Серед січня відзначає своє 65-річчя відомий у країні журналіст, письменник, краєзнавець, історик Сергій Піддубний. Він багато видає, глибоко копає, крокує в ногу з часом, залишаючись у той же час скромним, негаласливим і певним свого покликання. Такі творять добу. Послухаймо його, мудрого і конкретного.
– Сергію Васильовичу, скільки книг ти видав у своєму житті, починаючи з енциклопедії? О, бач, як оригінально звучить: першою в його житті виданою книгою була енциклопедія!
– Десь три з половиною десятки. Але енциклопедія Голованівського району то особлива річ. Вийшла вона 1993 року, віддрукована на примітивному друкарському обладнанні Голованівської райдрукарні, на газетному папері, мала всього 36 сторінок формату А4, кліше на обкладинку із зображенням козака Мамая вирізав на лінолеумі власноруч… Проте мала схвальні відгуки. З нею я виборов другу премію імені В. Ястребова, а газета «Правда України» напише, що це перша в Україні районна Енциклопедія.
– А як так сталося, що газетяр, людина без спеціальної освіти стає не просто краєзнавцем, а ще й істориком? Що спонукало до цього?
– Професійні історики зазвичай кажуть: я дуже любив у школі історію і вступив на історичний факультет. У моєму випадку такого не було. Я не знаю, як можна було любити ту історію, якої нас навчали в школі. У тій історії не було України, не було українського народу. Вона була для мене чужою і не лягала на душу. Я дуже рано почав відрізняти фальш від правди. Аж тільки тоді, коли грянула перебудова, коли з’явився Народний Рух України, почала відкриватися справжня історія. І ось тоді я зрозумів, що це моє, що у мене є шанс показати людям правдиву історію України, свої основи. А основи де? Ось тут – на селі! Тут наша мова, наші традиції і звичаї. Енциклопедія району – то був перший крок не тільки до серйозних досліджень з історії краю, а й історії України. Поступово я відкривав беззаперечні факти, які свідчили багатьом неймовірне: греки, римляни, а тим паче москвини, діти порівняно з нами. Це ми їм давали науку і виводили в світ, неспроста прадавня цивілізація називається за іменем одного із наших племен антів – античною…
– Ти, як небагато із знаних мною літераторів, закорінений у рідну землю. І не тільки тим, що живеш у рідному районі (район і нині, побільшений після реформування, залишає свою назву – Голованівський), а й виданими книгами про історію багатьох сіл краю. Розкажи трохи про себе, про своїх батьків, своє дитинство, юність…
– Я найменший серед шістьох дітей моїх батьків, звичайних колгоспників Василя та Ганни. Могло бути нас і дев’ятеро, але троє – дві сестрички та братик – померли у важкі голодоморні і воєнні роки. Всі шестеро ще живі, сестрам у цьому році виповнюється 90, 86 і 80, братам – 75 і 73. Думаю, маємо завдячувати своєю живучістю батькам, які відмучилися і за себе, і за нас. Вони пережили два голодомори, війну. Батько за відмову вступати до колгоспу відкалатав три роки в таборі на будівництві каналу Москва-Волга… Брав участь у Другій світовій війні, тричі був поранений. Мати в останні роки тривалий час хворіла, була прикута до ліжка – вона прожила 69, тато – 72 роки…
Моє дитинство було доволі насиченим і цікавим. Довелося повчитися в інтернаті, бо мама часто потрапляла на лікарняне ліжко, але згодом батько повернув мене додому, оскільки була потреба в помічникові – доньки повиходили заміж, два старших сини – вчитися і в армію. З четвертого класу вчився прати, варити їсти і навіть хліб пекти, батько вимісить, а все інше я роблю.
З дитинства була тяга до творчості. Малював, любив вирізати, тесати. Наприклад, вирізав кубок з дерева, який потім розігрували у футбольних баталіях куток на куток. Вирізав шахові фігури. І все звичайними ножиком та стамескою. Спеціального інструменту не мав. На цеглині витесав профіль Леніна з ювілейної монети до 100-річчя. Вийшов доволі непогано… Думаю, я міг би стати художником чи скульптором, якби на моєму шляху трапився якийсь вчитель. Малював ще навчаючись в Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства. Надихала поезія – на той час дуже захоплювався Пушкіним, Лермонтовим, Єсеніним… Малював їхні портрети, себе улюбленого…
А взимку були ковзани, хокей, лижі. Лижі робили переважно самі і з акації, бо акація найкраще ковзалася по снігу. А вечорами у нас вдома часто збиралися посиденьки. Приходили материні дядько Петро і сестра Килина з чоловіком Павлом, сусідки Мотря, Варка, Вустя. Я сиджу на теплій печі і слухаю – яких тільки історій та небилиць не наслухався від них! Дещо донині використовую у своїх творах.
