Сергій Олександрович Емануель перебував у полі зору чекістів з перших років радянської влади. У 1922-му його заарештували уперше, два місяці чоловік, якому на той час було 54 роки, перебував за гратами, а потім відпустили. У 1930-х роках про представника іменитого роду Еманулей в ДПУ згадували кілька разів, та, як зазначено в архівно-слідчій справі, не заарештовували лише з тієї причини, що мав похилий вік.
Та коли настав великий терор, головний фігурант агентурної розробки «Мартовець», який мав зв’язок з білоемігрантськими колами за кордоном, зокрема в Болгарії, де проживали його діти, колишні білі офіцери, був заарештований. Сталося це 13 листопада 1937 року.
Під час трусу у родинному будинку по вулиці Бобринецьке шосе, 27 енкавесисти знайшли та вилучили три листи від сина Миколи з Болгарії, в яких той просив у батька щомісячно надсилати йому по 41 рублю, відправляючи гроші у місто Таганрог якомусь Трембовецькому. В одному листі Микола повідомляв батькові, що гроші він отримав. «Мені соромно, що ти на старості років допомагаєш мені, але ти сам про це писав і наполягав. Дякую, батьку» – закінчував свого листа з Пловдива син. Вилучили також під час трусу листа до Сергія Олександровича від брата Мануса з Харкова та поштові листівки від синів з Болгарії.
В обвинувальному висновку слідчий зазначив, що Сергій Олександрович Емануель народився 11 січня 1868 року у селі Мар’ївка Компаніївського району, де отримав у спадок до 30 десятин землі, продав її у 1902-1906 роках і з того часу проживав в Єлисаветграді.
Три сини Сергія Олександровича були білими офіцерами, які утекли за кордон у роки громадянської війни: 48-річний Микола та 43-річний Марко проживали у болгарському місті Пловдив, а 40-річний Кирило – у сербському Белграді.
Слідчий обвинуватив Сергія Олександровича «у зв’язках із закордоном через трьох своїх синів, білих офіцерів; що він контрреволюційний монархіст-пропагандист», що гроші, які відправляв через Таганрог до сина у Болгарію, начебто призначалися для шпигунської діяльності, що у роки громадянської війни будинок по Бобринецькому шосе був за конспіративну квартиру.
У фондах Державного архіву Кіровоградської області зберігаються документи про кількох представників роду Емануелей. З них ми дізнаємося, що Микола Георгійович Емануель три роки був гласним Єлисаветградського повітового земства; Георгій Емануель наприкінці 1850-х років командував кірасирським полком, розташованим у Новогеоргіївську (нині – в межах міста Світловодськ). У "Херсонських єпархіальних відомостях" за 1899 рік згадуються Юлія та Софія Емануелі, які у 1896-1898 роках робили пожертви до Покровської церкви села Грузького на пам’ять про свою сестру, яка померла там. У списку землевласників Єлисаветградського повіту за 1914 рік знаходимо дворяни Олександра, Василя, Георгія, Ніну, Сергія, Дмитра та Лідію Емануелів, які володіли земельними наділами у селах Масляниківці Ганнинської волості та Мар’ївці Компаніївської волості. У кондуїтному журналі за 1903-1904 роки Єлисаветградського земського реального училища читаємо, що покарання у вигляді «затримання в училищі на час, що не перевищував трьох годин» отримав учень з прізвищем Емануель (ім’я не вказано), який учився в одному класі з Тобілевичем та Осмьоркіним.
Газета "Голос Юга" у 1913 році писала про вечори на підтримку "недостатніх учнів Єлисаветградського земського реального училища", відповідальним розпорядником яких був Сергій Олександрович Емануель. У метричних книгах єлисаветградських Скорботницької церкви та Покрови Пресвятої Богородиці є записи про вінчання: 8 листопада 1915 року підпоручика Миколи Сергійовича Емануеля з учителькою Великовисківського 1-го земського училища, донькою священника Марією Мілентіївною Сулимою; 1 листопада 1917 року поручика Марка Сергійовича Емануеля з міщанкою Вірою Адольфівною (прізвище нерозбірливо); 29 липня 1918 року дворянина Костянтина Дмитровича Емануеля з селянкою Олександрою Максимівною Журавленко.
Ще один цікавий документ – "Список пам’ятників матеріальної культури по Зінов’євському округу" за 1930 рік. У ньому, окрім фортеці, собору, заводу Ельворті, кавалерійського плацу та корпусу, під №2 більшовики записали «будинок колишній Емануелів» на розі вулиць Биковської та Знаменської, і що будівля ця націоналізована та належить міській владі.
Під час допиту Сергій Емануель сказав, що його дід та батько були сербами, а він народився в Україні і вважає себе українцем СРСР.
Сергій Олександрович заперечив обвинувачення у шпигунській діяльності а інших доказів у слідства не було. Та усе ж 18 листопада 1937 року його справу слідчий Кіровського міськвідділу НКВС передав на розгляд трійки при УНКВС Миколаївської області, яка через два тижні, 1 грудня, призначила обвинуваченому вишу міру покарання. Розстріляли чоловіка 27 грудня 1937 року.
