Постать Йосипа Терелі досі залишається таємничою і мало знаною на українському гуманітарному овиді. Дисидент, який відсидів у радянських тюрмах багато років, але потрапив туди за кримінальні злочини, релігійний діяч, один з духовних лідерів греко-католицької церкви, філософ, поет, художник, емігрант, помітний діяч української громади у діаспорі, герой багатьох фільмів та бестселера, неодноразовий співрозмовник Папи Римського Івана Павла ІІ. У 1993 році у Торонто вийшов друком його тюремний щоденник під назвою «Чорне і біле». Записи охоплюють 1970-75 роки і свідчать, що на той час Йосип Тереля мислив справді неординарно і, очевидно, становив чималу загрозу для тодішнього СРСР.
У Кіровоградському обласному архіві зберігається п’ять томів справи, яка дозволяє прослідкувати перші кроки Терелі-дисидента. Йосип, ще юнаком, у своїй тюремній одісеї, потрапив у Кіровоградську тюрму, «шістку», як її і досі називають. Тут, разом із двома іншими в’язнями вони виготовляли антирадянські листівки, тож проти них була відкрита нова справа, але вже за тими статтями, які дозволили трактувати її фігурантів не як кримінальників, а як жертв комуністичних репресій. Завдяки цьому сьогодні ми можемо зблизька поглянути – що ж відбувалося із Йосипом Терелею у 1968-69 роках у Кіровограді?
Неслухняний школяр чи небезпечний рецидивіст?
Наша «шістка» – не перше місце увязнення Йосипа Терелі. У кримінальні тенета він потрапив невдовзі після закінчення середньої школи та ремісничого училища, встигнувши хіба трохи попрацювати столяром підприємства «Закарпаткурортбуд», що у містечку Свалява, де тоді мешкали його батьки. Перший строк він отримав за те, що з групою однолітків викрали зі шкільного кабінету військової підготовки гвинтівку та патрони. У рішенні Свалявського суду вказано, що цим було завдано збитків на 17 рублів 10 копійок. Ту гвинтівку нібито невдовзі знайшли десь у лісниковій хатині, але питання у тому – для чого хлопці викрадали зброю? Батьки Терелі, яких пізніше викликали на допит у Кіровоградське управління КДБ, твердили, що це були хлопчачі пустощі, необдуманий вчинок вчорашніх школярів, яким захотілось постріляти у лісі.
Сам же Йосип на першому ж допиті твердив, що він ще шістнадцятирічним у селищі Воловець познайомився з людьми, судимими за антирадянську діяльність. Звідтоді почав цікавитися націоналістичною літературою, а через два роки став членом молодіжної націоналістичної організації. Пізніше він відмовиться від цієї версії, розповідатиме про якогось старшого чоловіка, з яким він столярував і який відкрив йому очі багато на що. Уже будучи в еміграції, згадуватиме якусь жінку-монашку, яка у юності, будучи комуністкою, дружила з його матір’ю, а пізніше, глибоко увірувавши, якось заїздила до них у гості і повела юного Йосипа у лісовий скит. У своїх щоденниках, виданих у Канаді, Йосип згадує про ті роки, що справді мав зв’язки із оунівцями, а релігійний вишкіл отримав від катакомбного монаха отця Милетія, з яким певний час провів у горах.
Взагалі, його батьки були переконаними комуністами. Йосип, перший син у родині, народився під час війни, у 1943 році. Якраз тоді його батько, Пойда Михайло Васильович (Тереля – прізвище бабусі по батьківській лінії, цей старовинний аристократичний рід має глибокі корені, ще з часів Данила Галицького) був арештований гестапо і відправлений до концтаборів. Мати – комуністка Маргарита Фалес, яка свого часу закінчила вищу партійну школу, теж, очевидно, мусила переховуватись. Тож Йосип ріс у бабусі і дідуся по батьківській лінії, людей дуже релігійних, а трохи пізніше вихованням Йосипа займалась інша бабуся – Софія Фалес, ревна католичка. Ось такий парадокс – батьки були борцями із націоналізмом та релігією, а син – глибоко віруючим, релігійним діячем.
Отож, у перше своє ув’язнення Йосип потрапив хоч і юним (не було ще й двадцяти), але уже досить переконаним противником комунізму. Не дивно, що через кілька місяців він утік, за що отримав п’ять років суворого режиму. У 1965 році знову втеча, але через рік переховування сам з’явився в УКДБ Луганської області і Крижопільський районний суд впаяв йому чергові сім років суворого режиму. І уже як небезпечного рецидивіста Йосипа направили у Кіровоградську «шістку».