– Факультет журналістики столичного, Шевченкового університету ти закінчив, коли вже був знаним у краї літописцем. А що покликало тебе до слова, до газетної роботи?
– Що кличе людину до журналістики? Гадаю, прагнення реалізувати свої здібності і впливати на суспільні процеси. Адже журналіст – це впливова й відповідальна особа. До нього прислухаються, з ним рахуються. Через газету чи радіо в тебе є можливість доносити певну позицію і впливати на громадську думку.
– Чому ти залишив працю у офіційній районній пресі і взявся створювати приватну? Це ж була перша приватна газета в нашій області, так? Дуже ризикований вчинок.
– Я був активним журналістом, а не просто виконавцем завдань, поставлених редактором. А тут якраз перебудова – я відчув свободу, став більше собі дозволяти: не друкувала районка, я давав матеріали в інші газети. Пам’ятається одна така публікація в «Молодому комунарі», де я критикував рішення районної влади про знесення польського кладовища в Голованівську і спорудження на людських кістках житлових будинків. Ця публікація навіть розглядалася на бюро райкому партії. Тоді перший секретар райкому сказав про мене: «Ето ж нада так не любіть радной пасьолок». До речі, цвинтар тоді так і не забудували, і думаю, цьому посприяла моя публікація. Не знаю, як жилося б людям на покійниках. Але бульдозер добре підрівняв могили… А потім я вступив в Народний рух України і наші ідейні основи з газетою «Комуністична праця» кардинально розійшлися. А як тільки вийшов закон СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (вводився в дію з 1 серпня 1990 року), я почав готувати документи на реєстрацію власної газети. І щойно вона була зареєстрована (1 жовтня 1990-го), 5 жовтня був віддрукований перший номер свіженької приватної газети «Сходи».
«Сходи» стали осередком боротьби за вільну Україну в районі. Навкруг неї гуртувались національно свідомі люди, сюди стікалась найцікавіша інформація з історії краю тощо. Понад те газету замовляли і розповсюджували в Кіровограді, смт Олександрівка, Світловодську. До неї надсилали свої гарячі матеріали журналісти зі Знам’янки, Олександрії, Малої Виски і кіровоградські письменники. Голова облвиконкому Володимир Желіба існування газети “Сходи” навіть ставив у заслугу обласному керівництву. Якось про досягнення в демократичних перетвореннях на теренах області, виступаючи по радіо, він серед іншого назвав діяльність “першої незалежної приватної газети “Сходи”. П’ять років проіснувала газета і це були для мене доволі насичені роки. Я творив газету, газета творила мене.
– А ти взагалі за характером ризиковий хлопець?
– Так. З дитинства. У 13 років я десь прочитав оповідання: двоє хлопчаків засперечались – хто з них серед ночі не побоїться піти до лісу. Один відважився, залишивши в лісі під деревом складаного ножика. Він знайшов у собі сили волі піти вночі і забрати його. Я собі подумав, а чи здатен я на такий сміливий вчинок? У серпні, коли прийшла пора кавунів, я вирішив відвідати колгоспний баштан. І не від дороги, де був курінь сторожа, а з протилежного боку, від лісу. Коли батьки заснули, я тихенько вислизнув з хати. Була приблизно 23 година. Як дійшов до лісу, як потім насмілився вступити до нього, про ці всі свої відчуття я описав в історико-філософському романі-есе «Євангеліє від Андрія». Я перейшов ліс, забрався в баштан, поцупив два кавуни і успішно повернувся. Причому назад можна було йти попід ліс, де було значно видніше, навіть трохи скоротивши шлях, але я пішов тими самими стежками, через темний-темнющий ліс. Десь о першій ночі я вже був удома. І неймовірно пишався собою, що міг це зробити…
– А я чого питаю про це, бо одважитись узяти на себе керівництво районом (голова Голованівської райдержадміністрації у 2005-2006 роках), не маючи спеціальної підготовки – це ж небачений ризик! Які уроки ти взяв із того не дуже тривалого періоду?
– Ніколи не думав про таку кар'єру. Але у 2004 році мене умовили очолити окружний передвиборчий штаб кандидата в президента Віктора Ющенка. Всі знають, що це були за вибори. Нам вдалося вистояти проти відвертих бандюків, на яких опирався режим Януковича, і перемогти на окрузі зі значною перевагою. Отже, випадало мені й очолити район при новому президентові. Я хотів було якось уникнути цього, але несподівано вигулькнули кандидатами на посаду колишній секретар райкому партії і колишній голова колгоспу. Тому постало питання: або вони, або я. Я мусив впрягатися в нову для себе справу, щоб не дати старим кадрам повертати на своє. При призначенні мене не могли обійти, оскільки я дуже багато зробив для перемоги Ющенка в окрузі.
