Сергій КОЛОМОЄЦЬ
«УБеДе»*
Він зайшов в маршрутку на зупинці
І, немов соромлячись себе,
Хлопець, у потертім камуфляжі,
Витягнув з кишені «УБеДе».
А водій, аж вирячивши очі,
Слиною по лобовому склі:
«Як мене вже всі ви задовбали!
Сунете ці «кірки» бойові!
Я пальне купую, запчастини,
Щоб вас задарма весь день возить?!
Почекаєш! Через пів години
Сядеш в іншу. Якщо пощастить».
Обіч дід поправив окуляри,
І мовчить, як в рот води набрав.
З уст тонких не випустить і пари –
Його син ніде не воював.
Мужичок, навпроти мене, мнеться
(Видно, похмелитися б йому),
Тільки гляне, зразу ж відвернеться –
Він не захотів йти на війну.
Ззаду он прищавий петеушник,
До вікна з байдужістю припав,
І спокійно поправля навушник
(Татко «відкосив», не воював).
Збоку жінка, й хлопчики-політки:
«Ну то що – ми їдемо, чи ні?!»
В неї чоловік на заробітках
У Росії, а не на війні.
Не здригалась, як дзвонив «мобільний»,
Не молилась потай від дітей.
Бо у неї чоловік – цивільний,
Він заробить для сім’ї грошей.
І маршрутка, що мовчала доти,
Загула. Хто цитькав, хто кричав.
Не сказавши навіть слова проти,
Хлопець вийшов. Я ж… Я промовчав.
Я боявся сварку розпочати,
Я оце цькування попустив.
Я боявся захистить солдата,
Що мене на Сході захистив.
Я дивився через скло на нього,
Чуючи, як в скронях аж гуде.
А атошник став біля дороги
І поклав в кишеню «УБеДе».
А мені аж вдарив жар в обличчя,
Я себе картав і зневажав,
Що не вийшов і не став в узбіччя
З хлопцем, що за мене воював.
13.04.2018
*УБеДе – учасник бойових дій
Вдова
Він упав серед гуркоту бою
І не встав з перетоптаних жит...
А вона – залишилась вдовою,
А вона – залишилася жить.
Він полинув у зоряне небо,
У ніким ще не зміряну синь...
А вона... А їй жити ще треба,
Бо росте-піднімається син.
Зустрічаються ще побратими...
Тільки спогади. Біль. Серця щем.
Але прірва часỳ поміж ними
Усе більша стає з кожним днем.
Все замулюють побут, турботи.
Більшість звикла, що ТАМ ДЕСЬ війна...
А вона, пригортаючи фото,
Долю п'є удовину до дна.
І ми всі пам'ятаєм героя,
Що загинув ЗА НАС на війні.
Але та, що зосталась вдовою,
Поруч з нами... Та в самотині.
8.05.2018
Кошеня
Він наснився майже на світанні,
Як зникав із неба зорепад.
Був, як на світлині у вітальні,
Вічно молодий її солдат.
Автомата на плече приладив,
Камуфляжем схована броня…
А в руках тримав і ніжно гладив
Чорне, з білим вушком, кошеня.
І вона аж кинулась до нього:
«Дай до тебе, синку, доторкнусь!
Я ж тебе чекала так! Живого!
Синку, ти ж казав: «Я – повернусь».
Він їй усміхнувся винувато:
«Мамо, вибач. Чесно – я хотів.
Просто куля – дійсно дурнувата …»
Чорний кіт блаженно муркотів.
Осіклась дитині докоряти.
Чи тепер потрібен її суд?
«Звідки ЦЕ у тебе, волохате?
Знов збираєш кинутих приблуд?»
«Він зі мною був аж до світання
У моїм останнім бліндажі.
Потім – бій. І мить моя остання.
Потім біль. І світло на межі.
Не журіться, не тужіть, матусе.
Не кляніть ні долю, ні біду.
Я до вас сьогодні повернуся.
Я до вас у двір уже іду».
І розтанув маревом, серпанком,
Зник, неначе спогад, наче дим.
Зник, як тінь, у променях світанку,
Її щастя, доля, її син.
А вона, не тямлячись, схопилась
За поріг, у перше світло дня...
Просто перед хатою тулилось
Чорне, з білим вушком, кошеня.
26.11.2024
с.Улянівка Олександрійського району.
Маргарита ЖИЛІНА
Дівчинка, що обійняла вогонь
оповідання
Сьогодні листоноша не прийшов. У будинок стукали тільки гілки дерев і сніжна крупа, а може, і щось страшніше.
