Коли людина не знає минулого — не знає і власної внутрішньої сили

Колись, коли я тільки почала вивчати нашу історію, мене найбільше здивувало навіть не те, що в нас були князі, королеви чи великі роди. Мене вразило інше — наскільки Київська Русь і Україна загалом були пов’язані з Європою. Наскільки все це було масштабніше, глибше й багатогранніше, ніж нам часто показували.

Чотири роки тому я просто відчула, що мені потрібно зрозуміти: хто ми? що тут було? чому про одне говорили постійно, а про інше — майже мовчали? І коли я почала дивитися документи, старі матеріали, дослідження, артефакти, то побачила дуже дивну річ. Після революції й у радянський період величезна частина нашої культурної та історичної спадщини або вивозилась, або ховалась, або подавалась зовсім під іншим кутом.

Вивозились ікони, архіви, колекції, старовинні речі. Навіть останки князівських родів переносили й досліджували далеко від України. І поступово народ втрачав відчуття безперервності власної історії. Бо коли людина не знає свого минулого — не знає і власної внутрішньої сили.

Те, що нам вкладали в голови десятиліттями, багато хто сприймав як єдину правду. І тільки зараз, завдяки відкритому доступу до інформації, інтернету, новим технологіям, ми можемо самі дивитися, порівнювати, читати, досліджувати.

Але найцінніше для мене зараз — це навіть не тексти. Найцінніше — це артефакти. Те, що можна побачити й буквально доторкнутись до історії. Стара фреска. Напис на стіні храму. Ікона. Давній мур. Кусочок орнаменту. Надгробок. Монета. Старий конверт. Марка. Предмет побуту. Навіть маленький уламок чогось великого. Саме матеріальні речі дають неймовірне відчуття реальності історії.

Коли ти бачиш фреску XI століття — це вже не казка. Коли знаходиш марку з Єлизаветою Ярославною, випущену ще у 2016 році, і розумієш, що ця інформація була поруч, але просто не доходила масово до людей — починаєш бачити, наскільки багато в нас було приховано не в прямому сенсі, а ніби поза увагою.

І поступово ти починаєш складати цілісну картину. Україна формувалась під впливом багатьох цивілізацій і культур. Візантія, Скандинавія, Литва, Польща, Крим, Османський світ, Центральна Європа — усе це так чи інакше проходило через наші землі. Вплив був різний — і світлий, і трагічний. Але саме це зробило нас такими багатогранними. Можливо, тому українці такі різні. Такі емоційні. Такі творчі. Такі вільні у думках. Такі незашорені. У нас у пам’яті роду — дуже багато різних світів.

І зараз, мені здається, наше завдання — не просто вивчити історію. А ДОЗВОЛИТИ СОБІ НАРЕШТІ ПОВІРИТИ, ЩО ВОНА СПРАВДІ БУЛА НАШОЮ. Що це не десь чужі королі й королеви. Не далека шляхта. Не хтось інший. Це все жили наші пращури. Це все відбувалося на нашій землі. І доказів цього сьогодні вже надзвичайно багато. Храми. Музеї. Музика. Археологія. Фрески. Літописи. Написи на стінах. Артефакти. Родоводи. Предмети побуту. Пам’ять, яку все ж вдалося зберегти.

І коли ти починаєш це усвідомлювати, всередині ніби щось вирівнюється. Бо ти вже не дивишся на себе як на слабку людину. Ти починаєш розуміти, що в твоїх родах могли бути князі, козаки, шляхта, ремісники, митці, науковці, винахідники, сильні жінки, воїни, люди культури й освіти. І це не про гординю.

ЦЕ ПРО ВНУТРІШНЮ ОПОРУ. Про відчуття, що ми народ із дуже глибокою, складною й красивою історією. А КОЛИ НАРОД ПОЧИНАЄ ЦЕ ВІДЧУВАТИ — ВІН УЖЕ ІНАКШЕ ДИВИТЬСЯ В МАЙБУТНЄ.

І, можливо, саме зараз ми поступово повертаємо собі не лише історію. А й внутрішню гідність, цілісність і віру в себе. Пізнаваймо свою історію, бо минуле різне — але майбутнє наше.

Марина Брикайло

Надрукувати   E-mail