Напередодні Дня захисника Вітчизни ми публікуємо уривки зі спогадів білоруського письменника Василя Бикова. Під час Другої світової він воював у наших краях і один з небагатьох письменників радянського часу зумів правдиво відтворити ті страшні події.
Продовження. Початок: Ось чому було так багато невідомих солдат!.. та Так починалась Кіровоградська операція…, а також Як я помер і воскрес
Війна – це завжди людське нещастя, а щастя, як відомо, річ дуже відносна. У порівнянні з передовою кожен шпиталь може здаватись курортом. Шпиталь в Олександрії якраз у центрі міста, здається, в шкільному будинку. Помили в лазні, прожарили вошиву вдягачку, дали чисту білизну. Поранених багато, місць, як завжди, не вистачає, офіцери лежать по два в ліжку. Пам’ятаю, моїм сусідом був лейтенант-танкіст із знаменитим прізвищем Ворошилов. (З Ворошиловим лежав, казав потім.) Той шпиталь належав П’ятій танковій армії, тому переважно тут були танкісти – поранені, обгорілі, різні. Особливо страшні обгорілі. Обпалені місця дуже болючі й довго не гояться. Люди спокутують, часто нервуються, лаються. Із сестрами, між собою, з начальством. А начальство – лікарі – тут чи не всі жінки різного віку. Мужчини – тільки політруки, які й тут знають одне і те ж – свою надокучливу пропаганду, прищеплювати ненависть до німецько-фашистських загарбників. Тієї ненависті у нас самих над міру – і не тільки до фашистських загарбників. Деякі поранені, не стримавшись, зі злістю посилають начальників на три літери, тоді в палаті скандал, ввечері чи вночі з’являється с м е р ш, недисциплінованого кудись переводять. На передову однак ніхто не рветься, бо тут, як не є, тепло, тихо і не вбивають. Правда, голоднувато, але до голоду за життя ми звикли.
Часом виникають розмови, спогади про недавні бої. Там я багато чого почув стосовно відомого “порядку в танкових військах”, про якість хвалених танків. Про сорокап’ятки танкісти й слухати не хотіли, для них це був не протитанковий засіб, а хлопавки, як вони казали. Балачка часто зав’язувалась про тигри й фердинанди, які із зручних позицій вибивали наші танкові батальйони. А їх спробуй дістати. Поставлена на тридцятьчетвірці 76-мм гармата їх не брала, а вони із своєї 88-міліметрівки наскрізь пробивали броню наших танків. А ми, дурні, втішались, що наша тридцятьчетвірка – найкращий танк у світі.
Послухали б прихильники тридцятьчетвірок, що про них кажуть ті, хто в них горів і гинув. Але ж наше, російське, усе найліпше – і застаріла драгунка зразка минулого століття, і ППШ – автомат фінського зразка, що випускався там з 1934 року, і відомо ж, наша суконна шинелька на “риб’ячому хутрі”. Що вже казати про фронтові шпиталі, про які не раз із болем і гнівом писав Віктор Астаф’єв. Головні шпитальні ліки – іхтіолова мазь, чорна смердюча мазюка, якою мазали всі рани. Добре, якщо рана чиста, а коли в ній земля, шматки брудного одягу... Пеніциліну ж тоді не було. Найбільше надіялись на хірургів, які різали нещадно, тим, може, й найбільш рятуючи. Харчування все те ж, військове, хіба що гаряче – хліб, каша перлова, рідше пшоняна, суп вермішелевий чи знов же перловий. І традиційний чай. (На фронті ми дивувалися, що німці п’ють каву – напій, який ми в селі ніколи не пробували і який здавався нам огидним, наче з сажі. Але вони пили його з молоком.)
