Галина ШПУДЕЙКО
Розкажи мені, місто…
ХТО – ти є? Розкажи мені, місто кохане!
Неквапливо. Я ж вірю, що маємо час…
Старовинне, сучасне, і знане давно, і незнане,
розкажи мені, рідне, хоч скільки – про себе й про нас!
Про козацтво й Інгул. Про фортецю… Гусар і уланів…
Про Ельворті завод… І ковальських мережив узор…
Про Театр корифеїв… Про «Ятрані» славу!.. Й тюльпани!..
Дай послухать «Зорян» і Любовича камерний хор!..
Хай пливуть десь у вічність секунди, хвилини, години…
Хай байдуже комусь – до веселок твоїх, і до снів.
Я несу тобі квіти – й радію тобі, мов дитина…
На майдані твоїм я годую з руки голубів...
Знов неспішно пройду всі дороги твої і провулки,
шанобливо схилюсь на Фортечних валах до могил…
Я не знаю тебе? І від того душі якось мулько…
Ти забудеш мене? Ой, якби ж то дав Бог іще сил!
Розкажи мені, місто, про віхи твоєї дороги,
про музейні скарби – й самоцвіти талантів твоїх!
Про жертовність людей, в котрих душі просвітлені Богом,
й лицедійство віків, де вистави – то сльози, то сміх…
Театральне моє! Я все вірю, що ти не злукавиш!
Не сфальшуєш! Не зрадиш!.. Бо ж третій лунає дзвінок,
а життя – все театр, і сьогодні – чергова вистава,
і аншлаг чи провал – для Історії знову урок!
КРОПИВНИЦЬКИЙ… Ця назва – навік? Не чергова?
Непостійність епох нам дається-таки не з небес!
Бо у Слова є Бог, а у Бога і нині є – Слово,
а у нас, у землян, лицемірство усе – від словес.
Та хтось пише Життя! Не словами, а власною кров’ю.
Без суфлерів й куліс грає роль – як востаннє в житті…
Сіль землі! -- про таких кажуть люди і нині – з любов’ю,
бо хто жив для людей не забудеться і в майбутті!
…Розкажи мені, місто, про диво-героїв й поетів,
про умілих майстрів і душі твій «Калиновий спів»!
Ти – гостинність й краса, оберіг наших помислів й злетів!
ЩАСТЯ й МИРУ ТОБІ! І – НАВІКИ! До ВІКУ ВІКІВ!
м. Кропивницький
Інна МАЙДАНСЬКА
Сонцем по воді
***
Cтають вітри
на крила вечорові,
гаями котяться
дзвінкі весняні луни,
і серце, досі
кволе і нечуле,
тяжінню весен
палко вірить знову.
Гойдають брості
найніжніші струми,
десь серед ночі
пташка заголосить,
і щось п’янке,
розхристане і юне
шумує першим
соком абрикоси...
***
Шовковий шерех.
Теплі пелюстки
серця відкрили –
й холод палить крила.
І пелюстковий дощ
невпинно плине
в ці безпритульні
досвітки весни.
Пливи у сині сни,
лети й собі
за трепетанням
золотої хвилі,
за справжнім,
нездійсненним,
неможливим,
за тихим схлипом,
сплеском на воді…
***
Мигтить, і кличе, і світить
умитий дощами квіт цей.
Кленове вологе листя
в іконі вікна тріпотить.
Лампадне світло тендітне,
зелена шумлива віхола,
і пахнуть сережки горіхові
в калюжах на цілий світ...
***
Ці зблиски пам’яті,
осонцені, щемливі…
По схилах схмарених
ця провесінь тече,
цей синій сум,
ця ніжність тополина
на відстані руки,
на відстані очей.
Ці потойбічні
спалахи звабливі,
цей цвіт зорі
між згублених жалів…
Твої тремкі сліди
непояснимі –
мигтливі знаки
сонцем по воді…
***
Я колись навесні
напишу тобі вірші.
Ти до ранку заснути
не зможеш більше.
І до ранку
стоятимеш на балконі,
і до ранку вдихатимеш
безум півоній,
пелюстки їх плистимуть
у небі карміннім,
і відчуєш, як враз
розступаються стіни,
і як плаче спросоння
пречистим ранком
під бетоном народжене
серце кульбабки...
***
А дощ зненацька станеться таки,
і стрепенуться вільгістю гілки,
і світ до болю теплий і терпкий
тебе спіткає.
Вбираєш ці оновлені дива,
як сліпить промінь,
як росте трава,
як липень без вагань
у вічну даль
дощем стікає.
Як лине літо хвилями дощу,
як стугонить у кронах білий шум,
як тиша вічних запитань
спливає стрімко.
А ти до краю ночі добрела,
і слухаєш, як відступа гроза,
й як невтоленно між світів звучить
найвища зірка...
***
Під промовисте скерцо
замлілих липневих дощів
з денця ночі росте
затамована пісня любистку.
Я – край тебе отут.
У своєму маленькому місті.
Бережу твої сни,
що течуть ніби теплий бурштин.
Тут зарошені флокси
тріпочуть при темнім вікні.
І між видихом й вдихом дощі –
осяйні, променисті.
Котить літо далекі громи
проминаючим містом –
це допоки ти спиш.
І допоки не спиться мені...
***
Простують слідами вітру
достиглі жагою краплі,
в долоні упертої спеки
спадають дощі крижані,
на зіллі настояний липень –
висока розгониста ватра,
сьогодні – кипучий пломінь,
назавтра – текучий дим.
Сповільнено блимає зірка,
бо пульс її гусне й холоне,
колишуться сонні крони
і відсвіти ловлять вгорі,
доріжкою місяця липа
пливе у липневий спомин,
всю ніч у вікні прочиненім
блищать золоті ятері.
Усе, що сьогодні меркне,
назавтра постане спочатку,
оберне розморене коло
в замріяне літепло лип,
ця мить розімліла і тепла
осонцена в пам’яті цятка
поверне у різьбленій згадці
й залишиться назавжди…
***
Сягти до дна себе
у мерехткім етері,
така глибока ніч,
такий безмовний сад,
ці відблиски небес,
ці відсвіти на стелі,
задиханий політ,
повільний зорепад –
усе моє, в мені,
всі шепоти, всі тиші,
цей первозданний світ,
що вгледиш до роси,
де рветься і тремтить
палка нестерпна ніжність
і як зоря серпнева
всю ніч палахкотить...
***
Спіткнутись об погляд твій.
Дихати як – забути.
Все у житті проминути.
Й спіткнутись об погляд твій.
Трепет задумливих вій.
Тіней і світла плин.
Лагідні очі твої –
Теплий шипшиновий дим…
***
За білим мовчанням,
приглушеним світлом на шторі –
нічні листопади,
завіса стрімкої води.
Підкралася осінь.
Принишкла в куточку,
мов злодій.
І дощ за вікном,
наче море осіннє шумить.
Дрімати. Шептати.
Далеке крізь сон наслухати.
Підступить поволі до горла
висока вода.
Не снись мені більше.
Хай ллє з усіх сил,
мов з відра,
на скулені плечі
холонучої кімнати.
***
А ти – як сніг.
Ні краю, ні кінця,
вогненна квітка у руках Творця,
як вітер з чотирьох сторін світів –
жага початку.
Фіалки проростають на снігу,
цвіт неба тане край жаданих губ,
цей перший, цей останній сніг собі
бери на згадку.
Імлава спрага в вишерхлих вустах,
а твоє серце – свічка мерехтка.
Чомсь квіти проростають із слідів
безтямно й палко.
Завіса мерехтка на ліхтарях,
і рисочка край вуст твоїх тремка,
і сніг такий – ні краю, ані дна –
з відтінком запізнілої фіалки…
***
Шелестіння
і шепіт снігів
у тремтливій
тиші лампадній...
А листи твої –
світлі й сумні,
а листи твої –
змерхлі троянди...
Мерзлі вулиці,
дим ліхтарів,
непривітні
поснулі вікна...
Так далеко –
на відcтані слів,
так далеко –
на віддалі світла...
***
Коли
опадатиме сніг –
проявляться
нові маршрути,
й твоя найсправжніша
сутність – то сніг,
що танцює в пітьмі
над прірвою ночі на дні
так легко
і бути й не бути,
і дивне,
далеке
й забуте
до ранку звучить у тобі...
***
Буде день. Буде ніч.
Буде зорями небо розшите.
Буде літо й зима.
