Наприкінці березня минуло 90 років від дня народження нашого земляка, українського фізика-теоретика, доктора фізико-математичних наук, професора, академіка АПН, багаторічного завідувача кафедри теоретичної фізики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Адольфа Михайловича Федорченка. В Олександрівці над Тясмином його пам’ятають як Кебу.
Серед старшокласників-переростків у нашій школі мало хто не мав прізвиська. Карась, Блін, Ряжанка, Затірка, Вареник... Отак і малого Адика хтось ще в дитинстві за його розумну голову назвав Кебою, ним він і залишився. З повагою і легким щемом згадую своїх попередників, старших за нас на чотири-п’ять років. Ці хлопці не скаржилися на життя, а воно було повоєнним, і цим усе сказано. Знали, чого прагнуть, голодні і часом з одним підручником на весь клас долали оті самі «сяючі вершини». про які писав класик. Влітку пропадали на березі Тясмину, купалися в річці, ловили раків, грали «в м‘яча» – те, що сьогодні називається пляжним волейболом, а взимку ковзали на льоду, хто на чому може – ковзани були в одиниць. Бешкетували, як і належало у їхньому віці. Потай закохувалися – не стільки від батьків, скільки від шкільного статуту, невідь ким встановленого: з’явитися ввечері з дівчною в парку – боронь, Боже. Ми дивилися на них знизу догори і прагнули бути на них схожими. П-різному потім склалося їхнє життя, багато хто з них, як казали в Олександрівці, вийшов у люди: вони замінили тих, кому не довелося повернутися на свої поля, заводи, кафедри. Тож хай пробачить мені читач цей ліричний відступ – вони на те заслуговують.
Адольф Федорченко був єдиним в історії Олександрівської СШ №1 учнем, у котрого в табелях за всі десять років навчання стояла одна «четвірка» – із поведінки. У дев’ятому класі попався на курінні. І єдиним, котрому дозволялося під час уроку ходити класом, всидіти на місці він не міг. Адик рано визначився з майбутньою професією, після уроків довго пропадав у фізичному кабінеті. З викладачем фізики Віталієм Тернавичем у нього склалися дружні стосунки, які тільки можуть бути між учителем і учнем. Коли на уроці вирішувалася задачка, Віталій Сергійович писав її на дошці, потім уважно слідкував, щоб ніхто ні в кого не списував. Федорченко вирішував задачу відразу й запитував, яка буде наступна. Вчитель називав номер (був такий посібник «Задачі з фізики»), за кілька хвилин Адик знову: «А які будуть додому?». Вирішує і починає ходити класом. Завершується тим, що Віталій Сергійович запрошує: «Федорченко, йдіть до дошки і покажіть, як вирішуєься задача». Не знаю, як зараз, а тоді вчителі до старшокласників зверталися на «ви».
Зрозуміло, що питання, куди піти вчитися перед Федорченком не стояло. Він обрав фізичний факультет Київського державного університету імені Шевченка. Закінчивши який, вступив в аспірантуру. Дисертацію писав під керівництвом видатного вченого, академіка Миколи Боголюбова.
В аспірантурі навчався в Московському університеті. Жив там у одній кімнаті з французьким стажером Анрі Гроссом, який на кошти французьких комуністів удосконалював свої знання з російської мови з прицілом працювати кореспондентом газети L'Humanité в Радянському Союзі. Правда, Анрі побачив соціалізм на власні очі і після стажування в Москві став працювати не в газеті, а Сорбонні.
Одного літа Адольф привіз його в Олександрівку. Тут він цікавився всім. Природжений турист, Анрі не міг обмежитися селищем, із ним ми (Адольф, мій однокласник Петро і я) обходили ближні береги Тясмину, ліс і територію навколо райцентру радіусом не менше десяти кілометрів. Пили дешевий «Портвейн 777», співали йому українських пісень, обмінювалися анекдотами. Нашу ненормативну лексику француз знав, але не розумівся на її нюансах, тому деякі з них йому доводилося довго пояснювати. Після чого він так само довго реготав. Потрапив Адольфів гість і на футбольний матч між олександрівським «Харчовиком» і кам’янським «Машинобудівником». Кам’янський район тоді ще входив до Кіровоградської області, ці дві команди суперничали між собою так само жорстко, як і київське «Динамо» та московський «Спартак». На матчі в селищі приходила вся Олександрівка на чолі з першою особою району. Цього разу вона була шокована. Кожен намагався пройти повз Адольфа і його друга, щоб побачити француза без штанів: Анрі з’явився на стадіоні в шортах…
На рахунку Федорченка чимало наукових розробок. «Основний напрямок наукових досліджень – розробка теорії нестійкості систем з розподіленими параметрами. На основі теорії Адольфом Михайловичем були отримані принципи генерації та посилення надвисокочастотних коливань в твердотільної плазмі, розроблені методи аналізу нелінійних задач у фізиці плазми, теорії лазерів на парах металів і ексимерних лазерів. Свої найзначніші наукові досягнення він підсумував в монографії «Абсолютна і конвективна нестійкість в плазмі і твердих тілах». (З кафедральної довідки). Маю послуговуватися публікаціями в Інтернеті. Бо хоча в атестаті за середню школу в мене по фізиці й стоїть п’ятірка, мої знання з цієї науки не пішли за межі шкільної програми, і я навіть не намагаюся зрозуміти, що воно таке «Абсолютна і конвективна нестійкість у плазмі і твердих тілах», мені достатньо знати, що це одна з монографій Кеби.
