Напередодні Дня захисника Вітчизни ми публікуємо уривки зі спогадів білоруського письменника Василя Бикова. Під час Другої світової він воював у наших краях і один з небагатьох письменників радянського часу зумів правдиво відтворити ті страшні події.
Продовження. Початок: Ось чому було так багато невідомих солдат!.. та Так починалась Кіровоградська операція…
У хаті, де зібрали поранених, я зустрів однокласника з училища. Так само пораненого. Ми домовились вдосвіта вибиратися разом. Була там і одна санінструкторка, бойова дівка на кшталт моєї Каті. Вночі ми навіть випили трохи: знайшлося в декого. Потім хлопці надибали у штандарах кроликів, давай цих кролів різати. Хоч і поранені, а їсти ж кортить. Ближче під ніч розболілась нога, і я приліг на лавці. Опівночі хтось мене будить: розплющив очі, а це наш командир батальйону капітан Смірнов запитує: “Ти поранений? Ходити можеш?” Кажу: ні. Трохи пройти міг, але сказав, що ні. І він каже: “Збиратиму батальйон...” Закурив, погрівся й пішов. Я знову задрімав і прокинувся від того, що все ходором ходить, шалений обстріл. По селу б’ють міномети, чути, що й танкові гармати так само стріляють – гул такий особливий, короткий. Прикриття ніякого, ми ж у своєму тилу. Поранені стривожилися й починають по одному виповзати на вулицю. А вулицею вже мчать підводи, рятуються. Мій однокласник, молодший лейтенант каже: “Пішли до храму, там через поле – наші”.
Якось ми з ним вийшли з нашої хатини, Але до церкви не дійшли, нас обстріляли. Я кажу: там ми не пройдем – і вернувся, він пішов сам. А через якийсь час розчиняються двері, і він падає на порозі з двома кулями в горлі. Кривава піна з рота і з ран. Щось хотів мені сказати, але тільки хрипів. Хутко сконав на моїх руках. Іще через годину в хаті лишилися лиш ті, хто не міг ходити, решта порозбігались. Танки вже зайшли в село. Бачу, тут мені не відсидітись. Нога розпухла за ніч і болить ще гірше, ніж на початку. Ступити я вже не можу. Тоді поповз. На подвір’ї якийсь дядько з погреба простягає мені пачку автоматних патронів і знов – кумулятивну гранату. Патронів я не взяв – у пістолеті в мене були патрони. А гранату взяв. Відкрутив ручку, глянув, чи є запал. Запал був на місці. Так я озброївся й думаю: певно, це – мій фінал, фініта ля комедія. І поповз на дорогу.
А на вулиці вже, видно, наші здиміли, нікого нема. Танки продовжують стріляти, особливо на тому кінці села. І тут з’являється парокінна підвода, на якій чоловік п’ять солдат. Ага, думаю, стій! Кричу їм і махаю гранатою. Коли не зупиняться, думаю, швиргону в них гранату. Але чорта з два вони зупинились – промайнули мимо. Рішучості кинути гранату в мене не вистачило. Усе ж знайшлась там добра душа, підвода зупинилась. Зіскакує один у кожушині, підбігає до мене, хапає під пахви. Так я опинився на підводі. І як дали драла ми з того села в поле – вирвалися, можна сказати, з-під танків. А вони не квапляться нас доганяти – стріляють з гармат, здебільшого через наші голови по тих, що далеко попереду. В повітрі лиш фуркають танкові болванки. Я обіруч тримаюсь за щось на підводі й дивлюсь назад, на село. Біля церкви бачу нашу санчастину в недолугій мазанці. Один танк там раптом зупиняється із вулиці двома пострілами б’є по хатині, яка зникає у хмаровиську пилюки. І все. Певно, ті, що там лишились, обстрілювали його чи кинули гранату, тому танк і розправився з ними. Швидше всього це ж саме бачив звідкись і мій комбат, який заходив перед перед тим, як піти збирати батальйон. От він, звичайно, й вирішив, що там лишився й Биков. Так мене списали з рахунку живих, бо в той полк я більше не повернувся.
