Наближається одне з найбільших свят християнського люду – Різдво, день народження Ісуса Христа. Сьогоднішнє покоління молодих і літніх хіба з підручників історії та з розповідей найстарших у роду знають, як радянська влада забороняла його, свято. Пропонована публікація з’явилась на світ на початку 1991 року у газеті Сергія Піддубного «Сходи» (Голованівськ) та в газеті Товариства української мови «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка (Київ), місцеві газети відмовились таке публікувати. Нині вона прочитується як підтвердження нашого летаргічного сну під комуністами й багаторічною російською окупацією.
Перед порогом моєї міської квартири ось уже два роки поспіль на різдвяний святвечір колядують хлопчики. І щоразу після того колядування подвійне сум’яття заполонювало душу. Одне тепле, обнадійливе – повертаються народні звичаї, вікові традиції в наші оселі. Друге – гірке, аж наче образливе. Бо оце кіровоградське колядування принижує народний звичай, що віками йшов до нашого радянського сьогодення чистим, мудрим, а перетворилося на фарс, на пародію, на посміховисько. Шестеро хлопчиків, не знявши шапки, монотонно й урізнобій проказують: «Каляд, каляд, калядін, я у бабушкі адін…» А ще після двох-трьох фраз горе-колядка закінчується без обов’язкового й звичного «Добривчір!»
Хто вигадав цей покруч, звідки й коли він з’явився у нашому козацькому краї?
Моя одна знайома після такого колядування необачно пожурила дітей: «Ідіть, вивчіть людську колядку, а тоді й приходьте». І зачинила двері. Мабуть, жорстоко. Діти ж не винні, що їх не навчили іншого.
Ось тому, коли ще десь серед грудня на засіданні президії обласної організації Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка «Просвіта» я запропонував запросити на різдвяні свята гурт колядників у гості із Західної України, де ці традиції чудово збереглись і потужно відроджуються, усі присутні одностайно підтримали пропозицію.
Кілька різдвяних вертепів із Тернопільщини, Івано-Франківщини просились у гості. Але після того, як керівники міської ради домовились із Івано-Франківськом про обмін делегаціями дітей на різдвяні свята (чотири сотні), повідомили про таку угоду в пресі, а потім одразу ж розірвали її, поклавшись на холод, грип – подумалось, що дай Бог, аби один різдвяний гурт показався в нашому місті.
Що з тих одвідин вийшло, знає вже, певно, усе місто. Тридцять діток, учнів Калуської дитячої музичної школи, які приїхали «Ікарусом» за тисячу кілометрів поколядувати кіровоградцям, батьки міста, м’яко кажучи, витурили берпардонно й …законно. «Законність» та підперта рішенням міськвиконкому №765 від 29 грудня «Про святкування у місті в період з 1 січня по 15 січня 1991 року». Ось основна вимога того документа: заборонити «підприємствам, установам та громадським організаціям проведення у ці дні масових заходів…» Тільки з дозволу виконкому.
Мені, до речі, як керівникові громадської організації міста [голова Кіровоградської міської організації Народного Руху України – В.Б.], про цю постанову стало відомо лише в кабінеті голови міськвиконкому т.Ткаченка 9 січня. Навряд чи знали про неї керівники промислових підприємств, якщо у перші дні січня охоче погоджувались послухати колядників під час обідніх перерв на своїх підприємствах.
Не кажучи вже про те, що це рішення є антиконституційним, воно нехтує, зневажає елементарні права особи, трудового колективу.
Але таке рішення було підписане головою міськвиконкому т.Ткаченком та заступником т.Чигрином. Тому вранці 9 січня на захист його до готелю «Турист», де ночували калуські колядники, прибули працівники обкому й міському партії (?), товариства охорони пам’яток культури (?), представники промислових підприємств міста.
– Яка їхня програма, що вони співатимуть?.. – доскіпувались ідеологічні люди.
Згодом відбулась коротка розмова у кабінеті т.Ткаченка, і він поставив крапку: «Хай виступлять на ТЕЦ, якщо вже людей там зібрали в будинку культури, заодно наші представники побачать їхню програму – а потім… Я не можу сам відмінити рішення 14 членів виконкому. Хай їдуть додому».
Колядники виступили на «Теплоелектроцентралі».
Забудьте в серці горе чорне,
Беріть до рук весільні квіти,
Хай радість душу вам огорне –
Христос родився! Гей, славіте! – колядували ангельськими голосочками в ошатних народних строях дівчатка. На очах багатьох робітниць ТЕЦу я бачив сльози.
Дивная новина нині ся з’явила,
Уставайте, українці, бо вже біла днина.
Вставайте, вставайте, пустіть нас до хати,
Ми будемо, українці, вам колядувати!
Встали кіровоградські українці, встали стіною: не можемо пустити, влада не дозволяє!..
Так більше ніде (ще, правда, в холі готелю «Турист» перед від’їздом) й не колядували гості. Хотіли під ялинку на центральну площу піти, але високий чин автоінспекції, який супроводжував їх протягом всього часу перебування у Кіровограді, попередив водія «Ікаруса»: слідуйте за міліцейською машиною, якщо ж кудись звернете – відберемо шоферські права.
Печальним було наше розставання. Аби хоч трохи скрасити перебування калушан на Кіровоградщині, завідувач музею Хутора Надії М.Хомандюк влаштував екскурсію.
Я згадую сьогодні ті сумні різдвяні дні, і давкий клубок підступає до горла. За що так зневажати дітей? «Нас би в Грузії чи Польщі краще прийняли, а це ж рідна Україна…» – зітхав завідувач відділу культури Калуського міськвиконкому Ярослав Поташник.
Що змусило членів Кіровоградського міського виконавчого комітету прийняти рішення №765? Може, клопотів їм додавалось? Ні. Всю організацію поселення, харчування, зустрічей у трудових колективах брали на себе міська організація Руху, Товариства української мови, бюро пропаганди художньої літератури.
Причина тут глибша й прихованіша. І те, що сотня наших дітей не змогла поїхати в Карпати, і що прогнали калушан, має одну причину: «недопустить тлетворного влияния Западной Украиньі» на нас, кіровоградців. Тут, можна сказати, партапарат попрацював на славу.
Тільки ж кого ми боїмося, якого впливу? Народний депутат України з цього приводу добре сказав: «Якщо вони вже й дітей бояться, то справи їхні кепські…»
…З трирічним своїм сином я майже щовечора ходив на центральний майдан міста, бо: «Тату, пішли на ялинку, я там пісню заспіваю «Ой там у Львові на високім замку…» Аж поки не прибрали ялинку. І щоразу згадував калушан, бачачи простору порожню сцену перед ялинкою. На цій сцені їм заборонили показати вертеп, різдвяне театральне дійство народження Ісуса Христа – дійство з частівками, царями, воїнами, Іродом, ангелом… Душа співала й серце боліло – від чого ми відмовлялись у застійні часи?!
Ті ж кіровоградські дитячі вистави, які довелось бачити на площі, справляли сумне враження: «Детки, кто к нам в гости стучится? А? Правильно, дедушка Мороз. Ану давайте вместе позовем дедушку Мороза!»… Це не мистецтво. Воно ні російське, ні українське, ні англійське, ні китайське. Бо воно безлике. Бо воно створене холодним серцем бездарного халтурника-сценариста. І ось уже скільки років культивується усіма навчальними закладами.
Чи думали про це ті, хто голосував за рішення №765?