Чим він займається, Федорченко ніколи не говорив. Коли я одного разу спитав його про це, Адольф відповів:
– Воно тобі треба? Ти ж у цьому ділі турок. Твоє діло – писати.
В Олександрівці слово «турок» не образливе – це констатація, а не оцінка.
Знову звертаюся до Інтернету: «Він є одним із фундаторів наукової школи теоретичної фізики в Україні. Протягом майже 30-річного керування кафедрою теоретичної фізики у Київському національному університеті він разом із своїми учнями та співробітниками підготував цілу плеяду талановитих фізиків-теоретиків, які успішно працюють як в Україні, так і далеко за її межами, гідно представляючи українську наукову школу теоретичної фізики в усьому світі». (З тієї ж кафедральної довідки).
Все життя Адольф Михайлович пропрацював у рідному університеті, почавши з асистента кафедри і пішовши від нас її керівником. Тільки не співпадав Адольф Михайлович з класичним образом професора. Не було в ньому ні професорської солідності, ні академічного лоску.
Йдемо в Олександрівці центральною вулицею назустріч один одному, але з протилежних боків.
– Привіт!
– Привіт!
– Надовго?
– На пару днів. Що тут нового?
– Та, все, як було.
– Баба Мартоха ще жива ?...
Баба Мартоха – це місцевий бренд.
Розмова через дорогу. Розмовляють двоє – новоспечений журналіст (я тільки-но почав працюватив газеті) і без п’яти хвилин доктор наук, професор. Ціля Львівна, мати мого друга Сашка, казала:
– Кеба розумний. Але Кеба й дурний. Бо Кеба не хоче показати, що він розумний.
Протягом багатьох років Адольф Федорченко очолював журі Всеукрвїнських фізичних олімпіад, шукав таланти про всій країні, дбав про підтримання високого наукового рівня на цих змаганнях. Шукав обдарованих дітей. На початку дев’яностих приїздив із цим до Кіровограда, прочитав кілька лекцій у педагогічному інституті. Він знав, що я працюю тут в газеті, зателефонував. Ми зустрілися, посиділи, поговорили, пригадали, згадали… Зайшла розмова й про академіка Тамма, лекції якого він слухав під час навчання в аспірантурі.
– Мене він інакше, як землячком не називав, – згадував Адольф Михайлович.
Від нього я дізнався тоді, що Ігор Євгенович був одним із творців водневої бомби, після успішного її випробування отримав звання Героя соціалістичної праці і грошову премію, здається у 100 тисяч рублів – шалені на той час гроші. Та мирські блага його мало цікавили. Він весь жив у науці, А ще захоплювався альпінізмом, грав у теніс, шахи, шанував гумор. До речі, як мені вдалося прочитати набагато пізніше, прикутий в останні роки життя до апарату ШВЛ (нині сумно відомого з нагоди коронавірусу, та й хвороба його була дуже схожою на Covid), Ігор Євгенович жартував: «Тепер я розумію, що відчуває жук, якого посадили на шпильку». Ходив у традиційно чорному костюмі, піджак якого постійно був засипаний цигарковим попелом. Премією розпорядився, я б сказав, найдоцільніше: більшу частину роздав у вигляді анонімних стипендій для молодих учених, студентів, художників і письменників, яких йому рекомендували друзі. Чимало грошей відсилав у Норильськ та інші міста Сибіру, де відбували терміни його родичі, друзі або добрі знайомі…
Це була наша остання зустріч з професором Федорченком. 14 грудня 1994 року він йшов на лекцію до своїх студентів. У коридорі університету його наздогнав обширний інфаркт.
Броніслав Куманський