Я все ще говорю російською вдома і з друзями. І думаю російською. Але намагаюся у соцмережах писати українською. Якось я вирішила слухати тільки себе. Не застосовувати жодних штучних вольових актів. Не підлаштовуватися під зовнішній світ. Мої пости українською швидше з поваги до горя моєї країни, аніж внутрішня потреба.
Шукати відповідь на запитання, чому я обрала такий шлях, можна довго. Можливо, я зберігала свою ідентичність. На якомусь інтуїтивному рівні. Не вважала, так, напевно, не думаю і зараз, що її слід виривати з корінням. Бо я, так – русская за народженням. І українка за Духом. Це – даність. І сперечатися з нею – значить брехати самій собі.
Більше того, і 2014-го, і зараз я розумію, що кордон цієї битви йде не лінією національності, а між Добром і Злом. Людським та нелюдським. Можна навіть сказати, що ця лінія проходить усередині мене. Адже географія мого коріння фізичного, громадянського і духовного така широка. Так я відчуваю цю реальність. Можливо, для когось це слабкість. Але для мене це – Я. У своєму природному прояві.
Спостерігати за собою з цієї точки пізнавально. І дивовижно. Сьогодні вже вдруге за останній місяць я відчула, як щось усередині змінюється саме собою. Про перший раз я навіть побоялася говорити та думати. Бо ж на той момент я стояла біля ікони храму Православної церкви України на проспекті Науки в Києві і молилася про найсокровенніше. Українською. Тобто почала російською, а потім раптом щось переключилося всередині і полилися сльози, і серце заговорило українською.
І від цих внутрішніх слів йшла зовсім інша енергетика, вона прямо зв'язувала мене із землею на якій я стояла. Про любов до неї, про велич її я думаю щодня, коли підходжу до вікна свого 23-го поверху і дивлюся на Голосіївську пустинь, Китаєво, на куполи храмів, у яких я ще не була. Зізнаюся, що в цей момент для мене немає ПЦУ, УПЦ, просто є наша земля, Бог і символи його прийняття на землі.
Але тільки українська енергетика, виражена в словах, могла на момент тієї першої моєї української молитви хоча б трохи передати те, що я відчуваю. І поділити зі мною мій біль. Правда, тоді я вирішила (мозок вирішив), що причина всьому – храм ПЦУ. І що я латентний конформіст. Але сьогодні я зовсім не в храмі. А так знову придавило всередині, що відкрила Псалом дев'яностий. Російською... Закрила. І знайшла українською. Моє.
Що це? На якому рівні, якщо не брати до уваги мозок, волю та інші атрибути особистості, відбувається це перекодування? Це біль творить такі чудеса? Такою ціною? По суті ми зараз живий матеріал Духа, який переплавляється в цьому вогні. Перекодується на зовсім новий набір генів і ДНК. Мені, звісно, буває страшно. Але й дуже важливо жити на землі саме зараз. Народжуватися наново. Саме у цій країні. Саме у цьому болю. Розділяти його з усіма Вами. Дякую.
Інна Ведернікова