Опісля в мене було іще кілька днів з пригодами, подібних до тих, які описані у “Мертвим не болить”. До речі, це чи не єдина автобіографічна повість, де все чи майже все – правда. Але якраз те, що правда, і стало неприйнятним для соцреалізму. Можна сказати, що головним ворогом цього славнозвісного методу була правда. Правду одціджував увесь державно-партійний інститут видавців, редакторів, рецензентів і критиків. У той час, як володарі наших думок не переставали провокативно агітувати: пишіть правду! Скільки нашого брата, письменників, погоріло саме на правді… А на брехні навпаки – будували кар’єру.
Дальше нас, поранених, везли кудись на броні наших танків. Стояла ніч, світла, зимова. І нас раз по раз бомбили німецькі літаки. Під час бомбувань танки зупинялись і танкісти ховались під ними, щоб, коли загориться, встигнути відбігти. А я ні злізти, ні відбігти не міг і лежав під бомбами зверху. Тільки міцно тримався, щоб не скинуло вибухом. Але після одного особливо лютого бомбування, коли на сільській вулиці згоріли дві машини, не витримав і скотився долу. Вилізти назад не вдалося і я заповз у якусь хату. Танки пішли далі. Куди? – я не знав, та й танкісти самі не знали. Довідались опісля. Тож заліз я в хату, хтось допоміг вибратись на лежанку. Тепло, ніч. На столі щось стоїть, якийсь горщик. Засунув туди руку, намацав ще теплий буряк і став його їсти. Поруч на ліжку хтось уже лежав, моя рука все потрапляла у щось мокре на соломі, але мені було не до того. Я відразу заснув. А коли прокинувся, стало світати, дивлюсь на сусіда, а це німець, оберлейтенант. Але вже неживий, вже захолов і навіть задубів. А був же живий, коли я біля нього вкладався.
Вранці почався бій, уже за це село. Пам’ятаю, зійшло сонце, все ясно висвітило. На вулиці якісь вигуки, хтось кудись біжить, а в мене, видно, температура піднялась, і я перестав розуміти, що відбувається. І від цієї колотнечі, і від недосипання. У всякому разі я вже не знаю, хто в селі – наші чи німці? Бо стрілянина чулася в одному кінці, згодом в іншому, лунали незрозумілі вигуки, потім все стихло. Думаю, що ж я тут буду лежати, чого дочекаюсь? Виповз у сіни. Біля дверей відгороджений дошками засік з картоплею, такою дрібненькою, мабуть, на корм худобі. Я приліг на цю картоплю, дістав пістолет і лежу. Чую, біжать вулицею, подвір’ям, але ніби говірка не наша, значить, німці. Двері зачинені, але коли їх відчинити, то я якраз проти дверей, може, трошки збоку. І ось туп-туп обійстям. Відчиняються двері – німець! Однією рукою тримає двері, а в другій – автомат. А я з пістолетом дивлюсь на нього. Звичайно, я можу вистрілити будь-якої секунди, а йому для цього треба перехопити автомат у праву руку. І ось я не вистрілив, і він кинув двері й повернувся назад.
Я там пролежав іще якийсь час. Згодом німці звідси відійшли. Вулицею посунули наші машини. Правда, звідки й куди – не дотямити. Але я вже виповз із подвір’я й став біля паркану. Іде бензозаправник, я став махати йому рукою, та він не зупинився. Стою, дивлюсь йому услід. Він вибрався із села, їде польовою дорогою, а там роздоріжжя. Він звернув уліво, до невеликого ярка, а з того ярка по шляху – траси. Бензозаправник спалахнув, як факел.