Й упокорений лагідний час.
І зійдуться віки
у тривожне буремне століття,
і святкова опівніч здійме крила
над нами всіма.
Буде радість і жаль.
Буде ще на життя ворожити
в тихім подиху чуда
небесна бездонна канва,
і у Книзі Життя
буде тепло й натхненно світити
все оте незбагненне й одвічне,
що понад слова...
м.Кам’янець-Подільський Хмельницької області
Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ
Перший сніг у Проскурові
оповідання
У тісному просторі, між дощатою стіною вагона і спиною Григорія, з обпеченим язиком і нестерпною, безмежною спрагою від «сільодки», якою нас годували з дня у день, врешті-решт усі думки й прагнення зводяться до мінімальних фізичних потреб, а головно до одного – води! Напитися… а тоді вже можна і вмирати, лише б втамувати спрагу.
Цей білявий хлопчина, що тепер дихав мені в потилицю, був із групи Шмигельського. Я чув про нього ще до арешту, його звати Григорій, а псевдо «Кулик», і я називаю його і так, і так. У Крем’янці його не били, бо вже привезли побитого, ледь живого. У нашій третій камері крем’янецької тюрми на Дубнівській рогатці було, як і зараз у вагоні, чоловік із шістдесят, і я допомагав йому підводитися, коли викликали на допит чи треба було до параші.
Коли він трохи оклигав і уже сам міг підвестися, то якось пошепки почав декламувати мені вірші. Спочатку Шевченка, а потім і свої, пам’ятаю, там часто згадувалася Україна. За ті власні вірші, знайдені в одній з криївок, його й вирахували за почерком. У класі провели контрольну, а він, як і багато хто з переростків, що у війну до школи не ходили, лише тепер її закінчував… Нічого іншого, за його словами, крім тих віршів, пришити не змогли.
І коли з Крем’янця нас перевезли до Львова у пересильну тюрму, ми також опинилися в одній камері. Але там нас довго не тримали і тепер от знову поряд, спина до спини, кулимося від холоду в кутку на верхніх нарах. Правда, замість Григорієвої, ще може бути і спина «Старого», якщо ми міняємося місцями. У тисняві вагону ми самі схожі на ту «сільодку», що нею нас тут годують.
«Старий» рідко озирається, коли ми з Григорієм перешіптуємося, він переважно мовчить. Хоча більшість часу ми і самі мовчимо. Знемагаємо від спраги й бережемо сили, бо ж попереду майже всіх нас чекає десять, п’ятнадцять, а найчастіше – двадцять п’ять років каторги.
Всі ми троє, Григорій, я та «Старий», після довгих місяців тюрми врешті-решт отримали від їхнього військового трибуналу по двадцятьп’ятці та ще й по п’ять років «пораженія в правах» на додачу. Як не дивно, але цих додаткових п’ять років «пораженія» навіювали мені хоч маленьку надію. Бо якщо їх додають до основного терміну, то, може, хтось і доживає?
І тепер лише перестук вагонних коліс і стогони: «Води, води!..» – та перегукування конвоїрів, що долинали знадвору під час зупинок на станціях, порушували наші гіркі думи і цю наповнену людськими стражданнями вагонну тишу…
– Что?
– Праскурав!
– Пра што? – крізь скрип і дзенькіт вагонів, що зупинялися, лінькувато перегукувалися конвоїри.
– Пра тваю жопу! – це Кусков, голос цього «Куска» я вже навчився впізнавати.
Інший був Юхновіч. Судячи з прізвища, я спочатку думав, що він може бути із своїх, із запроданців, поки «Старий» не звернув мою увагу на його білоруський акцент. Ці двоє часто окликали один одного за прізвищами, і ми, лежачи на дошках товарняка, яким везли нас на схід, чули їхні перегукування. Ми навіть знали їхні прізвиська: Кусков називав Юхновіча «Юдєнічєм», а той його, звісно, просто «Куском», і ми їх також так називали.
Спочатку пів дня і ніч стояли на перегоні в Золочеві, потім ще десь за Золочевом. Тернопіль проскочили, то й не бачив коли, але хтось із хлопців біля іншого віконця помітив назву станції. Я ж так хотів пити, що аж почав марити і начеб задрімав у своєму кутку… Нас годували «сільодкою», а води давали лише відро та й то не щодня, до того ж часто – кип’ятку, від якого у багатьох, як і в мене, були обпечені ясна та язик.
Десь за Волочиськом знову пів дня простояли в полі. Із перегуків конвоїрів зрозуміли: чекаємо, щоб пропустити якогось зустрічного, що запізнювався. І знову «сільодка», і знову без води. Це було ще те катування.
Навіть після усіх цих знущань, які нам уже довелося пережити.
А ще на кожній зупинці, часом по кілька разів, конвоїри влаштовували перевірки. Перед вагоном ставили автоматників із собаками, а кілька чоловік заскакували у вагон і починали нас «рахувати» такими дерев’яними молотками на довгих замашних ручках.
Спочатку всіх заганяли в один кінець, обстукуючи кожну дошку: у підлозі, в стінах, у стелі. А потім по одному: «Адін! Два! Трі!..» – і так далі переганяли назад і при цьому лупили тими молотками, куди попало. По спині, по голові, по плечах, а після цього так само ретельно простукували дошки вже на іншій половині. Конвоїри свідомо доводили нас до стану тварин.
Я вже трохи наловчився і у Волочиську зумів проскочити, не діставши жодного молотка… Але тут, у Проскурові, коли вони знову увірвалися до вагона і почали нас під гавкіт собак, мов зайців, гонити з кутка в куток, мені таки дісталося. Тепер велика ґуля за вухом і болить.
У Волочиську винесли одного трупа. І Ковальчук із Шевчуком, які його під конвоєм виносили, вернулися з відром холодної води, яку ми, пустивши відро по колу, за раз і випили… Я старався менше думати про воду, а більше про Марійку або про Північний Льодовитий океан, до якого, за словами Григорія, нас і везли. Або ще уявляв собі довгу колону совітських машин і танків, які ми підриваємо. Нас всього кілька бійців: ми з Григорієм, Ковальчук із Шевчуком та ще дехто, а танків багато.
Мені ніколи до цього не доводилося займатися підриванням танків, але тоді здавалося, що це цілком адекватна відплата за все, що вони з нами зробили. Спочатку ми підриваємо міст, щоб відрізати їм шлях до відступу, й починаємо одного за одним їх знищувати… Це було більше схоже на марення або на сон, та все ж допомагало хоч якийсь час не думати про воду.
А коли вже ставало зовсім нестерпно, я впирався ґулею в дошку, і гострий біль пронизував потилицю, і так болем притуплював відчуття спраги. Спершу це вийшло випадково, а потім я уже навмисне робив собі боляче. Я доводив себе до запаморочення, і після цього й справді на деякий час, може, хвилин на п’ять, а може, і на двадцять п’ять, провалювався в оте напівсон-напівмарення, доки знову не повертався до сумної реальності.
Якби наших хлопців та хтось повідомив, що ми тут, у вагоні, якби ж то! Могли б нас і відбити. Хоча б один кулемет і силами однієї боївки, якби зненацька вдарити...
– Якби наші хлопці тут і хоча б один кулемет… – тихо міркую я, ледь обертаючи обпеченим, пересохлим від спраги язиком, коли ми лежимо у своєму кутку спиною до спини.
– Тоді ці кинуть нам сюди пару «лимонок» і все, – смикається Григорій, начеб ці «лимонки» вже тут. – Все одно живими нас не випустять, – на друзки розбиває він мої мрії…
Тепер-от Проскурів. Через щілини в дошках, а чи й через заґратоване колючим дротом віконце можна було прочитати назву станції. Григорій пошепки сказав мені, що то останній шанс на втечу, якщо надумаю. Ще коли тільки рушили зі Львова, він запитав мене, чи можна звідси дати драла, я тоді не відповів, і «Старий» також не відповів, лише закашлявся… У такі моменти я намагаюся бути ближче до чистого повітря, що йде з вікна. Може, у «Старого» туберкульоз, хто його зна?
– Пшол от акна, стрєлять буду! – кричить до мене «Кусок» і трясе своїм ППШ.