Люди без Батьківщини
Разом з Йосипом Терелею у справі проходять Алім Сайфутдінов та Юрій Запашний. З першим Йосип виготовляв антирадянські листівки, другий їх тільки бачив, але начебто мав намір організовувати чергову втечу. І Алім, і Юрій – типові діти війни, сироти, які не пам’ятають своїх справжніх батьків. Алім ніби й не Алім, а у дитячій колонії Алма-Ати колись звався Олегом Кучуновим. Його ще до війни всиновила Васіма Тайтакова і записала на прізвище свого першого чоловіка. Так Олег-Алім став Сайфутдіновим, та ще й Хабіровичем. Васіма померла чи загинула, хлопець кілька років жив на вулиці, потім потрапив до дитячої колонії, пізніше працював монтером у Семипалатинську. До Кіровограда прибув теж уже будучи рецидивістом – мав п’ять судимостей, дві за дрібні крадіжки, інші – за втечі.
Живучи на Сході, він багато чув про китайську культурну революцію. Це, помножене на власну невлаштованість та незадоволення життям, очевидно, і сформували бунтарську натуру Аліма. Ось як він про це розповідав слідчому УКДБ: «Считаю, что КПСС и Советское правительство ведуть карательную политику. Цель моя – чтобы народы нашей страны объединились в подпольной организации для борьбы с Советской властью. Я – сторонник китайской культурной революции и хотел бы, чтобы такая революция произошла в нашей стране, чтобы была установлена новая власть, в которой не участвовали бы коммунисты».
12 липня 1967 року Алім прибув у нашу ВТК-6 і уже через два дні, як пізніше розповідав слідчому, почав виготовляти перші матриці для своїх листівок. Його записали у школу профтехосвіти, де він познайомився з Терелею. Вони відразу знайшли спільну мову, але мали й суттєву розбіжність у поглядах: Сайфутдінов вважав, що проти радянського уряду мають виступити усі нації СРСР, а Тереля доводив, що усі республіки мають вийти з СРСР і кожна нація будуватиме свою національну державу. Отож, листівки вони виготовляли хоч і разом, але кожен свої – Алім російською мовою, Йосип – українською.
Використовували різні способи – і кальку, і аміачний розчин з цукром, і вирізали на гумі. Всього вони виготовили кілька десятків листівок. Розсилали їх, передаючи через вільнонайманих працівників колонії. Пізніше ті стверджуватимуть: не знали що саме знаходиться у конвертах – просто вкидали у поштову скриньку. Таким чином листи були направлені на 17 адрес: в тодішні редакції газет «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар», в бібліотеку імені Гайдара (зараз – імені Шевченка), у райком комсомолу (який – невідомо), у Будинок культури заводу «Червона зірка», прокурору Кіровоградської області, в обком і міськком партії, на адреси магазинів «Черевички» та «Українська паляниця». Деякі листи познаходились і підшиті до справи. У конверт клали дві листівки – російською і українською мовами, прокуророві і у компартійні органи – тільки російською. Хоча навряд чи тодішнє суспільство, навіть його інтелектуальнішу частину, могли переконати заклики до здійснення чогось на зразок китайської культурної революції чи створення самостійної України, як і твердження про те, що за Кремлівською стіною засіли запеклі шахраї, а КПРС – це опуртоністичне угрупування.
Юрій Запашний, теж в’язень Кіровоградської ВТК-6, за його ж словами, знайшов листівки на сходовому майданчику другого поверху житлового корпусу, прочитав, хотів розклеїти, не встиг, давав читати кільком людям. Він – знайомий Аліма, разом відбували покарання у Казахстані. У них і долі схожі – так само не пам’ятає своїх батьків, його справжнє прізвище – чи Хомутовський, чи Хомутецький. Про це хлопцеві казала прйомна мати Клавдія Станєва, яка вийшла заміж за артиста цирку Вальтера Запашного (звідси й прізвище та по-батькові). Клавдію за щось посадили, потім – вулиця, дитбудинок, бомжував, потрапив у Казахстан, де був вперше засуджений.
Тим часом Алім і Йосип виношували план розповсюджувати листівки ще й через трубу котельні, яка нібито могла б викидати їх за огорожу колонії. Але цей план їм не вдався: вже у другій половині серпня усі троє були арештовані. Слідство тривало чотири місяці. Звинувачення – систематична антирадянська агітація, виготовлення та розповсюдження листівок злісного антирадянського змісту. Кіровоградський обласний суд визнав усіх трьох винними і присудив Сайфутдінову – десять років ВТТ особливого режиму, Терелі – вісім, Запашному – сім. Алім написав касаційну скаргу, виправдовуючись тим, що потрапив під вплив Терелі, хоча той був суттєво молодшим. Верховний суд залишив рішення Кіровоградського обласного суду в силі.
Яка подальша доля Аліма Хабіровича та Юрія Вальтеровича – невідомо. Ще до згаданого арешту Сайфутдінов у листі до редакції газети «Правда», вимагаючи дозволу виїхати з країни, писав: «Вважаю себе людиною без Батьківщини». Очевидно, це можна сказати і про Юрія Запашного. Але не про Йосипа Терелю.
«Фашизм гітлерівської Німеччини – рідний брат державного капіталізму комуністичної Росії»
Читаючи рукописи його статей (вони зберігаються у справі), які він писав у тюрмах і де вгадується ще школярський почерк Йосипа, важко зрозуміти, звідки у юнака, який не мав навіть вищої освіти, таке зріле бачення тодішньої дійсності? Це вже зараз ми розуміємо що таке державний капіталізм («Я мав на увазі устрій СРСР», – пояснював Йосип слідчим), усвідомлюємо, що Москва – не сестра нам, але – у середині шестидесятих, двадцятирічний юнак із провінційного Закарпатського містечка!