Серед місцевих ходить легенда, що в рік, коли зима затягується, в лісі просинається Ялинка-месниця. Вона ходить по дворах, скрегоче голками у вікна, а в ялинових лапах у неї сокира. Хто їй відчинить, того вона наряджає сміттям і змушує танцювати на морозі, якщо танець не сподобається – забере до лісу.
Тому двері я зачиняла на всі замки й не лишила ні щілини. В мене повна комора варення з шишок – одним танцем я не відбудуся. Надвір я давно не виходила, а вікна заклеїла газетами, які приносив листоноша раніше. Заголовки були невтішні: «Зима в цьому році буде аномально тривалою», «Таких низьких температур не було останні 50 років», «Синоптики спрогнозували: весни не буде», «Вчені попереджають…».
Селище Скипень біля підніжжя Холодної гори було тим місцем, куди зима приходила раніше, ніж в інші, а відходити іноді не збиралась зовсім. Колись давно гора прокинулась і, здригнувшись, гучно почала вивергати на поверхню крижані потоки, і льодяна лава вкрила все навколо. З часом земля трохи прогрілась, лід тріснув, потім почав танути. Сюди повернулось життя, в лісі зазеленіли дерева, закопошились тварини і, утворюючи поселення, виросли будинки. Скипень так і лишився найхолоднішою місциною країни, влітку на озері катаються на ковзанах, а в повітрі безперестану пролітають сніжинки.
Цей будинок належав моїм добрим, хоч і далеким родичам – троюрідній тітці та її чоловікові, зараз вони ще більше віддалились – поїхали грітися в теплі краї, бо постійний мороз остудив їхні стосунки, вони поїхали відігрівати їх на інший кінець світу – у селище Сквар, поряд там прокинувся вулкан, «можливо, це ми його розбудили, бо стосунки стали теплими, як ніколи» – йшлося в їхньому листі. Також вони сповістили, що залишаться на довше, а то й переїдуть зовсім, тож попросили мене придивитись за будинком.
«Ніко, дорога, можеш користуватися всім, ти завжди була нашою улюбленицею, правда, трохи відлюдькуватою. Тому Скипень тобі підійде».
Будинок був завеликий не лише для однієї людини, для двох так само – не дивно, що тітка з дядечком віддалились одне від одного, добре, що вони взагалі не загубились у цих великих кімнатах навіки. Раніше я часто в них гостювала, тут навіть зберігалося багато моїх речей. І це було ідеальне місце для зимівлі.
Мені давно не вистачало тиші, спокою, усамітнення, і ще чогось, що я не могла зрозуміти. Занесла валізу в будинок і знайшла там записку від тітки: «Нікуля, в одній із кімнат знаходиться важлива для тебе річ! Але я не пам’ятаю, яка і де. Цілую».
Я стала шукати сама. Я огледіла гардеробні, буфети й серванти, не виявивши нічого, окрім старих зошитів, поїденого міллю одягу, біжутерії, вицвілих фотокарток і однієї бензопили. Численні шафи, тумбочки, скрині – все було перевернуто, а коридори і кімнати поступово заповнялися стосами речей.
На початку грудня, ще сповнена енергії, я бігала, в час, коли старий Тодось закінчував свою ранкову ходу – він посипав піском вулиці. Піску в нього було вдосталь – повні кишені, навіть сипався в нього з рукавів. Тодось казав, що подумує зайнятись виготовленням пісочних годинників. Під час пробіжки я зустрічала пані Берту, у кольоровій шапці з помпоном, вона завжди йшла з чашкою чаю, і побачивши мене, привітно махала рукою, перевертала чашку догори дном, радісно кричачи: «Дивись, застиг!». В цей час відчинялись крамниці, заклад «Соковитий припай» (там варили найкращу кашу зі сніжної крупи), і єдина кав’ярня «Брилатте». Поки ще можна було зловити рідкісні промені, всі намагались вийти на вулицю, обговорювали новини, гадали, чи прокинеться Холодна гора, наскільки затягнеться зима, як низько впаде температура. Мешканці Скипня мали особливу говірку: коли вони розмовляли дуже швидко, складно було розібрати слова – здавалося, вони просто стукотять зубами.
В один із таких днів я зустріла пса на ім’я Кажих. Песик-підліток з великими вухами і довгими лапами, плутаючись у них, незграбно поскакав поряд. Відтоді ми бігали разом; я дозволила йому оселитися в мене. Після пробіжки готували сніданок: вівсяні оладки з медом для мене, з м’ясною підливкою для Кажиха. Пес радісно крутився під ногами, обнюхував полиці під час моїх пошуків. Якось у дальній кімнаті він знайшов рояль, що стояв, накритий простирадлом і завалений зверху купою старих речей.