Мені із верхніх нар до віконця найближче, і, попри окрики конвоїра, все одно заглядаю в нього, і він знову кричить і трясе автоматом. Із цього віконця, коли поїзд їде, дуже дме. Не літо ж уже, хоча, як на кінець жовтня, погода ще тримається, принаймні ранки поки що без приморозків, і все ж, коли їдемо, то завіває з усіх щілин. А особливо з віконець і з того квадратного отвору у дні вагона, що слугує нам вбиральнею.
– Можна тільки уявити як то було б зимою, – каже Григорій.
Ми з ним час від часу міняємося місцями. Крім «Старого», наших розмов ніхто не чує, і «Кулик» мене підбиває на втечу. Він і «Старого» підбиває, це схоже в нього на нав’язливу ідею. Сказав, що трохи лиш оклигає і зробить звідси ноги. «Склонєн к побєгу», – також думаю я про себе.
– І як ти це зробиш?
– Побач…
Вперше він сказав мені про це ще у Крем’янці, коли нас перед відправленням на Львів перевозили на залізничну станцію у вантажівках із відкритим кузовом.
– Слідкуй за мною, дивись на дорогу… – ще встиг шепнути він мені поки отримав прикладом межи плечі від конвоїра.
А далі – під прицілом автоматників із собаками, без яких пізніше вже не обходилося жодне наше переміщення, годі було на щось зважитись. Етап почався у Крем’янці з двох «столипінських» вагонів, у яких ледве можна було дихати, й до вечора ми вже були у Львові. Там на станції нас вивантажили, перерахували й знову запакували у невеликий чорний автобус – «чорний ворон», а що ж іще?
Після того, як він уже був битком набитий, чотири солдати-конвоїри, взявшись за металеві поручні, допихали ще хлопців ногами. І це все під безперервний гавкіт та гарчання нацькованих на людей вовкодавів. Ні дихнути, ні поворухнутися, а зверху на наші голови до самої стелі понакидали наших же клунків. А як заїхали львівською трясучкою до пересильної тюрми, винесли двох мертвих – задихнулися.
У Львові ми з Григорієм знову опинилися в одній камері.
– А мене Дідик продав, сука… Знаєш такого?
– Дідик? – перепитав я.
– Він з хуторів, коло Дзвинячої, – у очах Григорія відблиск сталевої рішучості. – Якби не собаки…
Якщо не кохання, то помста… Я тоді так і подумав, що лише цих два почуття можуть бути причиною такого нестримного бажання вирватися.
– А дівчина в тебе є? – поцікавився я якось ще у крем’янецькій тюрмі.
– Не знаю, – відповів тоді Григорій. – Не знаю, що й сказати…
Того дня мене двічі викликали на допит і емґебіст Мєльнік, – як сам він на кацапський манір вимовляв своє прізвище, – спочатку збив мене з табуретки, а потім замахнувся нею над моєю головою, що я вже думав: хана!.. Я тоді чомусь більше думав навіть не про маму, а про Марійку.
Мабуть, тоді мені захотілося з кимсь поділитися, то я сподівався, що Григорій і мене запитає про дівчину, але він не запитав. Але тепер я думаю, може, й добре, що не запитав, ще б наговорив йому чогось зайвого, показав свою слабкість. Бо тоді я найбільше шкодував, що так і не наважився, не встиг освідчитися Марійці, коли після арешту мене ледь не до смерті побили у вишневецькому МГБ, і пізніше – у Крем’янці, після нічних побоїв, коли над головою зависла важка табуретка. Та тепер міркую собі – це навіть і добре, що я їй не освідчився. Може, цим я врятував і її, та й себе від ще більших страждань. А час, либонь, таки лікує...
Григорій може й не знати, що ще у Вишнівці я зробив спробу втечі, і тепер на моїй «справі» є помітка «склонєн к побєгу», мені її той самий Мєльнік показував. А я лише хотів сказати Марійці, що її кохаю, перш ніж знову попадусь. Тоді я підбив ще одного, схожого на лиса, і ми спробували вийняти цеглу із димохідного колодязя.
Ми віддерли підківки з моїх чобіт і з великими зусиллями випростали їх, запихаючи кінцями у замки на ґратах, а з іншого боку понамотували й міцно поприв’язували стрічки з онуч, зробили щось схоже на руків’я. І коли якоїсь ночі почалася хуртовина, справжня хуга, надворі ревло й свистіло, ми почали здирати з димоходу напівоблущену штукатурку. Через той димохід можна було видертися на дах, а там, розігнавшись, перестрибнути дощату загороду з колючим дротом, і під покровом ночі та заметілі були шанси, щоб нам це вдалося.
Я вже навіть вибрав дві цегли, коли мій напарник відмовився продовжувати. Схожий на лиса, він справді виявився лисом. Та й інші, а це були переважно селяни, випадкові жертви, вони також не хотіли ще більше ускладнювати своє становище і врешті-решт примусили мене припинити й поставити ту цеглу на місце. Звичайно, наступного ранку покара не забарилася: били, як хотіли, а після кинули в «бокс», цементовану яму, де я міг тільки стояти. Навстоячки колядуючи, я зустрічав там і Святвечір, і Різдво.
Але тепер, коли зі Львова нас уже везуть на схід і ми на одних нарах, Григорій обрав мене своїм напарником для втечі, він вирішив, що я з ним.
Залишилося вмовити решту, а найперше «Старого». І коли Григорій злазив із нар, я бачив, що він ще з деким шушукається, найчастіше із все тими ж Ковальчуком і Шевчуком. Я їх обох знав за прізвищами, бо ще під час німецької окупації ми вчилися в одному училищі, і вони начеб також були із групи Шмигельського.
– Чуєш, із Проскурова мій тато колись пішки прийшов, ще як мене не було, він з Адеси поїздом приїхав, – поділився я з Григорієм, тато казав з «Адеси», і я так само часом за ним повторював. – До Проскурова зверху на вагоні приїхав, а звідси уже пішки до села. Казав, за два дні, – знову починаю я до «Кулика», штурхаю його у спину, бо мені раптом здалося, що він уже не слухає.
Але він слухає, та ще й уважно.
– Скільки тут напряму?.. – перепитує.
– Точно не знаю, – чесно відповідаю.
– Нічого, хоч і за два дні, хоч за три, то ми вже побачимо, – звичайно, Григорій чомусь був упевнений, що я перший піду за ним.
За Григорієм під самою дощатою стіною лежить «Старий». Хоча йому, мабуть, лише за сорок. У нього в хаті під час обшуку знайшли листівки, які перед тим сусідська дівчина принесла й попросила зберегти. Отож і він також за слово поплатився, хоч і чуже. Один за вірші, інший за листівки, виходить, із нас трьох лиш я один за діло. Я й справді був розвідником, точніше розвідником-інформатором, і один із моїх звітів, що я їх передавав через зв’язкову, емґебісти знайшли серед інших паперів у криївці, а потім, коли мене вже взяли під час облави, то так само, як і Григорія, вирахували по почерку.
– Звідси тяжко, ще ніхто не тікав… Я такого не чув... Хіба би?.. – якось, ще перед Проскуровом, коли Григорій зліз донизу, прошепотів мені «Старий». – А твій приятель, щось він надто вже метушиться?.. Ти би менше йому що розказував? – і з його інтонації я відчув, що він, можливо, також не той, за кого себе видає.
– Ви про що? – звичайно, я до нього на «ви», вдаю, що не розумію.
– Про те саме… – і кашель обірвав його слова.
– Та нє, я Григорія давно знаю, – заступився я тоді за «Кулика», хоч і розумів, що надто довіряти не можна нікому. Бо ж найбільше чого емґебісти й добиваються, щоб посіяти між нами недовіру і приреченість.
Щоб подалі від кашлю, я звично виставляв носа у заґратоване віконце. А знадвору уже Проскурів... Я вглядався в сірі контури якихось приземкуватих будівель, либонь, складів, новеньку цегляну водокачку з вимуруваним зверху на фасаді роком «1948» і верхівки старих тополь обабіч неї. Дерева мене особливо приваблювали, я втуплююсь у них і думаю, що, може, вони ще й тата пам’ятають. Коли він уже вертався додому через Одесу з «французького фронту».
