Цього року лауреатом премії імені Леоніда Тендюка, яка вручається цими днями, стала поетка Антоніна Царук з книгою віршів «Я при тобі». Вона – одна з найталановитіших, а, можливо, й найталановитіша поетеса нашого краю початку ХХІ століття.
Цю збірку пані Антоніна присвятила пам’яті коханого чоловіка, який не так давно пішов у засвіти. Але це не сльозливе ойкання жіночого серця, яке лише оплакує власну рану. Такий підхід – це прерогатива віршарів-початківців. Школярський стиль «ти прийшов – ти пішов», «минуло наше літо», любов а-ся-сяй, з якого часом десятиліттями не виходять авторки, що не соромляться називати себе поетесами і реально не розуміють, чому хтось сміється з їхніх дутих звань і паперових грамоток, – це не про неї.
Справжній талант прагне висоти. Мислення, осмислення, духовного виміру. Особисте горе пані Антоніни співпало із великою національною трагедією – нинішньою кривавою війною. Втрата не просто коханого – частки власної душі, яку роздирають смерті, темінь, крик, розпач, руїни. І усе це має витримати живе серце, просто людське серце. І не лише витримати, а викресати з того болю світло віри в людську шляхетність, в подвиг народу, у велику місію України.
Ознака справжньої талановитої поезії – присутність думки у Слові. Не просто кручена-накручена образність, за якою, може, й стоять непересічні переживання атвора, але які саме – здогадуйтесь хто, як уміє. Як на мене, уся образна структура твору повинна працювати на думку, яку автор має не лише віддалено відчути у своїй душі, а й уміти сформулювати свіжою, не затертою, у власному неповторному баченні і оптиці. Так, щоб схвилювати душу читача.
Я не вмію писати розлогих статей про літературу. Адже справді вартісний твір, це не просто грамотний текст (у пані Антоніни кожен рядок і кожен склад на місці, що дуже важливо!), якщо це справжнє, тут завжди присутній якийсь Божий подих, про який звичайними словами розповісти неможливо. Особливо, коли йдеться про поезію. Її хочеться читати вголос, аби прямо зримо бачити, як таке наснажене Слово буквально розпушує людські серця, наповнює душі високими вібраціями Всесвіту. Таке Слово – не для байдужого читача і слухача. Воно твориться не для слави чи популяризації авторського імені, а для того, щоб формувати високі душі, ліпиту ту шопту, яка творить і підтримує світло. І дає опору тим, кому тяжко творити чи тримати те світло, але ж без нього лише пітьма. І все це – через власний особистий невимовний біль, через одне живе людське серце, яке – при Любові, при Слові, при Україні.
Світлана Орел
* * *
І все ж не стримаюсь, щоб не процитувати пару концептуальних думок Антоніни Царук. Вона пише римовану поезію. Я не люблю білих віршів, вважаю їх свідченням небажання автора працювати над словом. Але процитую чи не єдиний білий вірш зі збірки:
«Дерева – це великі птахи,
Які ніколи не відлітають у вирій,
Лише скидають восени пір’я,
Зігріваючи своє велике гніздо –
Землю».
А ще:
«Душа поета – на вітрах епох,
Його устами промовляє Бог…
І кожне слово тенькає в артерії
Гучніше, аніж сальви артилерії».