Образ дореволюційного лихваря у нас асоціюється насамперед зі старою жінкою з роману Достоєвського «Злочин та кара», з її мізерністю та паразитичністю. У багатьох творах мистецтва лихварі – негативні герої. Лихварство відображено у творах живопису різних епох. В оповіданні Гоголя «Портрет» персонаж лихваря уособлює, в певному розумінні, диявольську фігуру. Пушкін, описуючи пекло, зобразив лихваря, якого смажить на вогні бісеня. Данте у своїй «Божественній комедії» зустрів лихварів на кордоні восьмого кола, з висячими на їхніх шиях гаманцями – символом їхнього ремесла, а з кишень у них стирчали монети.
Не меншим негідником був і єлисаветградець Егіда Санович. Він мав магазин з продажу картин та інших речей. Та торгівля була лише прикриттям. Санович давав гроші у борг під астрономічні відсотки. Пропонував картини за ціною, яка у кілька разів перевищувала справжню. Змушував підписати рахунки та векселі на суми, що перевищували як вартість товару, так і кількість грошей, які давав. Купивши таким чином картину, клієнт відразу продавав її тому ж таки Сановичу, але уже за копійки.
Основними клієнтами були юнкери кавалерійського училища. Маючи потребу в грошах, особливо перед випускними іспитами, вони підписували векселі, в які Егіда вносив майбутнє місце проходження служби, куди їх направляли після закінчення училища. А коли новоспечені офіцери приїжджали у полк, Санович заповняв ці вексельні бланки і пред’являв їх для сплати. Тим, хто не міг заплатити, пропонував підписати нові зобов’язання, але уже на більшу суму.
Лихварством Санович займався майже 20 років. У місті знали про його афери. Та влада чомусь не звертала на них уваги, хоча у Російській імперії лихварство вважали аморальним, і закон переслідував перевищення певної процентної ставки.
Про Сановича згадував у своїй книзі уродженець Єлисаветграда Олександр Семененко, обербургомістр Харкова часів окупації 1942-1943 років: "Санович – багетний магазин – давав під проценти грошенята юнкерам, брав векселі ніби за продані багети. Один юнкер застрелився, коли відкрилося, довелося сидіти Сановичу в арештантських ротах...".
Щоб перестрахуватися від неповернення грошей, Егіда давав у борг лише тим юнкерам, у яких були багаті батьки або ж родичі. Найбільш відома жертва – Микола Миколайович Аркас, син автора «Історії України-Русі», командир полку Дієвої армії УНР, який 24 вересня 1901-го за 2-м розрядом закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. У результаті багаторічного тісного співробітництва з Сановичем він позбувся крупної суми.
Двоє юнкерів – Горбачевський та князь Бебутов, застрелилися.
Юнкер Романов був по руках та ногах пов’язаний борговими зобов’язаннями перед Сановичем. Та оскільки батько відмовився оплатити борги сина, юнкер застрелив його...
Коли про лихварство Сановича стало відомо начальнику кавалерійського училища, він заборонив юнкерам відвідувати магазин Егіди. Тоді лихвар влаштував окрему кімнату у магазині для прийому юнкерів, і впускав їх туди через чорний хід.
1908-го поліціймейстер Сухоруков провів розслідування щодо лихваря. Переконався, що Егіда займається брудною справою, і став клопотати перед тимчасовим генерал-губернатором про виселення Сановича з міста. Але цього чомусь не сталося. Можна припустити, що лихвар дав комусь хабара у Херсоні.
У вересні 1910-го один з позичальників – Костянтин Чебанов, на той час штаб-капітан у запасі, звернувся до судової влади, звинувативши Сановича у лихварстві. Справа дійшла до суду у 1914-му. Окружний суд в Єлисаветграді розглядав її три дні поспіль – з 6 по 8 березня. Місцева газета «Голос Юга» для висвітлення процесу у трьох номерах виділила по одній сторінці формату А1. Суд заслухав 28 свідків та потерпілих, третину з викликаних. Дехто відмовився свідчити проти Сановича, бо той, дізнавшись про слідство, став обробляти свідків та залякувати їх вбивством. Тож не з’явилися на суд офіцери Лукін, Крижановський, Алфьоров, Немцєв, Божанов, сотник Власов та багато інших.
Найбільш показовими на суді були свідчення Миколи Аркаса. У червні 1907-го, коли він уже завершив військову службу, Микола Миколайович приїхав у Єлисаветград до Сановича за грішми. Лихвар запропонував купити у нього картини, оцінивши їх в 800 рублів, зарахувавши до цієї суми старий борг Аркаса у розмірі 500 рублів. Санович узяв з Аркаса бланкових векселів на 2500 рублів строком на 10 місяців. Картини лихвар допоміг заставити у магазині Абрама Шупа за 100 рублів. А вже через годину картини повернулися до магазину Сановича.