Які уроки? В принципі, я не думаю, що я не був готовим очолювати район – я його дуже добре знаю, у мене є відповідна освіта, характер, у мене була гарна команда. Але я був людиною не з тої обойми, людиною, яка не вміла красти, не вміла домовлятися зі злодіями, яка не знала як і кому проплатити за вирішення певного питання… У нашій корумпованій країні без такого уміння нема що робити у владі.
– А зараз, через стільки років, у тебе є рецепт подолання корупції?
– Корупція вбиває країну і без жорсткого законодавства, без жорстокого та ще й привселюдного покарання злочинців з нею не справитися. Відповідь має бути адекватною до того зла, яке чиниться країні і народу.
– Знаю, що ти дуже негативно ставишся не тільки до залежності України від Московської імперії, а й так само до залежності від Євросоюзу, Сполучених штатів… Ти був коли-небудь за кордоном (близьке, як кажуть, зарубіжжя, не берем до уваги)? Бачив і знаєш, як там організоване життя, що такий категоричний до Заходу?
– Та ні, я ніколи не був категоричний до Заходу. Понад те, мені добре відомо, хто творив західну культуру – тірсени (інша назва етруски). А вони прийшли на Аппеніни з наших земель. Хто заселив береги Балтики, й інші закутки Європи – гали. Це теж наші люди. Ось що про них писав Плутарх у ІІ столітті: «Частина їх, переваливши через Ріпейські гори, ринула до берегів Північного Океану і зайняла крайні області Європи, інші, осівши між Піренейськими і Альпійськими горами, довго жили по сусідству із сенонами і битуригами». Хто заклав Венецію, Вену (Відень), Будапешт? Наші венеди і будини… Ми набагато ближчі за менталітетом із Заходом, аніж із нібито братньою Росією. Звісно, ми повинні бути незалежні, але, певен на всі сто, на Заході надійніші союзники, аніж сусіди з північно-східного напрямку.
– Тобто, ми зараз правильно робимо, що тримаємо курс на Європу та НАТО?..
– Так. В іншому випадку на Україну чекає доволі гаряча війна з Росією. Нинішня внутрішньополітична ситуація в нашій країні дуже близька до тієї, що передувала так званій громадянській війні. Як і понад 100 років тому, Росія прагне спровокувати конфлікт в Україні і зайти сюди в ролі «старшобратського спасителя». Тому, щоб не повернутися на нове коло (війна, воєнний комунізм, колективізація, голодомор), тримаймося подалі від Московії.
– Так-так, пам’ятаю, на тему голодоморів та їхніх призвідців у тебе була книга «Війни проти українського селянства»... А от тепер скажи, яка тебе й коли муха вкусила, що ти почав цікавитись минулим своєї землі тисячолітньої та іще глибшої давнини? Кожного року видаєш по дві-три книги саме такої проблематики і книги мають попит. Як це все в тебе почалося?
– Ця муха, по суті, визначила мій творчий шлях. Називається вона Велесова Книга. Не пам’ятаю, коли я її вперше прочитав. Але мені, як людині, що глибоко занурилася у вивчення рідного краю, вона не видалася фальшивкою, як дехто із наукових світил писав про неї. Я інтуїтивно, на якомусь генетичному рівні відчув, що це наше, рідне. І я почав шукати відповіді на запитання, чому це раптом вона фальшивка? Аргументи про «чудовищну» мову Книги, про те, що нібито факти, викладені в ній, науці відомі, не переконували мене. Я не став довірятися чужим висновкам та іншим перекладачам. Не така вже й складна мова наших предків, щоб не розібратися самому. Самотужки переклав Велесову Книгу і зумів відчитати в ній багато того, чого не помітили інші перекладачі та дослідники. А потім вирішив не пошкодувати часу і років, щоб довести, що це автентична книга. Мені довелося багато перечитати праць і посібників – приблизно три сотні. І я в своїх книгах довів, що Велескнига автентичне джерело. З моїми доказами не погодиться хіба що упереджена людина… Ну, а заодно народжувалися інші книги.
– Недавно прочитав таку цікаву фразу харків’янина Володимира Брюґґена: «Три письменницькі заняття – читати, писати й думати – далеко не завжди представлено саме в такому наборі навіть у багатьох професійних авторів. Дехто пише, але не читає, інші вже тільки читають, треті читають і пишуть, але не думають…». Можна пожартувати? Так от: ти б до яких себе зарахував?
– Я належу до тих, хто шукає, читає, думає і пише. Я ж перш за все дослідник. Тому я спочатку вишукую, потім читаю, аналізую і лише тоді пишу. Деякі речі доводиться перечитувати до десятка разів, щоб розібратися в хитросплетіннях древніх текстів…
– Проблематика твоїх книг по зубах лиш підготовленому читачу. Хай їх менше, ніж пересічних, але ж вони й набагато допитливіші і серйозніші, ніж прості пожирачі розваг, страхів та клубнічок. Отримуєш відгуки – телефонні дзвінки, листи (паперові, електронні, есемески) від таких читачів?
