблю трудових резервів. Ми виконували надзвичайно цікаву і змістовну концертну програму за сценарієм Ростислава Братуня. Коли підійшов до нього стосовно деяких місць віршованого тексту, який читав зі сцени, мені перехопило подих. Опісля ми виступали і в столичному Києві. А на концерт ішли в гуцульському одязі по Хрещатику і нам аплодували люди. Пісні і танці, як і тексти, і досі звучать у моїй душі.
А українство моє почалося ще до цього, коли дитиною почув окупантську на той момент, тобто, німецьку мову, і не менш зверхню щодо нас, сільських, російську.
Я дорослим став комуністом, читав Маркса і Леніна, але питання мови, становище українського народу мучило мене вже постійно. Я усією своєю дитячою душею не міг легко сприйняти того, що мова українська у комуністичному суспільстві відімре. У мене ще був і однодумець, Павло Винник, син директора МТС. Тому, коли під час чергової сесії в Літературному інстититуті земляк Микола Кобалюк, перекладач, разом з Григорієм Одарченком, вінничанином, запропонували мені для прочитання рукопис праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», я, розпочавши її читати, відразу ж попросив у них дозволу переписати її собі. А найбільше мені хотілося ознайомити з нею мою дружину Олександру Миколаївну Черкасову.
Так, вона була росіянкою. Але ми до того любили одне одного, що нам те не було на заваді. Зустрічалися ми з нею в Рубцовську (це Алтай) протягом року. Потім вона поїхала на навчання у Бійський педінститут, а мене призвали до війська. Три довгих роки ми листувалися. А зустрілися в Києві, коли я склав іспити в Київський університет, але не пройшов по конкурсу. Як писав поет, з журбою радість обнялась: хоч провалився при вступі, зате зустрічав кохану. Вона приїхала до мене в Київ. Поїхали в Новоархангельск, де й розписалися. Через кілька днів вона поверталася в Сибір, а я в Москву, у військову частину, чекати, поки мені присвоять офіцерське звання і я успішно демобілізуюсь.
А живучи в Росії, я відчув, що ніякої дружби народів насправді немає. Ми навіть для простих росіян були тільки хохлами, а вони над нами. Я був шокований.
Моя Черкасова була внучкою розкуркуленого аж двічі колишнього царського офіцера з донських козаків. Батька також переслідували. Він загинув на фронті. Сім’я мучилася і голодувала. Виручав від голодної смерті дід. На той час він уже працював листоношею. Руки були в нього золоті. Національну суть кожного ми з дружиною шанували в сім’ї, якихось непорозумінь з цього приводу у нас не було.
– В обласній письменницькій організації лиш кілька членів НСПУ здобули, можна сказати, фахову письменницьку спеціальність (окрім Вас іще Юрко Обжелян та Інна Немирована). Ви – випускник Московського Літературного інституту імені О.М.Горького. Що Вам дало те навчання? І чи можна вивчитись на письменника? Чи не думаєте написати спогади про ті московські зустрічі й розставання із знаменитими й маловідомими?
– Мені це дало, перш за все, можливість нарешті одержати вищу освіту. Я ж значно відстав від своїх ровесників – майже на десятиліття. Мене не могло не мучити, що я не маю вищої освіти. Тому вчився з великою охотою. Крім того, внз був такий, що я не міг ним не пишатися. Фактично єдиний у світі цього профілю. На той час лише у В’єтнамі було щось подібне. До того ж містився він у столиці держави. А я народився і працював у глибокій периферії. З письменницької братії, здається, тільки М. Шолохов міг пишатися, що живе він не у Москві, як більшість його колег, а в звичайній козацькій станиці. Але ж то М.Шолохов, людина зі світовим ім’ям. А я звичайний хлопець із села.
Де б я ще побачив і почув стільки знаменитостей як серед викдадачів, так і серед провідних письменників? Я чув багатьох, того ж Роберта Рождєственського, Беллу Ахмадулліну, Лева Ошаніна, Василя Федорова, Олександра Твардовського, навіть автора популярної після війни «Білої берези» Бубьонова та інших. Це для мене було справжнім щастям, не інакше. Одружився я з дівчиною, що рідко таку можна зустріти у світі. Внз закінчив теж один із кращих. Чим не щастя? Велике щастя! Хоч і мук усіляких та випробувань вистачало. Як у кожної людини на землі.
Стосовно того, щоб написати щось про Літінститут, то я чимало читав таких спогадів. Не упевнений, що можу написати щось краще.
– Читачі знають Вас переважно як поета. Але от зовсім несподівано Ви відкрились і як прозаїк, і як драматург у виданому кілька років тому двотомному виданні – до слова, саме Ваші проза і драматургія були відзначені літературною премією імені Євгена Маланюка. (Ще одна особливість вирізняє нашого ювіляра серед сучасних творців краю – він видав твори у двох томах, як більш ніхто із сущих). В чому особливості творення в різних жанрах літератури?