Одного вечора ми сиділи біля каміну, пес, поклавши голову на лапи, поглядав на мене жовтими очима.
– Ти стала іншою. Коли ми востаннє ходили на пробіжку?
– Я не пам’ятаю, Кажих.
– Що ти шукаєш в цьому будинку? Подивись, ти перетворила його на ярмарок мотлоху.
– Мені здається, тут є щось важливе. Я маю знайти це, щоб жити далі. Може, ти допоможеш, кажуть, у собак на це нюх.
– Я не собака. Я вовк, – зітхнув він. – Я давно мав тобі сказати. Піду до лісу, буду вити на місяць. Поклик крові, знаєш. Тільки зіграю на роялі востаннє, непогано все ж таки, що ми його відкопали.
– Давай щось не дуже меланхолійне.
– Добре. Вовчий вальс.
Зранку в домі його вже не було, тільки сліди тягнулись до Холодного лісу.
І настала справжня зима. Сніжинки замерзали в польоті, Холодна гора скреготала ночами, що здавалися безкінечно довгими. Село стало ніби порожнім, рідкісні перехожі перекидалися фразами «Остерігайтесь Ялинки-месниці», «Заклейте вікна», «Сонце заледеніло, воно тепер буде не гріти, а холодити». Старий Тодось більше не посипав піском вулиці. Він сидів вдома і робив пісочні годинники, колби для яких виготовляв із льоду. Потім виставляв біля свого будинку, щоб кожен бажаючий міг забрати собі. Годинник мав показувати, скільки лишилося часу до весни, але в тому, що вибрала я, пісок не сипався взагалі. Весни не буде.
Кажан Борулько з’явився десь наприкінці січня. Я знайшла його на ґанку і занесла всередину.
– Холодно тобі, напевно?
– Авжеж.
– Я думала, ви спілкуєтесь ультразвуком…
– Так і є.
Часто я про нього забувала – зазвичай він спав, і завжди в різних місцях. Крізь сон він не проминав нагоди повідомляти мені: «Петрушка нічого, а от базилік ваш – лайно», коли я натикалась на нього в коморі з сушеними травами. «Смак у тебе не дуже», – коли знаходила його у шафі серед шарфів. «Ось ця мені личить», – коли він забрався на полицю з дядьковими краватками, Борулько вибрав собі фіолетову в цятку і більше її не знімав. Іноді він безшумно прилітав зранку на запах кави, поводячи великими ніздрями.
– Хочеш? – запропонувала я. – Можу налити в піалу.
– Тільки поміцніше.
Під час кавування його тягнуло на філософію.
– Розумієте… – чомусь після другого ковтка він переходив на «ви». – Я іноді думаю, нащо мені крила? – він продемонстрував шкіряну перетинку, вмокнувши при цьому краватку в піалу. – Може, краще бути приземленою польовою мишею.
– Я все хотіла спитати у вас, пане Борулько, чому ви спите вниз головою?
– А як можна спати інакше? Тільки так зайві думки з голови й випадають, – він позіхнув. – Гаразд, час відпочити, треба набрати вагу до весни.
Я не наважилась йому сказати, що весни в цьому році не буде.
А потім він зник, і разом із ним усі комахи будинку.
Закутана в плед, я примарою блукала по дому, спотикаючись об купи барахла. Моє усамітнення стало схожим на летаргію. Я не виглядала надвір, боячись зазирнути в очі віковічної льодяної темряви. Певно, снігом завалило все, сюди не зайти і звідси не вибратись, як із чіпких лап Ялинки-месниці. Та й вона не добереться сюди.
Навіть листоноша сьогодні не прийшов. Чекаючи на нього, я почула шурхіт з горища, про існування якого зовсім забула. Може, це Борулько? Я приставила драбину і полізла нагору. Там було душно, а в повітрі літав пил. Дивне мерехтіння, за формою схоже на півпрозорий вогник, стояло в кутку.
– Ти хто?
– Блукаючий вогник.
– Та не заливай, блукаючі вогники не живуть на чужих горищах!
– А де ж тоді?
– Ну… Я чула, на цвинтарях.
– А хіба це не він? Під цією пилюкою стільки всього поховано…
– Ти нахаба.
– Нахабнію, коли голодний. Нагодуєш мене?
Я не знала, чим пригостити нового гостя.
– Точно не вівсяними оладками. Втім, ти й сама їх давно не готуєш, правда? Мотлох, папір, непотрібні спогади – теж згодиться. І побільше.
– Спробую щось знайти і принесу.
– Тільки близько не підходь. Ось так, – він намалював вуглиною лінію, – не ближче. Поважай чужі кордони, дівчинко.
