Відшумів Колодій! Порозходилися по домівках парубки з прив’язаними (за холостяцький статус) колодками. А весна набирає ходу! Ніби почула заклички на Колодія. Сонце-немовля-Божич стає дорослішим і скоро стане юнаком Ярилом. Надходить час обрядів зустрічі весни. Саме обрядів, а не разового обряду. Бо і весна в різні регіони іде не в один час. І діється не за один день.
Насамперед її треба закликати. А з нею – пташок і квіти. А ще сонце. А ще закликати вербу розвиватися. Отож, і звучить і «Прийди, прийди, Весно красна», і «Благослови, мати, Весну закликати», і «Ой ти жайворонку, ранняя пташино», і «Ой колесом сонечко, ой колесом», і «Ой не стій, вербо, розвивайся», а ще сотні та й сотні веснянок. Ідуть дівчата, хлопці, ідуть діти. До річок, до ставків, до верби, до першоцвітів, у гаї і байраки. Несуть перші віночки, коли вже є з чого сплести. А перед тим несуть випечених з тіста «жайворонків», поожні заквітчані гніздечка, макети сонечка і Крокове колесо, стрічки на вербу й калину.
Піднімають тих «жайворонків» до сонця, ходять у «Кривому танці» із Кроковим колесом, в’яжуть кольорові стрічки на вербу. Для чого? А Весну кликати. Усі знають: вона і без закличок прийде. Але ж хочеться швидше!
Сніг швидко тане. Струмки перетворюються в потоки. Ховається десь в брудних останніх заметах недобрий дух зими – Коструб. Тоді дітвора робить його опудало – із соломи, сухих бур’янів, дрючків – бо ж Коструб, отже – кострубатий – і несуть його до річки топити. «Пливи собі, Кострубе, за водою. Бери Зиму, Кострубе, за собою».
З’являються перші стежечки. У гайках і в степу – перші зелені галявки. Є де бавитись дітворі. І починається! «Уже наш Дудар захворав, уже наш Дудар занедужав…» Стоїть «недужий» Дудар в колі, схрестивши руки. Аж раптом скупали того Дударя з відра води – як не пуститься в танець! «Відхворів» і відтанцював у центрі кола дітей один Дудар, обирають іншого. І знову: «хворіє», обливають, одужавши – танцює. А набридне грати Дударя, починають «Попід вербові лози». Ото натягнуть рушник над головами, зроблять із нього ворітця – і біжить вся ватага у ворітця, аж поки вони раптово (кожного разу – несподівано) не закриються. Не встиг проскочити у ворітця – скачи Кози! Та гарно скачи, не лінуйся. На те й весна!
А от уже в лісі з’явилося доволі рясту. А в народі «ряст топтати» – то жити, не покинути цей світ. Тож усі – і малі, і не зовсім, дружно йдуть до лісу, набирають рясту, а потім дружно його топчуть, накликаючи здоров’я і довголіття: «Топчу, топчу ряст, ряст! Бог здоров’я дасть, дасть!»
А старші дівчата – ті закопують десь на вигоні горщик каші. Для чого? А хтось їм сказав, що за такої умови хлопці будуть ходити на їхню вулицю.
«Закопали горщик каші ще й кілком прибили,
щоб на нашу на вулицю парубки ходили».
Хоч, коли по правді, – це закопування каші є не що інше, як релікт давнього рослинного жертвоприношення землі. Чи треба з отакої пожертви землі робити трагедію, як це, часом, траплялося? Як на мене – ще й заохочувати треба, аби пам’ятали, хто нас годує.
Криві танці (на честь води) і колові хороводи (на честь Сонця) – головні танці цього періоду. Але ж і змагальні – стінка на стінку – також. «А ми просо сіяли, сіяли, ой Див, Ладо, сіяли, сіяли». У побуті вона нині звучить (де ще звучить) «одним ладом сіяли». Але це спотворення. Бо в цій грі люди зверталися до давніх божеств Дива і Лади (Лада).
А Весна набирає сили. Невдовзі надійдуть теплі хмари і загуркочуть перші весняні грози. От тільки б не на голе дерево, бо врожаю фруктів не буде! А на луках, вигонах і степочках малеча водить по місточку з рук Насточку.
«Вербовая дощечка, дощечка. По ній ходить Насточка, Насточка.
Де ти, Насте, бувала, бувала, як діброва палала, палала?
Цебром воду носила, носила. Дібрівоньку гасила, гасила».
Кажуть, що та Насточка – сама Весна, що йде вгору та вгору, слідом за сонечком. А палаюча діброва – перші блискавки. А водиця із цебра – весняні дощики.
Чимало сьогодні чуємо, що і обряди ці – примітив та ще й богопротивні, і пісні – ще більший примітив. Хай! Хай кажуть! Якраз примітивні про це й кажуть! Бо не усвідомлюють, що в наших веснянках – і наш давній світогляд, і наша простонародна, але мудра філософія, і наші космогонічні уявлення, і наша культура, наша поезія, казка, і наша ментальність. На-ша! Іншої такої нема. І ми з нею – це таки ми, народ, а не безлике населення.
Скоро-скоро день і ніч зрівняються – і почнеться велик день. Але про те – іншим разом.
Володимир Яремчук