На початку березня виповнюється 100 років Володимиру Михайловичу Караташу, нашому земляку, воїнові УПА, незламному патріотові. Саме такі, як він – носії українських мілітарних традицій, передали їх нинішнім поколінням, які нині боронять нас від рашистської орди.
Народився він у селянській родині. Батько — Караташ Михайло, був розстріляний гестапівцями у Голованівську. 17-річним юнаком Володимир став членом ОУН. Був стрільцем у сотні «Сталевого», що діяла в місцевостях Гайсин, Умань, Теплик, Гайворон, Благовіщенське, Голованівськ. Згодом був заарештований контррозвідкою «СМЕРШ» і заочно засуджений до 8 років позбавлення волі. 11 місяців перебував в Горьківській тюрмі №1. 1949 року Володимира було переведено до табору суворого режиму для політв'язнів — до Воркути. Працював на шахті №7.
1951 — в концтаборі «Речлаг» після важкого і довгого слідства був засуджений військовим трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі. Закованого перевезли до Вологди, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників. Зранку до вечора, щоб розум не схибився, ходив по камері і пошепки декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, займався фізичними вправами.
Після смерті Сталіна влада замінила розстріл 25 роками тюрми і концтаборів. Був етапований з Вологди до Казахстану в табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір. Там в травні-червні 1954 року брав активну участь у Кенгірському повстанні.
Звільнений 26 квітня 1956 року, реабілітований 20 вересня 1989 року Кіровоградською облпрокуратурою. 1958 — вступив до Одеського державного університету, на факультет іноземних мов. 1963 року з дипломом учителя англійської мови приїхав до рідного Голованівського району. 25 років працював учителем у Побузькому. Разом з дружиною Ганною Лук'янівною (до шлюбу Людкевич), також політув'язненою (познайомилися в радянських таборах) виростили двох дітей — сина і дочку. Письменник, автор трьох книг-споминів.
У 1960 роках в Америці вийшла книга «В концтаборах СРСР». На сторінці 340 книги є запис про те, що в 1952 році на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала близько 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був українець з Одещини Караташ. Це про нашого земляка, відважного вояка ОУН-УПА Володимира Караташа, двічі засудженого до смертної кари за організацію і участь в концтабірних антирадянських повстаннях. Караташ був членом Кіровоградського обласного Товариства політичних в'язнів і репресованих.
8 травня 2015 року Володимира разом із іншими ветеранами УПА було запрошено до ВРУ на урочисте засідання з нагоди відзначення 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та Дня пам'яті та примирення. Помер 6 листопада 2017 року.
Володимир Караташ – автор книги спогадів про Кенгірське повстання. За цю книгу він удостоєний обласної літературної премії імені Евгена Маланюка.
З Вікіпедії
Сорок днів Кенгіру
Учасників Кенгірського повстання було за різними даними від семи до 13 тисяч політв’язнів, три чверті яких, як стверджує Володимир Караташ – українці.
Власне, повстання спалахнуло через те, що після смерті Сталіна багатьох в’язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалось тих, хто свідомо боровся з системою, тим більше українських патріотів. Їхнє утримання в таборах не лише не пом’якшилось, а стало ще жорсткішим. Начальство, конвоїри поводились з в’язнями гірше, ніж з рабами. Тяжка праця на копальнях (10-годинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушують лягати чи сідати в болото, великі білі номери на спинах. Під час конвоювання – жодних розмов.
На Великдень 1954 року колону дівчат вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону концтабору. Назустріч їм, паралельною дорогою йшла на роботу колона хлопців. Незважаючи на матюки конвою та гавкіт собак, хлопці гукнули: «Христос воскрес!», а дівчата дзвінко відповіли: «Воістину воскрес!». Адже ж і в жіночій, і у чоловічій зоні були в основному українці! Один з конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні – 13 чоловік було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок сколихнула концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.
Адміністрація, відчуваючи це, направила у зону політв’язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати ворожнечу, різанину, аби мати легальну підставу увести у зону війська. Але наші хлопці, українці, серед яких був і Володимир Караташ, вміло провели з ними перемовини, пояснивши, що на випадок чого зуміють себе захистити, а свої права відстоювати краще разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради.
Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло – ніхто нічого виконувати не збирається. В’язні вигнали усю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося й без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли досягти свого. На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, утримувати порядок і дисципліну (про моральність додатково дбали священyики, яких достатньо було серед в’язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати щоб усі життєво необхідні установи – харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні – працювали без збоїв.
За всі сорок днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стінгазети, плакати, складали відозви до солдат і офіцерів дивізії, що оточила «вільну територію», листівки до мешканців селища Кенгір, які потім з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, що їх у зоні було з десяток) розсипали серед житлових будинків.
Багаторічний в’язень, борець за незалежну Україну Михайло Сорока (помер у 1971 році у радянських концтаборах, провівши там більше 30 років) написав гімн Кенгірського повстання – «У гарячих степах Казахстану», який був дуже популярним серед повсталих. Траплялися серед них і колоритні фігури, наприклад, гуцулка Параска, могутня дівчина, яка могла подужати будь-якого хлопця і як донор, віддала багато крові пораненим.
Уже 27 травня відбулися переговори з представниками влади, на яких крім табірного керівництва були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров та начальник ГУЛАГу генерал І.Долгих. Повсталі вимагали: зняти принижуючі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, пристарілих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності тих охоронців, які розстрілювали невинних людей і врешті розпочати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім згоджувались, але реальних кроків ніхто робити не поспішав.
Тим часом острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери конструювали радіопередавач, який би сповістив усьому світові про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, 22-23 червня це таки вдалося зробити і перше повідомлення було передане. Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння влади – вона не могла допустити, щоб подібна інформація поширювалась. До речі, усі учасники Кенгірського повстання, які залишились живими, дали підписки тодішній владі, що не розголошуватимуть того, що з ними відбувалося. У 1956 році на Захід зумів потрапити очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі. Він першим розповів світові про Кенгір.
Звісно, ніхто не чекав, що влада застосує танки, проти них була безсилою та зброя, яку заздалегідь готували повсталі. Майже 700 трупів, серед яких були і дівочі, стали розплатою за 40 днів волі.
Свідчення про ті події разом з власними спогадами та коментарями Володимир Караташ зібрав у книгу «На барикадах Кенгіра», яка побачила світ коштом кількох однодумців та самого автора тиражем усього 500 примірників. Ця книга стала лауреатом обласної літературної премії імені Евгена Маланюка в номінації «Публіцистика». Друге видання здійснило видавництво «Український пріорітет», директор якого Володимир Шовкошитний презентував книгу студентам педуніверситету та широкій аудиторії в обласній бібліотеці імені Д.Чижевського.
… Жіноцтво під час Кенгірського повстання – особлива тема. Спочатку кримінальники прагнули якомога швидше дістатися у жіночу зону, аби добре розважитися. Але хлопці-політв’язні їх попередили, що там не просто «баби», а їхні матері, сестри, землячки, тож вони не дадуть їх скривдити.
Серед членів комісії, яка керувала життям острівця свободи було троє жінок. Дівчата брали участь у всіх роботах, навіть у вартуванні, облагороджуючи чоловіче товариство.
У ті дні Володимиру Караташу запала в душу дівчина з Рогатина Ганна Людкевич. Її батька замордували в Іркутську в «Озерлазі». Мама була на довічному поселенні в Якутську, а Ганнуся з молодшою сестрою Марійкою опинилися в Кенгірському таборі. І хоча обоє були засуджені на 25 років, після повстання їх розкидали по різних таборах, але Володимир Михайлович усіма засобами намагався тримати зв’язок з коханою. Після неочікуваного звільнення (його справу розглядав сам Леонід Брєжнєв, який після щирої розповіді хлопця сказав: «Таких людей надо награждать, а не сажать!») розшукав Ганнусю в Якутії.
Ганна Лук’янівна пригадує яскравий епізод перших днів повстання:
– Вранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення – трьом хлопцям якось вдалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях – долоні в замок. Чекісти наказали розійтись. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і пригрозили, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти поверх голів. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і з бранспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час і автоматники, і пожежники відступили і пішли у бік вахти. Ця наша маленька перемога додала сил і надії, ще більше об’єднала дівчат.
Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата прибрали, обмили кров, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не мали бідніший вигляд. За це мусульмани та кримінальники були вдячні українським дівчатам. Тих хлопців, що першими наклали головами під час Кенгірського поастання, на відміну від багатьох і багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи.
Світлана Орел