Бо тато був мобілізований ще у ту першу війну. Спочатку в окопи у поліських болотах, де його контузило, а пізніше у складі корпусу, що його цар, обмінявши на зброю та боєприпаси, направив у Францію, поплив туди разом з іншими на кораблі з Владивостоку через Суецький канал… А коли вже вертався з війни, то через Одесу. А у нас були вже поляки і спочатку його посадили в тюрму у Збаражі. Тоді всіх садили, хто нелегально новий кордон переходив, та після того він ще відслужив чотири роки в польській армії…
А скільки разів, коли він розповідав про своє повернення з Франції через Одесу і Проскурів, я разом із ним подумки йшов пішки з того Проскурова та ще й босим. Чому босим? Бо в Одесі його обікрали, і з цінних речей залишилися лише французькі черевики на ногах, то у Проскурові на базарі він виміняв їх на хліб. Однак коли переходив убрід річку, попав у яму, і хліб розмок. Залишився і без черевиків, і без хліба, ночував у скирті, їв глід… А я от не босий, але й не вільний, подумалося… Виходить, і тоді була осінь! Тато ж згадував про стиглий глід, що допомагав йому втамувати голод. З того часу то була його улюблена лісова ягода, і моя також.
За нашим городом на узліссі росли кущі глоду і я підбивав сусідських хлопців бігати туди по ягоди, хоч ліс був панський і обходчик часом гонив нас… До нашої боротьби тато ставився співчутливо, але скептично. Він часто повторював, що, мовляв, із двома іржавими патронами України не відвоюєш, бо вони з мамою і не знали, що я був розвідником.
– Не іржавими! – огризався я тоді, наче дитина.
І той емґебіст Мєльнік мені також випоминав про батьків, мовляв, своєю поведінкою я накликав біду, і тепер їх також вивезуть, відправлять на висилку.
У тих спраглих своїх спогадах-мареннях і незчувся, як заснув, але ненадовго і проснувся знову від спраги. Щоб не хотілося пити, крім впиратися гулею в стіну й ледь не усцикатися від болю, я ще відколупував нігтем тріски з дошок, з тих, на яких ми лежали, і жував їх, розтирав зубами. Ковтав клейку кисло-гірку слину, а пережоване випльовував у віконце. Втім, це мало допомагало, лише відволікало трохи.
– Щас плюну, бля! – потрясав своїм ППШ «Кусок», бо чомусь, коли плювалося, випадало саме на його чергування.
Пити хотілося всім. Часом хтось не витримував і починав гатити у двері, у вагоні постійно чулися стогони: «Води, Води!..» А ще раптом почало смердіти гімном. «Старий» це також занюхав, і ми разом повернулися до Григорія.
– Що так смердить? – ткнув я його ліктем під бік.
– Міцно прибиті, зараза! – він витирав долоні об нари, плював на них і знову тер. – Я пробував, чи добре дошки прибиті там, де наш срач…
– От баран! – озвався знизу чийсь невдоволений голос.
Бо Григорій говорив голосно, не криючись, й інші нас також чули.
– І що, прибиті? – поцікавився я, хоча і так ясно, можна було й не питати.
– Прибиті мертво, – буркнув він і все тер руки об дошки, але смороду від того не ставало менше.
– Ой, гук, хлопці, гук! – почув я раптом шепотіння «Старого» після того, коли Григорія ми виштовхали на край, до віконця, щоб висмерджувався. – Ой, хлопці-хлопці!..
– Шо-шо? – перепитав Григорій, бо, хоч і через мої плечі, але також почув це.
– І справді – ти баран, – без зла, швидше із співчуттям, буркнув «Старий». – Бо навіть, якби ти виліз, і що?
– І що? Капшо!.. – Григорій злився, знічений невдалою своєю вилазкою і тим смородом.
– Там же «кішка»…
– «Кішка»? – перепитав Григорій.
Вони переговорювалися, хоча один одного через мене не бачили.
– Наш вагон передостанній, за нами ще вагон супроводу, а в кінці того вагона внизу зубці, загнуті досередини, як кігті – «кішка» називається. Навіть якби ти, голубе, і виліз, тебе б одразу нахромило й поволокло… – тихо мовив «Старий», а потім ще трохи помовчав і додав: – Коли хлопці ходили по воду у Волочиську, то підтвердили, я їх розпитував.
– Розпитував і що?
– І нічого… Що, дуже хочеш на волю?
– А ти не хочеш?
– Не знаю, ще не вирішив… Але знаю, що зробити це можна лише всім разом. От тільки не знаю, чи варто? Бо ж для декого ця спроба може виявитися останньою. Може бути й так… То чи варто?
– І що ти придумав? – недовірливо перепитав Григорій.
Але видно, «Старий» уже на щось зважився і питання Григорія його вже не дуже й цікавило.
– То що ти хочеш напасти на них із голими руками?..
– Руки – це ще не все. До рук ще й потрібно голову, – буркнув «Старий» і знову закашлявся. – Що ж, може, воно й до кращого, що ти ото зігнав мене, фу! – кривив носа «Старий».
Він уперше за всю дорогу так багато говорив і майже не кашляв, і виявилося, що голос у нього командирський, твердий і чіткий.
– Воля або смерть! – аж звівся на лікоть Григорій, видно «Старий» розізлив його своїм «фуканням». – А ти, що мовчиш? – штурхнув мене плечем.
– Воля! – аж якось навіть заголосно озвався я при одній лиш думці, що десь там може бути й вода, холодна і прозора, небагато, хоча б із пів відра.
– Добре, хлопці… Якщо так, то тепер для нас кожна хвилина дорога, – додав «Старий», і я подумав, що його, мабуть, також дуже мучить спрага.
Він зліз із нар, став біля дверей, і всі поступово почали повертати до нього голови.
– Слухайте, я хочу, щоб почули всі… – почав він не дуже голосно, але так, що могли почути всі. – Я – «Еней», – додав після паузи.
– «Еней»… – прокотилося вагоном, дехто із лежачих підвівся, дехто зіскочив із нар.
У вагоні, мабуть, не було такого, хто б не чув про полковника «Енея», командира групи УПА-Північ, але навряд чи хтось його бачив. Проте неоднозначність ситуації була в тому, що давно уже йшов поголос, ніби «Еней» загинув у бою на Волині.
– Але ж «Еней» загинув?.. – начеб прочитав хтось мої думки.
– Як бачите, не зовсім… – спокійно, але твердо відповів «Старий».
У вагоні запанувала тиша, лише знадвору, либонь, із станції, долинав якийсь дзенькіт, мовби залізом по залізу, і ще гавкали собаки.
– Слухайте, що я вам скажу, – продовжив «Старий», якого я все ще про себе називав так. – Ми можемо, звичайно, підкоритися долі і далі ганяти, як ті зайці з кутка в куток по вагону, але… можна і... Якщо будемо діяти злагоджено і однією лавою… Можна спробувати… Шанси невеликі, але є… – він недоговорював, але всі і так розуміли про що він. – Поки ще у Проскурові, тут назад до Збруча, як кажуть, три рази палкою кинути… – на ті його слова хтось навіть хихикнув. – Якщо у нас все вийде, то раджу розбитися на невеликі групи і розбігтися в різні боки… Десь зачаїтися, а скоро ніч… І тоді вже бігти не зупиняючись… А ніч нам, як рідна мати!..
Всі слухали мовчки, більшість понуро опустивши голови, але я бачив, як з кожним словом, що зривалося з пересохлих губ «Старого», очі у хлопців все більше загоралися, плечі розправлялися і стискалися кулаки.
– Хто не може чи не хоче, нехай залишається. Не бійтеся, гірше, як є, вам уже не буде. Переходьте у свій куток і замріть, наче вас і нема… А ті, хто зі мною, підходьте сюди, – він знову зробив паузу, і кілька хлопців, переглянувшись, наблизилися до нього.
Я також давно уже зіскочив із нар і підійшов до дверей, серед перших і Ковальчук із Шевчуком також, а одним із останніх – Григорій. Він, мабуть, ще дувся за «барана»… Не знаю чому, але мені все одно не вірилося, що «Старий» є тим, ким назвав себе, і, можливо, не лише мені. Проте я вже й не думав про це, було важливо, що довкруж нього зібралися майже всі і ніхто не переконував зупинитися, як мене колись біля того димоходу у вишневецькій камері. Ті, що відійшли у куток, чоловік із п’ятнадцять – або немічні та старі, або ті, що уже були зламані внутрішньо і не могли чинити опору.
«Старий», прислухаючись до звуків за вагоном, швидко пояснив нам, що робити.