– Так, після двох виданих книжок я не зупинився і майже щороку видавав по одній поетичній збірці.Чому я це робив? Та тому, що в державній Україні почувався, як риба у воді. Людям було важко у молодій державі, не легше було й мені. Але на відміну від багатьох, з ким довелося бути поруч і хто відверто нудьгував чи й плакав за минулим, я боявся, і зараз боюсь лише одного, щоб нам знову не опинитися там, де ми вже були в якості безправної нації. Уся моя повсякденна фахова, громадсько-політична та творча діяльність підпорядковані тільки цьому і нічому іншому. За це мене багато хто ненавидів і продовжує ненавидіти у Знам’янці та селах Знам’янського району, можливо, що і в Новоархангельську. Мене цькували, шантажували, погрожували, знімали з роботи. За розпорядженням прокурора свого часу працівники СБУ займалися тим, що один тип по телефону та письмово надсилав мені погрози, шантажував сім’ю, неповнолітніх дітей. Було й таке. Тому моя творчість аж шкварчить саме цим, що найбільше болить, а не чимсь іншим. Не випадково, мабуть, такі й теми. Драма «Карцер» про страдницький шлях Василя Стуса, «Мор» про голодомор 1932-1933 років, поезії, повість, оповідання. Про це ж і не видані роман в рубаях «Відбиток сонця» та об’ємна книга сонетів «Жнива зрілості».
Чому я видав двотомник? Скажу. Колись покійна дружина, котра завжди читала мене в оригіналі, хоч сама і росіянка, зауважила, мовляв, що ти видаєш брошуркові метелики. Ти б видав щось таке, що б солідно постало на книжковій полиці. В честь світлої пам’яті про неї я зважився видати двотомник. Тепер, як іду до кого в гості, то з подарунком немає проблем.
А стосовно того, щоб збути читачам увесь наклад – це проблеми. Наші люди ще не звикли купувати дорогі книги.
На чому я ще хотів би наголосити. Колись з уст відомого письменника вирвалася фраза, що, мовляв, банальна справа тепер, коли здобуто незалежність, писати твори на патріотичну тематику. Я категорично з тим був не згодний, коли це почув, а тим більше тепер. Вважаю, що маланюків з часом повинно не меншати, а збільшуватися. Даруйте за фамільярність, але колись саме таке прозвучало у пресі. Бо чи не цього нас навчили Крим і Донбас? Формування повноцінної української нації процес довготривалий. Молодому поколінню, що воно все прибуває і прибуває, як у морі хвилі, треба постійно давати найдосконаліші твори на патріотичну тематику. Це моє тверде переконання. Звичайно, то повинна бути не барабанщина. Вона тільки зашкодить.
Стосовно особливостей творення в різних жанрах, то я Вам признаюсь, що усе своє життя каюсь, що свого часу перестав займатися малюванням. Я дуже люблю образотворче мистецтво. В дитинстві малював картини навіть олійними фарбами. А тоді переключився тільки на літературну творчість. А тепер уже професійно вчитися пізно. Шкодую. Робота в різних жанрах це – радість.
– Банальне, але й серйозне питання: що таке для Вас мова? «Ні дня без рядка» – це Ваше гасло? Як працюєте: щодня чи за покликом натхнення? Чи маєте приклад нереалізованого задуму?
– Мова – це моє життя. Мабуть, так можна сказати. Я повинен її чути. Я повинен бути у тому твердо упевнений, що вона не загине, як це нам обіцяли ще в дитинстві, а ми нічого не могли на те відповісти, бо вже тоді б надбали клеймо українського буржуазного націоналіста. Нас наполегливо вчили ненавидіти таких і боятися. Тому душі ніби двоїлись у багатьох із нас. Про це колись влучно сказав Володимир Сосюра. Він у собі відчував двох кардинально протилежних Володьок. Один із них не просто полемізував з Євгеном Маланюком, а мав його за ворога, погрожував розплатою. Хоч сам через роки написав шедевр «Любіть Україну», за що був цькований радянським режимом так само, як і великий Маланюк. У найбільшій мірі я відкинув комуністичну ідеологію через національне питання.
Був час, коли я радянсько-комуністичне русифікаторство сприймав як помилковий відступ сучасних партійців від правильних міркувань класиків марксизму-ленінізму. Читав я їх на совість, знаходив потрібні мені аргументи. Приблизно з таким же настроєм звертався до властей і Іван Дзюба. А чим це закінчилося для нього і для тисяч інших, хто потім був суворо покараний режимом добре відомо. Я знаю, що навіть наш найбільший національний мученик Василь Стус свого часу сприймав і відгукувався про націоналістів не краще, ніж Володимир Сосюра. А потім він став свідомим і непохитним борцем за національну ідею. Пішов за те на плаху.