– Підтримую постійний контакт із читачами. Мої телефон і елелектронна адреса є в Інтернеті, досить активний я і у фейсбуці. Тому відгуків багато: одні хвалять, інші критикують, хтось щось підказує, хтось просить допомогти розібратися в чомусь…
– Чого так тримаєшся Голованівська?
– Він мене тримає. Це містечко з унікальною історією. Ще не повністю дослідженою. Нещодавно вийшло друге оновлене і доповнене видання книги «Голованівщина від Трипілля до сьогодення», написав історію шести сіл району (за новим адміністративним поділом – восьми, бо додались села колишніх Гайворонського й Благовіщенського). І впевнююся, що Голованівськ та навколишні села – по Бугові, до Синюхи, і аж до Умані приховують чимало таємниць. Я все більше переконуюся, що місто Голунь – столиця найдревнішої руської держави Руськолані, яка згадується у Велесовій Книзі, це якраз і є сучасний Голованівськ. І я не тільки хочу дослідити це питання, а й мрію про будівництво тут культурно-історичного центру батька Орія і його синів Кия, Щека та Хорива, які були засновниками Голуні. До речі, десь у ці дні на Ютуб-каналі «Теукр» має з’явитися нове відео «Прадавні українські держави». Знайди 9 хвилин часу, переглянь. Там є доволі цікаві докази про Голунь-Голованівськ.
– Знаю, що перехворів недавно covid’ом: як почуваєшся? І взагалі, які настрої: скільки збираєшся жити? що запланував на найближче десятиріччя?
– Почуваюся добре. А прожити хотілося б не менше ніж батько – 72 роки. Щоб він на небесах не дорікнув мені: «Ти не знав голодоморів, концтаборів і нестатків, чому менше мене прожив?» Стосовно планів. Намагаюся йти в ногу з часом. Книги стали обтяжливими для сучасного читача, всі хочуть схопити інформацію на льоту – з комп’ютера, зі смартфона. Тому зараз розвиваю свій сайт «Ятрань», ютуб-канал «Теукр» – до речі, за наполяганням читачів моїх книг. Часто вони мені підказують формат і навіть теми роликів. Трапляється, допомагають і фінансами. Є люди, яким не байдужа історія нашої країни, а вона в багатьох випадках подається істориками в перекрученому і навіть у принизливому вигляді. Це не може залишати байдужими певне коло читачів, і вони теж якимось чином намагаються долучитися до поширення правдивої науки про наших предків.
– Які книги мають побачити світ найближчим часом?
– Смартфон смартфоном, але паперова книга, щоб зберегти для нащадків найважливішу інформацію, щоб не розгубити досягнення минулих поколінь, хоча б для бібліотек, повинна існувати. На побажання читачів готую варіант словника-довідника української праісторії та ведичної культури «Українська цивілізація. Ведія» для школярів. Він буде мати багато новинок, іншу назву й інше поліграфічне виконання.
Є замовлення по-новому прокоментувати Геродота. Наприклад, один молодий чоловік з Одеси пише, що це був би «титанічний вклад у розбудову нової України». І це справді треба зробити. У «Великому коді України-Русі» я доводжу, що Геродот не має жодного стосунку до Греції, що його «Історії» переважно про північно-причорноморські землі. Тому не виключено, що останні роки свого життя присвячу цьому питанню.
– Чого тобі в цьому житті не вистачає? Чи жалкуєш за чимось?
– Особисто мені всього вистачає. Я людина не вибаглива – що дають Боги, те з вдячністю приймаю. А жалкую, що українці досі в своїй масі не стали свідомими і відповідальними громадянами своєї країни. Те, на чию сторону інколи вони стають на виборах, просто вражає. Так нам довго доведеться будувати країну, за яку боролися наші попередники, чимало наших сучасників, та і ми з тобою.
– Якби почати життя спочатку, то з досвіду прожитого – як би планував його?
– Я жив так, як хотів, незважаючи на обставини. Маю цікаве життя, в цікавій країні, в цікавий час, залишу після себе цікаві і потрібні книги… Маю кохану дружину, гарних синів та онуків. То, певно, нічого не планував би іншого.
– Яким бачиш майбутнє рідної землі?
– У Велесовій Книзі є такі рядки: «Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику… і чекаємо на часи, які крутити будуть Кола Сваргові до нас». Історія розвивається по спіралі. Гадаю, зараз Кола Бога-Творця Сварга повернули на наш бік і для нас відкриваються великі можливості. Проте не забуваймо народне: на Бога надійся, а сам не спи. Самі творімо свою долю.
Запитував Василь Бондар