Пізніше мене все ж підібрала одна машина й довезла до залізничного переїзду. Там були наші мотоциклісти з якогось розвідбату і ще деякі бійці. Ми зайшли в залізничну будку – може, це були залізничні казарми. Робітники в них жили. А там – жах один. Лежать на підлозі чоловік п’ятнадцять наших забитих... Виявляється, танкісти вчора постягували сюди своїх поранених, а залізницею курсує німецький бронепотяг – це ж іще в їхньому тилу. Вдосвіта в ту казарму зайшли німці з потяга і всіх поранених постріляли. Дядько-робітник каже: “Рятуйтесь, хлопчики, вони скоро знов повернуться!” Ну ми й пішли. Але куди? Ззаду залізниця з бронепотягом, зліва видно, як за виярком німці щось копають, далі шосе, яким одна за одною рухаються німецькі машини, певно, виїжджають із Кіровограда. А попереду – мінне поле: іще вказівників не прибрали, на дорозі таблички з “Minen”. Однак іншого шляху в нас нема, а за полем бодай скирти, якась схованка. І старший лейтенант, який був серед нас, каже: “Ану вперед! Хто перший?” У нього кілька підлеглих у білих маскхалатах. Але їх він не посилає, він хоче послати когось із чужих. І послав одного, пораненого в голову піхотинця. Той підірвався першим. Потім другий піхотинець пішов, але підірвався якраз не він, а “свій” у білому халаті, який ішов, здається, чи не четвертим. Хоча й ішли слідами першого. Я шкутильгав чи не п’ятим. Врешті, добрели до скирт...
Зарилися в скиртах, сидимо. Споглядаємо. Дійсно, через деякий час прибуває бронепотяг, зупиняється на переїзді. З нього виходять чоловік п’ять німців, ідуть у наш бік. А там у полі стояли дві покинуті машини, ми думали, вони так само підірвалися на мінах. Аж ні. Ті німці дістались машин, щось там покрутились (може, мінували), повернулись назад, до залізниці. Час іде, ми чекаємо. Бої гримлять довкіл нас, на всьому обрії. Всюди щось горить, вибухає. Тут же, де ми, тиша – опріч нас нема нікого. Німці нас не бачать. І раптом просто над скиртами спускається німецька “рама”, трохи пробігає по снігу й зупиняється. Вилазить льотчик, відкриває капот, починає щось там длубатись. І один з розвідників каже старшому лейтенанту: “А давайте захопимо “раму”. Я авіамеханік, можу злетіти”. Взагалі дивний намір, але що робити? Влізли ми добре, не відомо, чи висидимо хоча б до ночі. Словом, подались троє до літака. У білих халатах, не одразу впізнаєш, хто? Не дійшли, може, метрів п’ятдесят. Німці щось крикнули, і наші нерішуче зупинилися, дехто схопився за автомат. І в той момент розвертається кулеметний ствол, і з крупнокаліберного як шмагонуть по розвідниках... Літак завівся, зробив невеликий розгін і здійнявся в небо.
Виходили звідти вночі. Стояла повня, на снігу видно далеко, так само набралися страху. Цього разу старший лейтенант першим послав мене, і я шкутильгав, обпираючись на чиюсь гвинтівку. Але врешті перебрели шосе і в якомусь селі вибились до своїх. Але село бомбують юнкерси, сиплять касетними бомбами. У хаті, де лежать поранені й чекають вивозу, хазяйнує дівчина в погонах, виписує “картки переднього краю” й керує повантаженням. Але транспорту нема, поранені нервують. Доходить черга до мене, запитує: з якої частини? Називаю свою дивізію, а вона каже: то не наша частина, я не дам картки. Що робити? Без цієї картки мене не прийме шпиталь. Я чекаю. Тоді налітає чергова партія пікірувальників – вибухи, вилітають геть вікна. І дівчина, струснувши із себе тиньк, поквапливо підписує мені картку. Можна в тил. Але на чому? Іще з одним пораненим у руку сержантом вибираємось на вулицю. Бомбування скінчилося, але на вулиці порожньо. І раптом невідь-звідки віліс із офіцером, і мій сержант кричить: “Коля!” Водій – його знайомий. На тому вілісі під вечір я був уже в армійському шпиталі в Олександрії. Отак пощастило нарешті.
З білоруської переклав Василь Бондар