Стосовно «ні дня без рядка», то я не сказав би, що керуюсь цим. Щодня творчо працювати, хоч і хотів би, не виходить. Думаю, переживаю, багато що мене не тільки непокоїть, але й болить. То й пишу. Були часи, що я змушений був забути про літературну творчість, робив те, що від мене вимагали службові та громадські обов’язки. Але завжди над головою, як дамоклів меч, висіло, що я мушу за першої ж можливості творити чи поезію, чи прозу, чи драматургію. Тоді, коли це збувалося, та гармонійність душі приводила мене у нормальний або навіть піднесений стан.
Звичайно, як і кожна творча людина, я маю в душі тривогу, а то й сум, за те, що не вдалось реалізувати. Такого за життя накопичилося чимало. Найголовніше – роман «Помаранчевий», про сучасника, який позбавлений можливості мати державну Україну такою, як хотів би. Його ідеал – третій Президент України В.А.Ющенко, поки ще не оцінений належно сучасниками, та навіть ганебно зраджений і оббріханий ними разом із невинними бджолами, що ними займається, власне, як і Україною, як ніхто інший із сучасних політиків та так званої еліти. Якщо не напишу, то і на тому світі собі того не прощу.
– Ви давно заснували власний сайт у Мережі. Поділіться досвідом успішності (чи проблемності) промоцій спілкування із читачами. Що читає письменник Анатолій Загравенко? Які іще має захоплення, окрім літератури (політика, мистецтво, тваринний світ…)?
– Сайти у мене є. Вони різні. З різною метою створені. Одні носять суто пізнавальний характер. Тобто я подаю там розповіді про свої книги. Навіть забезпечую можливість їх прочитати. Є звукові. Поеми також озвучені. Колись цим захопився, то набалакав чимало. Майже усі книги перевів у звук. Пробував зробити сайт, щоб хоч щось збути. Даремна праця. Нічого з того не виходить. Є дві книги на Українському Авторському Порталі. Це «Поеми» та «Вкраїна зачекалася на вас». Дивитися їх дивляться, а щоб хтось хоч одну книгу замовив, то такого не було. Був час, коли мною керували великі сподівання на Facebook. Що я там тільки не публікував. Роман у рубаях поданий мало не цілком. Дуже багато виставив сонетів і просто віршів на різні теми.
Що прочитав останнім часом? Як не дивно, перечитав ще й тепер Григорія Квітку-Основ’яненка. Зовсім по-іншому його тепер сприймаю. Прекрасний письменник. Купив три книги сучасного наймоднішого у світі іспанського письменника Карлоса Руїса Сафона. Зрозумів, як у майбутньому розвиватиметься письменництво, якщо держава не подбає про нього, до чого ми так звикли. Рукописи приберуть до рук видавці і в одній особі реалізатори художніх творів. Вони оплачуватимуть письменницьку працю, але й письменники стануть цілком від них залежними. Вільна художня творчість перетвориться у конвейєр. Письменники будуть творити таке, на що буде значний попит. Стосовно нинішніх видавництв, то вони більше по суті є друкарнями, а не видавництвами у професійному розумінні. А з українських авторів прочитав із великим задоволенням повість Лесі Степовички «Вікінги на берегах Дніпра». Рівень досить пристойний. Не гріх повчитися у майстрині-сучасниці.
– Ну, й не можу не запитати: над чим трудитесь сьогодні? що готове чи готуєте до друку? про що хотілось би написати?
– У даний час працюю над завершення книги сонетів. Назва «Жнива зрілості». Складатиметься із двох частин: «Українські журавлі» та «Відродження крові». Готовий у якості рукопису роман у рубаях «Відбиток сонця» про Україну минулу і сьогоднішню через призму авторської біографії. Що з того вийшло, не знаю. Подивляться фахівці, скажуть свою думку. Може, нічого те все і не варте. А тоді займуся вичиткою книги сонетів і підготовкою її до друку. Хоч правду кажучи, не дуже хочеться видавати. Витрати великі. А толку ніякого. Сімсот примірників двотомника лежать мертвим вантажем. Нікому те не цікаво, ніхто практично нічого не купує. А видавати ще щось, то навіть фізично немає куди те все дівати. Про великі наклади і говорити нічого.
– Що хотіли б побажати молодим? друзям-літераторам?
– Молодим і колегам я можу побажати тільки щасливої письменницької долі. Щоб натхненно писалися і легко та не за безцінь збувалися книги. Але це на сьогоднішній день утопія.
– І зовсім останнє: що б Ви попросили при можливій зустрічі у сильних світу цього (президент, прем’єр)?
– Абсолютно нічого. Я б навіть не бажав з ними здибатися. Колись у мене була зустріч із, скажемо умовно, суспільним козирним тузом. Крім брутального приниження з його боку я нічого не побачив і не відчув. З того часу обминаю їх, справді великих чи надутих повітрям, як кулі під небесами, обминаю десятою і сотою дорогою. Надіюсь тільки сам на себе, а більше ні на кого. Намагаюсь сам нікому не чинити чогось поганого. Не хочу, щоб і мені це робили. Я переконаний, що письменникові, великий він, посередній чи зовсім нікому не відомий, треба спокійно сприймати життєву реальність.
Запитував Василь Бондар
квітень 2018 року