– Найчастіше їх шестеро… Так, шестеро. Гірше, якщо восьмеро, два собаки і два автомати. Але два, то й два, решта – карабіни… Та головне – автоматники… Одного я беру на себе. Після автоматника найбільша небезпека – пес… На солдат накидайтеся по трьох, двома лавами. Якщо перших скосить – друга… Третя – у резерві. Розберіть між собою, хто хапає за ноги, хто за праву руку, хто за ліву. І одразу валите на землю, а далі ви знаєте, що робити.
– Знаємо, знаємо… – зашелестіло з гурту.
– Лупіть чим попало. Бо ж або ми, або нас… Зараз визначимо. хто з ким… Троє на конвойного, четвертий з куфайкою – на собаку… Головне – автоматники. Але й карабіни чи револьвери також пильнуйте… Якщо вже почнуть стріляти, доведеться тримати бій. Першим на прицілі, коли здобудемо зброю, вагон супроводу… І не забудьте пошукати запасні набої. Не мені ж вас учити… А Бог нам допоможе, і проскурівська земля, по якій ходив Кармелюк, також допоможе! Гук, хлопці, гук! – то ж Кармелюкове… Треба брати долю у свої руки, хлопці! – хотів закінчити пафосно «Старий», але закашлявся.
Його очі горіли рішучістю, а давно неголена щетина робила схожим на вовка.
– І нарешті хоч води нап’ємося! – прокашлявшись, закінчив він з посмішкою, і хлопці також повеселішали.
Всі так і стояли півколом, ніхто не ставив зайвих запитань, лише коли «Старий» почав формувати бойові трійки, просто тикаючи пальцем: «Ти, ти і ти!» – переглядалися, перешіптувалися і наче готувалися до старту.
– А ви у моїй трійці, – підійшов він наостанок до нас із Григорієм. – Що ж, починається найважче – чекати!.. – я вглядався в риси його сухого, скуластого обличчя і намагався визначити для себе самого, чи й справді цей чоловік, з яким я всі ці дні пролежав на нарах, був тим, за кого себе видає.
Він, мабуть, відчув це, бо по-батьківськи поклав мені руку на плече, зітхнув важко та наступної миті звернувся до всіх:
– Давайте, відійдемо від дверей і від віконець, хто там на верхніх нарах?..
Але на верхніх нарах нікого не було. І я зрозумів, чого він згадав про віконця, й інші також зрозуміли. Бо й навіть тут, у вагоні супроводу, була навмисно обладнана кабінка, куди оперуполномочений всіх по черзі викликав і наче на слідстві допитував. І обов’язково випитував, чи не збирається хтось утікати, і кожного намагався завербувати в донощики.
Ми потім це обговорювали між собою, кепкували із цих намагань. Але ж однак береженого Бог береже! Бо ж міг виявитися і стукач, і спробувати подати якийсь знак конвоїрам. Проте я б не позаздрив тому, на кого б у цей момент впала підозра.
– А ти давай до вікна на своє місце і дивися, що там! – наказав він мені.
З одного боку, така довіра була приємною, але з іншого – я мав бути у трійці?
– Але ж я у трійці, – сказав я тихо.
– Нічого, встигнеш! – відповів він.
Я поквапився на свій спостережний пункт і подумав, що нам таки пощастило виробити план, поки ніхто не турбував, бо ж траплялося на інших зупинках, що по декілька разів уривалися… Втім, довго чекати не довелося. Окрім мене біля заґратованого віконця ще кілька чоловік внизу також втискали очі у вагонні щілини, але все одно спершу ми почули шум і гавкіт, а вже потім їх побачили. Конвоїри йшли під самим вагоном, і мені їх зовсім не було видно, я бачив лише «Куска» з автоматом, що стояв оддалік і спершу козирнув комусь, невидимому мені, а потім і сам підійшов до вагона.
– Откривай! – долинуло знадвору і одразу ж дзенькнула залізна штаба, якою замикали вагонні двері.
Але хлопці вже були напоготові і все почалося навіть швидше, ніж я встиг зіскочити з нар.
Тільки-но двері вагону розчинилися, за сигналом «Старого» лава в’язнів кинулася на конвоїрів. Дикі крики, зойки, собаче гарчання й гавкіт – все змішалося. І тоді я почув перші постріли, здається, пістолетні. А коли кинувся до виходу, то перше, що побачив – це «Старого» верхи на «Кускові». Вони боролися біля вагонних коліс, і я, не роздумуючи, навалився на «Куска», вхопив його за руку. Але він був дебелий і нам ще довелося повозитися, перш ніж «Старий» вирвав у нього автомат, а тоді прикладом зацідив йому в зуби.
Найгірше було тим, що зчепилися із собаками. Та раптом знову почулися постріли, я побачив ТТ у Ковальчука, натомість офіцер із закривавленою головою рачкував вздовж вагона. Двома пострілами Ковальчук прикінчив одного собаку, потім вистрелив в іншого, але добре не поцілив і той, заскавулівши, кинувся у напрямку цистерн, що стояли оддалік. Туди побігли і деякі наші… А тоді знову постріли і здоровань Ковальчук повалився на бік, мов підкошений. І ще з-за вагону почулося чмихання поїзда, якого нам не було видно, але який, судячи зі звуку, стрімко наближався по іншій колії.
Стріляли від вагону супроводу. І «Старий», залігши, почав пускати туди чергу за чергою. У відповідь також стріляли, і біля нас цвьохали кулі. Я дотягнувся до Ковальчука, взяв з його руки ТТ і, не прицілюючись, і собі вистрілив й припав до землі, коли над головою засвистіли кулі.
І раптом з усього хаосу, що панував довкола, інколи так буває, погляд зупинився на стеблині пирію, що пробилася з-під щебеню, і краплині крові на ній. Либонь, це Ковальчукова кров, ще подумалося… І аж тоді я побачив Григорія «Кулика», я впізнав його спину. Він лежав нерухомо, а поряд ще хтось із наших, чи не Шевчук, вовтузився із конвоїром, але мені незручно було стріляти, міг влучити у свого.
– Під вагон! – скомандував «Старий».
– Григорій!.. – гукнув я у відповідь.
– Давай під вагон! – начеб не чув мене наш командир.
Перевертаючись, я на мить зупинив погляд на похмурому проскурівському небі, і мені навіть здалося, що на ніс впала сніжинка. Я підвівся і, рачкуючи, на ходу ще раз пальнув із ТТ по вагону супроводу, а потім, наче ящірка, прошмигнув під вагон. І враз наткнувся на зіщуленого солдата, що ховався за колесами.
– Давай за мною! – «Старий» із притуленим до грудей автоматом перекотився через колію за кілька метрів від мене.
Солдат підняв голову, і я побачив перелякані очі «Юдєніча». Він був без зброї і з розквашеним носом, моя рука з пістолетом було сіпнулась, але так само опустилась. «Живи!» – чи то сказав, а чи подумав я, вже не пам’ятаю, бо у цей момент сусідньою колією пронісся паротяг, і його гуркіт заглушив усе навколо.
Здається, я бачив, як трохи далі іще хтось переповзає під ешелоном, і сам також кинувся вслід за «Старим». Але й з цього боку також стріляють, і «Старий» пускає коротку чергу вздовж колії… Тим часом повз нас проносяться вантажні вагони сусіднього потяга, видно, машиніст хоче якомога швидше проскочити неспокійну станцію…
– За мною, чіпляйсь! – знову командує «Старий».
На ходу ховаю ТТ у кишеню свого мішкуватого пальта, і ми удвох хапаємося за стояки платформи. Я повисаю на ліктях і першим закидаю ногу, і цієї миті з кишені випадає пістолет. Проте це мене не зупиняє і, опинившись на платформі, допомагаю вибратися командирові.
– Тете! Роззява! – холодний вітер тріпоче поли мого пальта.
Але «Старий», здавалося, мене не чує, а знімаючи із шиї трофейний ППШ, показує ним уперед, і я розумію, чого він хоче. Бо тут, на порожній платформі, ми як на долоні, і треба перебратися у сусідній вагон… Ми вже давно за станцією, обабіч якісь хати. Як нам усе ж таки підфортунило з цим потягом, до того ж у потрібному нам напрямку.
Сусідній вагон без даху, і ми стрибаємо на купу вугілля. І я знову чую на лиці холодні укуси сніжинок.
– Ну, що, вирвалися! – високі борти захищають нас від вітру, і можна нарешті перевести дух. – Невже воля? – облизую я пересохлі губи.
– Не кажи гоп! – «Старий» падає на вугілля поряд зі мною.
– Григорій… бачили?