У 1908-му за відстрочку платежа на 11 місяців Санович отримав від Аркаса 400 рублів. 24 грудня того ж року Егіда отримав від Миколи Миколайовича ще 100 рублів і зарахував їх як дорожні витрати. Потім за відстрочку платежа на три місяці за тими ж векселями на 2500 рублів взяв бланкових векселів на 4500 рублів, що склало майже 720 процентів. 23 березня 1909-го Санович дав Аркасу 75 рублів, а за відстрочку платежа у розмірі 7000 рублів на один день, змусив видати йому векселів на 5100 рублів, а потім забрав цю суму. У 1910-му Аркас знову звернувся до Сановича. Той погодився позичити за умови, що Аркас візьме у нього п’ять картин, один флакон одеколону, гаманець та дорожню сумку вартістю 65 рублів. Аркас погодився і узяв ще 195 рублів готівкою, підписавши вексель на 3000 рублів строком на пів року.
На запитання прокурора чому він, потребуючи грошей, купував картини у Сановича, Аркас відповів, що таким чином робив «послугу за послугу». Одного разу, коли Санович приїхав до Аркаса за грішми, а тому не було чим платити, то продав свого коня. Санович дав підписати Аркасу двічі один і той же вексель, а потім забрав гроші за одним векселем з нього, а за іншим – з його батька, якого також звали Микола Миколайович. Узявши у Сановича 1000 рублів, Аркас у підсумку віддав лихварю 16 000 рублів.
До Аркаса у Кишинів приїжджав Мармер, шурин Сановича, який просив змінити свої покази на користь лихваря. Мармер сказав, що якщо Аркас відмовиться від свідчень, то Санович не буде притягати його до відповідальності за наклеп і навіть показав розписку Сановича про це.
Інша жертва – юнкер Микола Писарєв, у 1907-му узяв 200 рублів на три місяці. Санович відібрав у нього вексель на 300 рублів і ломбардну квитанцію на закладені юнкером діамантові речі вартістю 300 рублів. Коли Писарєв розрахувався за векселем, то не отримав ломбардну квитанцію.
Подібним чином Санович отримав астрономічні проценти від позик, наданих юнкерам Захар’їну та Лашкевичу, військовому лікарю І. Брукендалову, купцю Хуторянському та багатьом іншим. Усім їм пропонував підписувати бланкові векселі та незаповнені рахунки. Говорив, що підпис нерозбірливий, і пропонував підписати ще один папірець. А потім пред’являв до оплати обидва екземпляри.
Давав Санович у борг не лише юнкерам. Один з клієнтів переписав на Егіду свій магазин. Янкель Левензон був знайомий з Сановичем 15 років. Торгував дамськими капелюшками у магазині, який знаходився по сусідству з магазином Егіди. Справи йшли погано, Санович у січні 1906-го позичив Левензону 500 рублів, взявши векселів на 800 рублів на три місяці. Згодом через борги Левензон перевів свій магазин на дружину Сановича. Потім Янкель кілька разів намагався застрелитися та повішатися.
Свідчити у суді приїхав колишній юнкер, офіцер драгунського полку з Казанської губернії С. Гайдабажі. Також колишній юнкер В. Булгаков приїхав на суд з Польщі. Вони заявили, що Санович тримав усіх своїх боржників у їжакових рукавицях.
Власник магазину Хаїм Шмулевич пригадав, що якось у його магазин прийшов Санович з двома молодими людьми, очевидно юнкерами. Відрекомендував їх мільярдерами. Це були брати Ковальови. Шмулевич відпустив їм в кредит речей на 1000 рублів. Ці речі потім опинилися у Сановича. А брати Ковальови згодом були розорені.
Штаб-капітан Костянтин Чебанов, який жив у 1914-му в Одесі, заплатив компанії Сановича 7000 рублів, у той час як взяв у нього у борг готівкою 360 рублів. Коли Чебанову потрібно було 200 рублів, він звернувся до Сановича. А той відіслав до Мармера. Мармер погодився дати гроші, але за умови, що утримає з Чебанова 40 рублів у вигляді процентів. Таким чином Чебанов отримав на руки лише 160 рублів. У кімнаті Мармера, яка була погано освітлена, підписав два векселі, не розібравшись, що підписує. Мармер говорив, що ці векселі по 100 рублів строком на три місяці кожний. Та коли Чебанов жив уже в Одесі, до нього приїхав з Єлисаветграда посланець Мармера і пред’явив векселі на 4000 рублів!
Під час обшуку у магазині Сановича поліція знайшла шкатулку, у якій були різні документи на 35 000 рублів. Сума на той час астрономічна.
...Присяжні радилися чотири години. Врешті, о пів на третю годину ночі, вони оголосили свій вердикт: винний. Сановичу призначили тюремне ув’язнення на один рік з позбавленням особливих прав і переваги.