Мій друг, воїн і справжній герой боронить Україну третій рік. Хочу, щоб ми частіше говорили про тих чоловіків і жінок, які зараз дарують нам шанс на життя. Про них і їхні щоденні подвиги замало інформації. Ми звикаємо жити у війні. Згадувати тих, хто вже не з нами. Давайте говорити про нинішніх героїв, розповідати їхні історії. Бо вони творять нашу історію.
Зі Станіславом Зубенком ми знайомі з осені 1996 року, з першого курсу університету. П’ять років в одній групі історичного факультету, з 3 по 5 курс – в одній кімнаті гуртожитку. Веселі були часи. Разом прогулювали пари, ходили до бібліотеки (у той час ще було модно насправді вчитись). Разом нас зі Славком виганяли з общаги за те, що готували обід в кімнаті. Хто жив в ті часи в гуртожитках розуміє, що таке холодно і як хочеться зігрітись хоча б плиткою, поки смажиться картопля. На щастя у нас був чудовий декан – домовились в обмін на порядок на блоці.
Славко завжди привозив з дому великий хліб із печі. Справжній, домашній. З мене – рогалики з повидлом – студентський делікатес. У нас був магнітофон – слухали класику: Нірвану, Скорпів, Джексона і Стінга…
«Зубр», такий позивний у Станіслава, потрапив до ЗСУ в березні 2022 року добровольцем. Пройшов навчання і поїхав на південь. До того не мав досвіду армійської служби. Наразі – артилерист-зенітник.
Сьогодні ми спілкувались, недовго, хвилин 15. Але ці хвилини – як ціле життя. Про що?
– Про мотивацію боронити країну: – Я тут, щоб мої рідні ніколи не бачили того, що бачать військові.
– Про мрію: – Святкувати перемогу разом з рідними і друзями.
– Про вищі сили: – Тут в них не можна не вірити, мінімум тричі переконався, що хтось мене береже.
– Про побут: – Та все є і всього вдосталь, якщо хочеться чогось особливого з ніштяків можна і докупити. В мене це розгрузка, бо сам знаєш, я ж крупненький і стандартна не ідеально підходила. А так гріх жалітись, годують також дуже добре.
– Про першу подорож після війни: – До мами, обійняти, хоч не надовго побути з нею, поговорити, побачитись і безкінечно обіймати.
– Про найближчу мрію: – Потрапити у відпустку на день народження донечки, хоч їй вже 21 рік, але ж вона донечка і мій всесвіт.
– Про щодня там: – Та звикаєш. Найтяжче було спочатку, перші розриви мін і снарядів. І налагодити побут, позиції. А потім втягуєшся і це просто як робота щодня чи щоночі.
– Про вибір спеціальності: – Під час навчання розподілили, хто мав «права», хто мав справу з технікою – ремонтувати чи обслуговувати, хто мав хист чи досвід роботи з дронами. Я потрапив до арти, хоча тепер маю ще досвід сапера.
– Про службу в ЗСУ: – Комусь працювати, лікувати людей, стояти за верстатом, вчити дітей, розвивати бізнес. Комусь – боронити кордони. Ні про що не жалкую, так має бути.
Славко – найпозитивніша людина, яку я знаю. Завжди усміхнений і завжди готовий допомогти. А ще – дуже скромний. Лише раз вдалось вмовити відправити йому і побратимам коробку смаколиків.
Але і моєму другу, і тисячам воїнів вкрай важливо, щоб про них не забували за буденністю життя.
Маю честь бути другом Станіслава Зубенка!
Олександр Чорний