– Загинув як герой. А я думав… Думав, він стукач… – намагається ловити ротом сніжинки «Старий», що падають й одразу тануть.
І я також намагаюся їх ловити.
– Скажіть правду, але ж ви не «Еней»? – раптом вирвалося у мене, може, через ті його слова про Григорія, хоч я і не думав цього казати.
– Може, ще хтось із наших заскочив, не бачив? – запитує він замість відповіді.
– Точно не можу сказати…
– Проїдемо кілометрів з десять і будемо стрибати. Бо на найближчій станції нас уже можуть чекати з танками… Виберемо, де поворот, щоб поїзд трохи пригальмував і машиніст не засік, і щоб не село, а ще краще якийсь лісок…
– І ще б криниця або хоча б річка, – додаю я.
– Твоя правда, хоча б річка! Чи навіть баюра!..
– А міста ми так і не побачили, – так само раптово виривається у мене.
– Нічого, то вже якось іншим разом, може… – кидає «Старий».
Ми лежимо, розпластавшись, на купі вугілля у вагоні під осіннім подільським небом і, мов риби, яких хвилею викинуло на берег, плямкаємо широко відритими ротами. Намагаємося ловити сніжинки, що кружляють над нами, щоб хоч так втамувати спрагу, все таку ж нестерпну. Бо поки не втамуємо її, помирати ще рано.
м.Тернопіль
P.S. Оповідання Олександра Вільчинського «Перший сніг у Проскурові» цьогорік зайняло 3 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, грудень)
3 грудня, Одеса
Учора всі гуртом (ми з дружиною, Устим з Поліною та Остап) ходили на прем’єру «Дракула. Влад» у театр музкомедії імені Михайла Водяного. Це друга, якщо можна так сказати, прем’єра. Перша відбулась сім років тому російською мовою, а нині – українською. Я вперше був у цьому театрі: побудований ще за радянського часу, в середині 80-х. Носить ім’я видатного артиста, найбільш відомого за роллю Попандопуло у фільмі «Весілля в Малинівці», брехливій наскрізь історії з часів так званої громадянської війни. Театр вражає масштабами простору у залі й поза залою на трьох поверхах. І популярністю: уже давно я не бачив такого стовковиська – зайняті були, певно, усі місця, яких 1300. На початку звучить зворушлива лемківська пісня. Першу половину більш-менш цікаво дивитись (ХV століття), але після перерви надумане в сучасному Лондоні хотілось покинути бельєтаж: шумно й гамірно, не відшліфовані в симетрії танці (це й діти наші помітили), не можна розібрати про що хорові пісні, мелодії не торкаються серця… Я не багато мюзиклів бачив у житті, тому порівнював із «Юноною та Авось»: одеситам як до неба рачки. Єдиний позитив – наша мова. Вдосконалюймось.
5 грудня, Кропивницький
♦ Тільки-но телефонував Андрій Яцкул із Франції – через якийсь канал (не Viber, не WhatsApp, не Telegram) безкоштовних розмов, і ми спілкувалися хвилин двадцять. Він прислав мені ще десь посеред листопада четверо своїх оповідань у PDF: їх неможливо було читати, бо копіювались без абзаців, всуціль. Потім на моє прохання прислав у Word’і, то я встиг прочитати лиш перше. Але говорили ми не про надіслане, бо не було про що, а про творчість в цілому, про час для творчості, яка не може приносити засобів для життя, але без якої життя – не життя. Казав український француз, що налагодив свої розмови з Петром Селецьким, що посилав свої оповідання в журнал «Київ», звідки йому ніхто не відповів… «А ти працюй, не зважай на те, що тебе не помітили, не підтримали – працюй, пиши, якщо не можеш не писати, бо час минає, найпродуктивніший він у юності...»
♦ Набираю собі друзів у FB. І ось трапляється мені такий Андрій Мішура. Чи не Валерійович? Якщо так, то його батько, з Помічної родом, був головним комуністом у нашому місті на межі 80-90-х років минулого століття, а як обманом став депутатом ВР, то редагував всеукраїнську двомовну газету «Коммунист». Газета давно померла – редактор брикає. (Цікаво, чи не кається нині, що плодив зло на рідній землі?) А син його у заблокованому фейсбуці попереджає майбутніх друзів: «Ця сторінка ведеться з матюками і ашипкамі». Це прикол чи попередження: даруйте, мовляв, маєте справу з придурком?!
♦ Учора провели звітно-виборні збори в письменницькій організації. На зібрання прибуло рівно половина з наявних членів – 16. Для голосувань довелось додавати голоси, делеговані Н.Бідненко, А.Царук, О.Полевіній і мені – отже, присутніх на зборах фактично було 23. Усі без винятку – за Надією Гармазій, бо ж і альтернативи не пропонувалось («Може, хтось хоче очолити організацію?» – запитала вона; тиша). А нащо, коли вона справляється і за статутом може обиратись на другий строк? М.Романюка рекомендували на розгляд приймальної комісії НСПУ (15 живих голосів «за» – із 16-и). Надя трохи збивалась, плуталась у веденні зборів – не навчилась за чотири роки. Але не це головне. Вона багато зробила: книговидання, сайт, вітання кожного з днем народження та творчими здобутками, літературні презентації, збереження приміщення та інше… Прошкуєм далі, у 42-ий рік існування КірОО НСПУ.
7 грудня
♦ Хочу прочитати три таких книги: Кобо Абе «Жінка в пісках», Юрій Буряківець «Нездоланні. Поезії» (НюЙорк, 1991, 661 с.), Сергій Домазар «Замок над Водаєм».
♦ «Давно не чув твого голосу. Як ти?» – телефонував по Viber’у Василь Трубай. Йому зробили операцію на серці і він почувається уже добре. «Щось написав за цей рік?» – питає. А я його. Листопадова УЛГ має надрукувати його чи то новелу, чи повість – днями має надійти в поштову скриньку. «А казку уже два роки тримає Іван Андрусяк – з ілюстраціями ніяк не виходить справа, – каже Василь. – Двох художників забракували…»
10 грудня
Два дні тому помер Олег Попов, старший від мене на один рік. Він відійшов у Чехії (з розповіді Галі Шпудейко), куди виїхав з Одеси на початку вторгнення кацапів в Україну: одна дочка подалась у Нідерланди, а друга з батьками в Чехію. Вже у FB з’явилось кілька некрологів (директорка музшколи В.Ревенко, співак С.Дьомін, директорка філармонії Н.Агапєєва, музей Карпенка-Карого). Пишуть про нього як про педагога, поета, пісняра, автора радіопрограми «Пісенне перехрестя»… І це все правда. Але все одно мені здається, що він почував себе нереалізованим. Чого не втримався на кафедрі літератури педінституту? Чому навіть не пробував себе означити у Спілці письменників? Адже видав кілька книг з народознавства, кілька поетичних збірок… Ходив на студію до Гончаренка («Сівач»). Я читав його вірші, які не справляли враження, навіть у порівнянні з творами тодішніх членів СПУ. Він знайшов себе як пісняр – тексти для пісень не потребують вишуканості та новаторства. На радіо популяризував переважно пісенну графоманію – і за текстами, і за музикою. Вони вмирали, ті пісні, разом із радіопередачею. Просто аматорство. Хоча й не виключаю, що чиїсь душі, авторів насамперед, вони зігрівали. Сам по собі він був доброю, товариською людиною. Кажуть, що збираються привезти Олега для захоронення в рідних краях.
12 грудня
Побував на 2,5-годинному обговоренні творів прози, висунутих цьогорік на здобуття премії імені Є.Маланюка – ярмарок марнославства. Двоє оповідань Ніни Даниленко у збірнику «Смертельний соль-дієз», пів книги «Бузковий рай» Романа Любарського, книги оповідань Ольги Могильди «Завтра буде світанок» та Валерія М’ятовича «Випадок на околиці міста» і повість Аліни Шевченко «Намальована Діана». Ніколи досі в номінації «проза» не було так завізно. І модератор (С.Михида) їх представляв напочатку, по ходу і при завершенні розмови як майстрів. А майстрів же нема. Можна лиш окремі зблиски виділити (деякі оповідання В.М’ятовича і «золото-сріблястий серпанок» Р.Любарського), все інше – початківство невисокої проби. Зате претензій одне до одного стільки, що аж забавляли публіку, особливо доскіпування Н.Д. до зацікавленості найстаршого автора нижчепоясною тематикою та аморальності наймолодшої. Я сидів і мовчки згадував ті давні роки, коли в цій номінації були представлені книги Галини Берізки, Олександра Жовни, Юрія Обжеляна, Василя Мошуренка, Віктора Терена, Інни Немированої, Кирила Поліщука. Мимоволі кортить цитувати недавній скрик Катерини Мотрич у FB: «Війна не просто оголила багато чого, що недавно здавалося стабільним, унормованим, некритичним, а засвідчила поразку на всіх фронтах. І найперше – падіння Культури, її маргінальні мірки і убогі критерії, оголосивши бій і торжество культурі вічній».