Офіцерів намагались розташовувати в яких-небудь будівлях, солдатів же клали як правило в опустілих за війну колгоспних оборах, корівниках чи свинарниках. Трохи вичищали гній, стелили солому, яку накривали зверху універсальною солдатською вдягачкою – плащ-палатками. Вкривався кожен своєю шинелиною чи ватянкою, спали нероздягненими. Взимку у проході ставили залізну грубку-бочку, яку топили день і ніч. Побіля неї тулились 2-3 сотні поранених. Відіспавшись після передової, поступово починали знайомитись один з одним, молодь – гуртуватись за інтересами. Навіть грати в карти. Коли-небудь вночі при світлі коптилки можна було почути під тихий перебір балалайки якусь із популярних пісень. А то й солдатський фольклор. (“Первая болванка попала в бензобак, вилез я из танка сам не знаю как. Любо, братцы, любо, любо, братцы, жить – в танковой бригаде мне уж не служить. А наутро рано ведут в особотдел: что же ты, подлюга, в танке не сгорел? Любо, братцы, любо, любо, братцы, жить… Очень виноватый, я им говорю: в завтрашней атаке обязательно сгорю…”)
Як почала гоїтись нога, став виходити в місто. Неподалік був імпровізований базарчик, де продавали насіння, махорку, молоко, гарячу картопельку, ще дещо. Але тут виявилось, що в мене немає розрахункової книжки, тому я не можу отримувати зарплату. Дивуватись нічому, оскільки тієї книжки я ніколи не мав, на передовій для чого мені були гроші? Зате в мене окрім шинельки була овеча камізелька, яку я й загнав, купив бутель самогонки. Згодом на той же базар відніс я теплі ватні штани – наближалась весна, танув сніг. Рана моя то гоїлась, то давала рецидив, разів два на тиждень робили перев’язки. Із своєю дивізією я не мав ніякого зв’язку, нікого звідти не поступало, та й не дивно: то був шпиталь іншої армії. Але за тим, що діялося на фронті, взагалі стежили: щодня привозили поранених, ті розповідали. Особливий наплив був, коли почався наступ на південь, коли форсували Буг. Невдовзі шпиталь перемістили трохи на північ, під Знам’янку. Знов – у колгоспну обору, офіцерів – у приміщення сільської школи. Там почали видавати легкий духмяний тютюн, і я привчився курити. Мені йшов двадцятий рік, а я іще не починав курити – ганьба для радянського офіцера, як насміхалися старі курці.
Нарешті під черговий переїзд шпиталю мене виписали. Із ще одним виздоровілим – пораненим танкістом, молодшим лейтенантом Тавакіним – отримали розпорядження у відділ кадрів 5-ої танкової армії. Йшли піхтурою за фронтом, який почав наступ. Від села до села, шоразу ночуючи там, де заставала ніч, там же й харчувалися. Тогочасні українські села, двічі пограбовані – колективізацією й війною – були не багатшими від білоруських. Правда, може не так поруйновані – там не було партизанки. Звичайно, як ми появлялися на порозі, тітка починала бідкатися: “Ой чим же я вас нагодую, у мене ж тільки квасоля й картопля”. Нам смачними були і квасоля з картоплею. Коли-не-коли перепадала, правда, й склянка самогонки – смердючої і мутної буряківки – і тій ми були раді. Усюди по дорогах і селах ми з Тавакіним запитували про свої частини, й одного разу мій танкіст щось там надибав, напав на слід свого корпусу. Але мені туди було ніяк, я ж не танкіст, тому продовжував пошуки один. Весна уже була в розпалі, сніг в Україні того року розтанув іще в лютому. Дороги були жахливі. Суцільне багно. Клейкий український чорнозем відривав підошви, і мої кирзяки вищирили зуби. Скрізь війська, війська... Одні колони йшли на північ, інші на захід чи на південь – не втямити.
Одного разу я сів на узбіччі перепочити, дивлюсь, як бреде піхота, за нею пішли передові війська з гарматами. І раптом на одному бачу знайоме вусате обличчя – то ж старший лейтенант, взводний, з яким мене розлучила ніч мого поранення. Я до нього – куди й звідки, як тут опинився? Чому опинився, каже, а я нікуди й не вибував, тільки перейшов у батарею. Але ж де наша дивізія? – запитую я. А ось вона, каже, перекидають на іншу дільницю. Я здивувався: переді мною пройшов мій полк і – жодного знайомого обличчя! А старший лейтенант мовить: “І не побачиш знайомих, нікого нема. І взагалі для чого тобі вертатись у цю дивізію, яка дуже невезуча, завжди її б’ють. Пошукай чогось іншого”. (Наївний чоловік – він думав, що десь є дивізії “везучі”.) Але тоді я йому повірив і вчинив так, як від радив.
Через день у якомусь уцілілому маєтку набрів я на штаб 4-ої гвардійської армії, пред’явив свої документи, заповнив необхідні анкети й отримав направлення у 252 СД. Майже щасливим вийшов на вулицю. Наокіл було тихо, на фронті тривала передислокація, лиш з одного боку щось дуже підозріло гуркотіло, так наче товкачами гатили в земну ступу. Запитую зустрічного офіцера, може, знає, де шукати 252 СД? Він уважно подививсь на мене й показав рукою туди, де гуркоче. Прямуй, каже, на те гримання, не заблудишся. І я трохи пошкодував тоді про зустріч на дорозі з дивізією, яка пішла в тил. Але було пізно.
Того ж дня в штабі дивізії мене призначили командиром взводу 45-мм гармат стрілецького полку.
З білоруської переклав Василь Бондар