23 липня 1956 року 64-річна донька Інна Сергіївна Кріпак, яка проживала в одному з родинних будинків по Бобринецькому шосе, 46, написала скаргу у прокуратуру:
«Мого батька Емануеля Сергія Олександровича у 1937 році у віці 68 років засудили до розстрілу, про що мені стало відомо тільки у 1950 році.
Перед арештом у квартирі був проведений обшук, під час якого вилучили закордонні поштові листівки від брата з Болгарії, який емігрував у Першу імперіалістичну війну. Син Марк Сергійович проживає у Болгарії – у червні 1956 року він розшукував нас через Кіровоградську міськраду, у зв’язку з чим нас викликав секретар виконкому Кузьменко.
Батько не виступав проти робітничого класу і революційного руху, ніякої боротьби не вів. У царській армії служив молодшим унтер-офіцером. До революції завідував земельним відділом міської управи. За радянської влади викладав математику у спілці будівельників. Попри позбавлення дворянського звання одружився у 1891 році із селянкою Крамаренко з села Володимирівка Великовисківського району.
Очевидно, на арешт батька вплинуло те, що його батько Емануель Олександр Георгійович за царської влади був генералом, як і його батько Георгій Арсенович, який увійшов в історію як видний полководець часів 1812 року. Його життєвий опис був складений у 1851 році князем Голіциним і зберігається у нас до цього часу.
Прадід мій Георгій Емануель був членом Російської Академії наук за те, що прославив нашу батьківщину, очолюючи експедицію, яка вперше в історії людства здійснила сходження на вершину Ельбрус, про що сказано у главі IV його життєпису, та в радянському журналі, сторінки з якого у нас збереглися.
Радянська влада шанує пам'ять про цього видатного полководця: у місті П’ятигорську на Кавказі є парк і грот генерала Георгія Емануеля; бюст його поставлений у Москві на Бородінському полі, так як він прикривав Шевердинський редут у битві під Бородіно 24 серпня 1812 року.
Мій прадід у похилому віці поселився в Єлисаветграді і захоронений тут на сімейному кладовищі, яке нині на території будинку відпочинку.
Будучи нащадком людини, яка покрила себе незгасною славою російської зброї і російської науки, мені зараз дуже боляче усвідомлювати, що мій батько без усякої вини перед радянською владою був розстріляний через грубе порушення соціалістичної законності бандою Єжова, у зв’язку з чим незаслужено лягла пляма на мене і на весь мій рід. Тож я хочу посмертної реабілітації мого батька Емануеля Сергія Олександровича з тим, що реабілітувати себе і весь наш рід».
Цього листа Інна Сергіївна Кріпак надіслала до прокуратури 11 липня 1956 року. А 8 січня наступного року Військовий трибунал Київського військового округу виніс постанову про скасування вироку трійки УНКВС по Миколаївській області від 27 грудня 1937 року та закриття справи – через двадцять років – через відсутність складу злочину. Цією постановою Сергія Олександровича Емануеля було реабілітовано.
В архівно-слідчій справі є документ, у якому йде мова про те, «що архівна справа «Мартовці» на Емануеля Сергія Олександровича і його сина Миколу Сергійовича згідно постанови від 17 грудня 1949 року знищена».
Будинок №90 по Бобринецькому шляху належав родині Емануелей.
* * *
У 1831 році генерал від кавалерії Г. Емануель переїздить у Єлисаветград. У місті знаходилися штаб-квартира і полки 2-го резервного кавалерійського корпусу, де служило багато його друзів і знайомих. Г. Емануель з великою сім’єю поселився на околиці міста, в будинку неподалік річок Інгул і Сугоклея, отримавши наділ згідно зі своїм рангом. У 1834 році в саду маєтку було збудовано родинну усипальню. Цього ж року тут поховано доньку Олену. Наступного року народився син, але під час пологів померла дружина Емануеля, донька російського генерала Кнобеля Марія Віліамівна, з якою він прожив 30 років. А 14 січня 1837 року, благословивши сiмох доньок і трьох синів, помер і він. Держава встановила дітям Емануеля пенсію у 10 тисяч рублів на всіх. Вони й продовжили генеалогічне дерево серба в Україні. Син генерала Микола в армії дослужився до звання полковника, похований у склепі поруч з усипальнею Емануелів. А Георгій і Олександр Емануелі стали генералами.
Могила Г. А. Емануеля. Фото поч. XX ст.
Наприкінці 1980 років при проведенні земляних робіт було знайдено залишки розграбованого склепу полководця. 17 травня 1989 року виконавчий комітет Кіровоградської міської ради народних депутатів ухвалив рішення про результати проведеної роботи з розкопок та дослідження ймовірних захоронень воїнів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та героя Вітчизняної війни 1812 року Георгія Еммануеля. У документі вказано, що було знайдено на місці поховання полководця: залишки входу до каплиці, рештки тканини із золотим шитвом, частина надгробка, виконана з білого мармуру. Рішенням затверджувалися заходи з увіковічення пам’яті генерала, план передбачав створення охоронної зони, де знаходився склеп родини, та встановлення до 1 вересня 1989 року пам’ятного знака на честь генерала Емануеля.