13 грудня
Чорнобильська організація (Л.В.Гришков) покликала на відкриття музею у середній школі №31. Я добрався до Рівненського цвинтаря на пів години раніше: баглось глянути на меморіал загиблим у нинішній війні. При вході золотом викарбувані 56 імен, переважно атовці 2014-2016 років, а могил на алеї 69: чому така невідповідність? Не встиг розібратись, бо квапився на захід, а ще й побачив стрункого у пікселі чоловіка, який приніс квіти на могилу. «Можна Вас запитати? Хто це?» – показую на пам’ятник. «Мій близький товариш… Та тут мені всі знайомі, – повів рукою зліва направо. – Захисники донецького аеропорту, з нашої 3-ої бригади…» «Вибачайте мою цікавість… я журналіст…» «А я Вас знаю». Так несподівано: звідки? «Мені розказувала дочка ваша, Христина». Виявляється, він наш сусіда, живе в приватному будинку у вуличці через дорогу – поближче до Біанки; вони з Христиною в один дитсадок ходили: Іван Володін – я взяв телефон у нього: покличу колись на розмову…
Школу №31 знайшов не одразу. Колись цей район носив ім’я російського космонавта Пацаєва, а тепер українського – Леоніда Каденюка. Школа гарний захід провела: кадри катастрофи на широкому екрані мультимедіа, ведуча, пісні, хореографія, виступи (один підполковник чи генерал міліції співав акапелою духовний гімн України «Боже великий єдиний»). Подяки, грамоти, грошові нагороди. Наприкінці дійства співав Андрій Фоменко: у темно-синьому парадному костюмі з яскраво-жовтими аксельбантами, медалями на лівій стороні грудей і значок Спілки журналістів, з золотими полковницькими погонами… Пісня з моноопери «Чорний лебідь» на слова Сергія Колесникова. Потім ми оглядали експонати музею: те, що він рябіє фотографіями Гришкова (з газетних шпальт, на різних зустрічах – чорно-білі, кольорові, давні й теперішні) мене не здивувало, здивувала кількість книг та буклетів про трагедію різних авторів, але першої книги в нашій області – нема. Обходяться без неї? Так. Майже 25 років, звідколи музей заснували. Бо це ж відкриття оновленого. І ніхто за всі роки до мене не звертався. Врешті, невелика втрата.
Андрій підвіз мене своєю «жабкою» на Полтавську. «Я ж за всі роки жодного заходу тут не пропустив. Уже набридло одне й те саме співати… Подарую Вам свою збірку віршів… Вибачайте, що я не поставив написану Вами передмову: дуже вже вона захвальна, аж приторна…» Вдома я роздивився «ВВС» і знайшов у комп’ютерному архіві ту свою передмову, про яку вже геть забув. Прочитав: нема там солодкавості (рос.: приторности), навпаки, я в першому абзаці шпильочку підставив – швидше всього вона йому не сподобалась. А потім, читаючи вірші в книзі, думав: ох, як не вистачає їм редактора. Коли глянув у вихідні дані: редактор є – редактор я. Але ж я не редагував книги!.. І зовсім не знав, що вона з’явилась друком іще чотири роки тому… Чудеса в решеті.
20 грудня
♦ Як і торік (чи позаторік), Н.С. дав учора прогноз на Шевченківську премію 2026 року: в літературі Юрій Щербак і Любко Дереш. Двоє в номінації «проза» і жодного в «поезії» – чому? Бо торік було двоє в «поезії» і жодного в «прозі»? Чи тому НС так твердить, що сам не подолав першого бар’єру? У кожній номінації було по 20 претендентів, а лишилось 11 у прозі і 12 у поезії. Немає у списку й віршованого роману Станіслава Стриженюка – я це передбачав ще у вересні, перед висуванням. «Мені не вистачило одного голосу, – так сатисфакцію провалу пояснив Стас. – Проти голосували Л.Мудрак і А.Кичинський. Вам це щось говорить? Креатура Косенка. Кичинський позиціонував себе м’якше: це, мовляв, не моя поезія. Говорили ми не лише про Шевком. Я розказав йому про недавню балачку з дружиною: вона вкотре ганила мене за спілкування з Новицьким («Ти слабкий, не можеш його відшити, бо він тобі залазить без мила… А він мало того, що графоман кончений, то ще й паскудник, остання гнида, руйнач стосунків людських: через свій егоїзм перетворює художнє, красиве, душевне слово на безлику, безформну й холодну та слизьку потеруху…»). Після паузи він зітхнув: «Я не маю жодних претензій до Світлани Василівни… Більше того: я й сам часом думаю, що те все, мною написане й опубліковане, нічого не варте…» Нічого подібного досі я від нього не чув. Чи не блефує? «Так не можна думати, – сказав я йому, – бо тоді треба кидати взагалі цим займатися». Сумна, дражлива, але необхідна розмова.
♦ Творчість Євгена Гуцала, мого дорогого земляка (від моїх Теліжинець до його Старого Животова, де він народився – якихось шість-сім, не більше, кілометрів понад Роською), я знаю ще із студентських років, читав чи не все, що друкувалось його в періодиці та окремими книгами, одну з них, «Орлами орано» (1977) маю з автографом (після зустрічі в університетській аудиторії на столичному бульварі Шевченка), брали ми з Петром Селецьким у 1982 році в нього інтерв’ю при готелі «Добруджа» у тодішньому Кіровограді, переказували мені від нього вітання після якихось там моїх перших публікацій у столичній періодиці, я так тяжко пережив його ранню смерть в середині 90-их… І ось трапляється мені на тематичній бібліотечній розкладці зовсім незнана книга «Сльози божої матері» (Київ, «Молодь», 1990, 264 с.) – три повісті: «Голодомор», «Безголов’я» і «Прокляття». Прочитав перші дві, почав третю. Із зачарування вернувся в літературу останньої чверті минулого століття, коли там жили й творили Стельмах і Гончар, Міняйло і Кравчук, Тютюнник і Щербак та цілий ряд майстрів. І, звичайно, Гуцало: точність і багатство слова, розмаїття лексики, запах і колір, глибоке знання народного (здебільшого сільського) життя, хвилювання, щем… Хіба порівняєш із тим, як сьогодні пишуть?! Лиш окремі спроможні дорівнятись. А на нашому регіональному хуторі й не наближаються. Я ж читаю чимало рукописів і свіжих видань, тому можу судити. Ось у перших двох повістях виписав слова: вогник-бликунець, кзинчик, закапцаніти, дзигонути, факати, шпакувати, опоштати, шкурат, видрібцем, куштратий, скульчений, навіч, кочевряжитись, наколющитися, сурмонитись, плюсклий, на пушку брати, кумельгом, траскати… Це лиш дещиця з Гуцалового глосарію, який живе в народі і з яким не знайомі сучасні писателі. І окремо можна було б говорити про тематику цих повістей, яку він підняв задовго до того, як про це заговорили публічно. А «Безголов’я» то й сьогодні є сенсаційним твором. Прочитайте!
25 грудня
♦ Давно вже не заходив я на нашу міську-обласну головпошту, а сьогодні, в цей святковий (не знаю, чи він вихідний) день змушений був піти, бо досі не передплатив УЛГ. Зайшов у приміщення: напівтемне, люди стоять вервечкою посеред зали – черга? Так, бо лиш двоє віконець (із семи чи восьми) обслуговують. Тихо, незвично – давно тут був, звідколи змінився тут інтер’єр. На розкладках сім-вісім газет – усі лиш україномовні, більшість з них розважальні – кросворди, рецепти, анекдоти… «Укрпошта» вбила паперову пресу. Але каталог видань на наступний рік солідний: реклами глянцевої багато. Передплатив УЛГ (636 гривень) та «Незбориму націю» (192), доставка по 20 гривень за кожну газету. Це десята частина моєї місячної пенсії. Можна було і журналів кілька передплатити («Київ», «Дзвін», «Березіль»), але ж і ці чи встигну перечитувати. Гортаю в бібліотеках, хоча не завжди вони там є.