На якомусь інтуїтивно-природному, мало не побутовому рівні він описував те, про що тоді мало говорили навіть визнані дисиденти: «В державному апараті одні комуністи, які провадять в життя ті ідеї, що вигідні для них. Органи друку цілком залежать від партії комуністів, ніяких свобод – диктат грубої фізичної сили відчувається у всьому. Все, що може мислити – приглушене, мислити і робити можна тільки те, що дозволить партія, що вигідне комуністам. Якщо виношується нова ідея, ворожа комуністам, винуватця кидають в тюрму. Нерідкі випадки, коли людину ув’язнюють тільки за те, що вона не згодна із поганими матеріальними умовами життя. (…) Режим комуністів держиться і існує тільки при підтримці МВС та КДБ. Ця воєнно-політична диктатура, яка існує весь період правління комуністів, придушила майже усі прояви демократизму. (…) На кожну шосту-сьому людину в СРСР – агент КДБ. (…) Фашизм гітлерівської Німеччини – рідний брат державному капіталізму комуністичної Росії».
Це – уривок зі статті «Злочинність і аморальність державного капіталізму», яка зберігається у справі. Ще тут – «Основи державного капіталізму», «Демократія при суспільно-приватній власності» та «Християнство і атеїзм», кілька зошитів віршів, вони примітні хіба бунтарськими думками, але не художнім рівнем, так спмо як і оповідання «Ватри не згасають».
Уже тоді юнак висловлював цікаві і дискусійні думки: «В основі морального усвідомлення людини стоїть віра. Мораль і віра – нерозривні, єдині». Але він вірив не тільки у Бога, а й у людину: «Зло кують самі люди. Людська неміч перед сильними світу цього породила існуюче зло. Дати народові силу, щоб він відчув її – народ стане іншим. По своїй натурі народ не злий. Важкі матеріальні умови та приниження моральні, нищення духовного світу, роблять людей такими, як вони є».
Очевидно, сподіваючись на загальнолюдський гуманзм, він звертався до Кіровоградського обласного суду із заявою-протестом: «Я вважаю, що живучи в демократичній гуманній державі, яка має свою народну Конституцію, я не міг зробити і не зробив нічого такого, що б давало підстави звинувачувати мене у антирадянській націоналістичній діяльності. Тож сподіваюсь, що справа буде припинена, а мене звільнено».
Ясна річ, що відпускати такого злочинця, думок якого сахалися, мабуть, і слідчі КДБ, ніхто не збирався. У цілому Йосип Тереля провів у радянських тюрмах і таборах 23 роки, дев’ять – у одиночці, дев’ять разів тікав.
«Бог вбереже Україну, бо він визначив для неї велику місію порятунку світу від сатанізму»
Через 18 років після засідань Кіровоградського обласного суду, у серпні 1985 року, уже пройшовши тюрми, табори, і психушку, створивши комітет захисту Української католицької церкви, заявивши про себе як про релігійного правозахисника на міжнародному рівні, на своєму останньому в СРСР суді, що тривав в Ужгороді і де головував майбутній голова Конституційного суду незалежної України Андрій Стрижак, Йосип Тереля був набагато категоричнішим: «…Кінець ХХ століття, а нас переслідують тільки за те, що ми не зрікаємося власного імені, не зрікаємося Бога. Російський егоцентризм досяг свого апогею. У нас украли історію, мову, культуру, усе, що є найкраще наше привласнюється московськими окупантами. Підручники історії, географії, літератури у школах та університетах наскрізь пронизані етноценризмом «старшого брата». (…) Ви – досмертні духовні кастрати…»
Таку промову не могли не перервати, але він встиг сказати, що буде вільним через два роки (присудили 12), що, звісно, викликало сміх. Але 21 січня 1988 року Верховна Рада СРСР позбавила Йосипа Терелю, його дружину і дітей громадянства і витурила за межі держави.
Передбачав він також і війну на початку ХХІ століття. Нібито бачив Росію в колі сполохів вогню. Але вважав, що воюватимуть слов’яни з Китаєм, більше того, вважав, що Володимир Путін стане лідером слов’янства. За такі думки Московська Патріархія підносила його, як пророка, і на початку 2000-их видавала його статті. Цікаво, як би реагував Йосип Михайлович, дізнавшись про нинішнє «лідерство» Путіна? Але він помер ще у 2009 році у Канаді, похований на рідному Закарпатті, у Іршавському районі.
Та він писав і таке: «Бог вбереже Україну, бо він визначив для неї велику місію порятунку світу від сатанізму». Ми сьогодні добре бачимо й відчуваємо, як зло випробовує Україну. Тереля вірив, що з Божою поміччю вистоїмо.
Світлана Орел
На знімку: таким був Йосип Тереля у Кіровоградській ВТК-6.