♦ Третю повість Євгена Гуцала дочитав. «Прокляття». З погляду художньої майстерності вона здається мені найдовершенішою: і задумом (німій жінці на схилі життя одверзаються уста, й вона публічно згадує таке про односельців, що її починають ненавидіти), і сюжетом (він детективний: стільки несподіванок, відкриттів і розгадок!), а що вже багатою мовною палітрою, то я мовчу, бо така барвиста стилістика у Гуцала по усій його творчості. Єдине, що я зауважив би улюбленому письменнику: пригальмованість розповіді – те, що я вмістив би на пів сторінки, він розтягує на дві. Нерідко це виправдано, але переважно – не резонує з часом… Вибачте, Євгене Пилиповичу.
Наостанок (мушу заносити книгу в бібліотеку), перепишу кілька речень: «…ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір», «А як би вона жила, якби не мій розбій?», «В Марка Суботи споночіла сила в ногах, і він стояв хлющем-мрякою», «А нех ти западешся, щоб я до тебе йшов», «Микола Хащуватий росту дрібного, як то кажуть, наче собака навприсядки»… А занесені у третю повість пісні (записані як почуті) на подільському весіллі – це ж шедеври народної творчості! З часу першодруку (1990) «Сльози божої матері» не перевидавалась. А таку книгу хочеться мати щодня при оці, при серці.
♦ Тиждень тому казала мені Тетяна Миколаївна Бердник: запрошу одвідати разом з нами у Києві рідного брата Леоніда Тендюка, аби записати його спогади. Зокрема про те, як письменника переслідував КГБ, коли він ходив на наукових суднах у далекі плавання. Мовляв, працювали на суднах не тільки науковці, а й великий гурт радянських розвідників. І ось матрос, який зодягав вишиванку і постійно спілкувався українською мовою, не міг бути не зауважений ними. Особливо активною в доносах на письменника була одна дамочка – Льоня про це знав і одного разу в незвичний спосіб познущався-посміявся з неї. Перебуваючи в порту одного з індонезійських островів, він зазнайомився з місцевими папуасами, навчив їх трохи нашої мови і якогось разу, як ця дама сходила по трапу, цілий гурт чорних і майже голих аборигенів з берега зустрів її вигуком: «Доброго ранку, пані! Бажаємо вам здоров’я і натхнення!» Отакий хохмач… А ще Тетяна Миколаївна сказала, що ці хохми та витівки Тендюка лікували примусово у психіатричних лікарнях. Чи правда? Заради цього треба було б поїхати до столиці: чи не видумка? Я ж у Тендюка брав інтерв’ю й навіть натяку на це не чув. Хоча одутлувате його лице тоді мене здивувало: зовсім не схожий на того, чиї портрети я бачив у книжках.
27 грудня
♦ Півтора десятка років тому, вивчаючи в облдержархіві газету «Українське слово», що виходила в нашому місті у роки німецької окупації, припав мені до душі вірш незнайомого автора – Юрій Буряківець. Я переписав вірша «Мати» і в матеріалі до круглої річниці обласного літературного об’єднання опублікував його в «Літературній Україні»: може, хтось озветься чи підкаже – хто це. Не пригадую, хто саме, але підказали: це поет нашої діаспори… Родом із Чорнобиля. Не думав, що книги, видані за океаном, наявні в нашій обласній науковій бібліотеці. Аж десять: поезія, проза, драматургія, переклади, спогад, фотоілюстрації…
Погортав поезії у книгах «Листки соняшника» (Нью-Йорк, «Видавець Василь Пустовіт», 1971, 288 с.), «Мого життя межінь» (Нью-Йорк, «Вільна думка», 1984, 638 с.), «Рідного краю галузка» (Нью-Йорк, «Вільна думка», 1985, 452 с.), «Співучі дощечки» (Нью-Йорк, «Вільна думка», 1987, 464 с.), «Листки соняшника» (Нью-Йорк, «Видавець Василь Пустовіт», 1971, 288 с.). Прочитав пів сотні сторінок роману «Пашпорт на Україну» (Нью-Йорк, «Видавець Василь Пустовіт», 1970, 288 с.) – описовий спомин про блукання вигнанця з рідної країни по державах Європи, переїзд у Сполучені Штати Америки, а в епілозі – одвідини рідного Києва в 1967 році: як і всякі мемуари, текст прочитується, але художнього в ньому мало (наприклад, закохані говорять між собою лекціями: 34-40 сторінки цієї книги). Твір автобіографічний.
Натомість з охотою прочитав простору автобіографію письменника під назвою «Післяслово» у першій з названих мною його книг. Не знаю, чи спеціально чинив автор, але на 24-ох сторінках цієї сповіді я нарахував понад півтори сотні зразків призабутої чи вже й геть забутої української лексики.
А ось зовсім недавно в Internet’і натрапив на пісню, яку співає Тарас Чубай зі своїм гуртом:
Буде нам з тобою що згадати
Після довгих спалений ночей.
Вивчив я далекий звук гарматний
І тривожний блиск твоїх очей…
Сьогодні це один з улюблених хітів української молоді про героїчних повстанців. Написана Юрієм Буряківцем у 1943 році, як пісня УПА оприлюднена у Заліщицькому районі Тернопілля 1958 року без зазначення авторства слів і музики. А по-справжньому третє народження вона отримала іще через сорок літ.
Мені здається, що творчість Юрія Буряківця, цього невтомного трудяги на ниві літератури, несправедливо замовчується. Хоча з появою перших публікацій під час Другої світової високі оцінки йому ставили визнані митці Володимир Державин, пізніше Г.Лінчевський, Василь Барка… Томика вибраних поезій з популярною біографією поета-науковця давно чекає сучасний український читач.
31 грудня
♦ За дві з половиною години до закінчення року. За вікном мороз (-5) і сніг – справжня зима: я вже кілька разів вибирався в місто у кожусі. Люблю сніжно-морозну зиму, вона нагадує мені дитинство. Недавно молоденька кореспондентка місцевої газети розпитувала мене про різдвяні колядування, а коли прочитав її запис у газеті, то захотілось його переписати, бо немає того романтичного чару, який я бачу, ніби в кіно. Таких зим уже ніколи не буде – хіба в слові їх можна відтворити, але не розказаним, а написаним.
Сьогодні ми удвох із Світланою будем зустрічати Новий рік. І стіл накриєм розкішний (запечена качка з яблуками, олів’є, овочеве рагу, часниковосирні кульки, посипані дрібним кропом – як мініатюрні ялинки), і гірлянди під стелею мигтять жовто-зелено-синіми вогниками, і сосновий дух по всіх кутках квартири, і вишиванки, і келихи шампанського… Запрошували Тоню («Нема з ким Барсика покинути – його ж по нужді треба на вулицю виводити») і кума («Вже пообіцяв своїм дівчатам») – таки дійсно: Новий рік – родинне свято.
♦ Підбиваєм підсумки минулого року. Про себе скажу найперше: творча моя потенція пригасла, але дещо таки вчинив, за що можу погладити себе по голівці – написав оповідання й етюд, дванадцять випусків «Середмістя» зі своїми «мережаними закладками», зачав другокнижжя «Письменництво…», розбудивши понад два десятки кращих прозаїків країни; здійснив кілька чудесних мандрівок – у рідні села на Київщині та Вінниччині, на Чернігівщину, в Одесу, у Київ зосібна (зустріч із однокурсниками); здав два рукописи у видавництва – правда, без результатів поки що; порятував облпремію імені Маланюка від шулерів… Цей рік був, як ніякий досі, хворобливий для мене, особливо останні два місяці – хворість я забрав, на жаль, і в прийдешній рік: старість – де тонко, там і рветься… У дружини успіхів не менше і вони конкретніші: щотижневий, по дюжині матеріалів щоразу, випуск сайту «Кропивницький: час-time», завершує підготовку рукопису книги спогадів про демократизацію краю на межі 1980-1990-их, а ще й інші факти і цифри здобутків… Звичайно, не одні цифри тішать її серце, а: вдалі пошуки родового дерева на Ніжинщині, навчання Христуні на психолога (третій курс ЦДУ), виукраїнення невістки Поліни та виростання нашого першого поки що онука Остапа. А Устим! Море радостей, наш вояче!
м.Кропивницький