Поки я збирала поживу для гостя, відчула неабиякий апетит, а як занесла йому сніданок, вперше за довгий час замісила тісто. Потім я принесла для вогника ланч і обід, складаючи йому полуденок, наспівувала пісню, а ближче до вечора помітила, що будинок майже звільнився від непотребу, тут пахло кавою і стало помітно світліше. Вогник зростав у розмірах і світився все яскравіше, проте ввічливішим не став.
– Неси вечерю!
Я зібрала залишки старих альбомів і записників.
– Це все…
– Годиться!
На горищі вогник встиг навести порядки, там було затишно й чисто, а він мав сяючий і вдоволений вигляд.
– Можеш підійти ближче, – дозволив гість, – час тобі дещо побачити.
Зробивши кілька нерішучих кроків, я помітила кругле віконце, що єдине в домі лишилось прозорим. Знадвору на мене дивилась не холодна люта імла, а м’яка березнева півсутінь. Синоптики помилялись, годинник брехав – весна прийшла.
– Дякую тобі, вогнику, – сказала я пошепки, щоб випадково не злякати. Він, сміючись зі шкварчанням, розкинув схожі на сірники ручки, і я, переступивши вугільну лінію, обійняла його. Мене огорнуло теплом, від якого я замружилась, а коли розплющила очі – вогник щез, тільки, здавалося, світло тепер ішло від мене. У кутку я знайшла свій мольберт, а з ним полотна і фарби.
Весна не почалась раптово, вона прокрадалась вовчими стежками, летіла на крилах кажанів, розбуджених її запахом, вона цідилася струмками з розталих піскових годинників, поки не опинилась на перших шпальтах: «Весна вже тут!» у торбинці листоноші, що за традицією носить газети лише до кінця зими.
Я так давно її чекала, так довго від неї ховалась, а тепер мені так багато треба було їй намалювати.
м.Дніпро
P.S. Оповідання Маргарити Жиліної «Дівчинка, що обійняла вогонь» торік зайняло третє місце у V Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, червень)
6 червня, Одеса
Перший досвід участі у книжковому ярмарку за межами області. Потягом Харків-Одеса добрались о першій годині дня до моря (о п’ятій ранку до вокзалу нас допровадив автівкою віруючий Віталій, Устимів церковний брат: гроші брати категорично відмовився, то я підписав йому «Блекаут»)… У потягу наговорився з добровеличківcьким юначком Нікітою («Як я страждаю від цього імені: мені подобається Микита – так ніжніше і рідніше, однак у паспорті записали…»), який любить історію і мудро розмірковує про підступне бузувірство кацапів… Ще він мені сказав, що школа у Липняжці носить ім’я Юрія Обжеляна… Гарна дитина.
7 червня
Устим вчасно допровадив нас на Пастера, 13 – Одеська національна наукова бібліотека: на вулиці народ телесується, музики грають (пізніше я роздивився оркестр: муніципальний симфонічний – шість кларнетів, три валторни, два тромбони, туба, флейти). Взявся шукати своїх кураторів, розпитував, де відбуватиметься відкриття, де автограф-сесії, де моє місце на розкладках надворі? Усе це мало б уже бути мені як учаснику форуму відоме, але… Та й подався із сумехою крізь юрбу у читальний зал. Перший, кого побачив із знайомих – чорний як циган Віталій Бóшков, поряд Тарас Максимюк. Трохи пізніше підійшов Сергій Дмитрієв, діючий голова ООО НСПУ. Захід відкрили з запізненням на чверть години: виступав міський голова Труханов, читав по-українськи з папірця, але назву міста озвучував чітко по-російськи – Адєсса, обіцяв з міського бюджету на книговидання збільшити суму вп’ятеро проти торішнього, хоча цифри не назвав, анонсував заснування журналу «Дерибасівська». «Адже книга – це сила!» – мовив наприпослідок і закінчив гаслом «Слава Україні!», зал обізвався громовою відповіддю «Героям слава!» та оплесками, ззаду мене хтось вигукнув: «Слава нації!», але його не підтримали – це був Бóшков, я йому показав великого пальця. Ще були виступи: на екрані в.о. міністра культури Карандєєв, від облвійськадміністрації… А далі почався будень ярмарку, в якому я уздрів Станіслава Стриженюка – як відцвіла кульбабка, з якої облітає пух. Здибалась незнайомка (невисокого зросту, повнувата, каштанова кучма), запитала про Устима, і я здогадався, що це Ісаєнко – обіймались, вітались. Бібліотека гуділа, як вулик, важко було розминутись.
8 червня, Єлизаветівка
Про вчорашнє дообіддя дописував щойно, сидячи на купі ракушнякових валунів: переді мною цвинтар, правобіч світлий і гладенький лиман, над головою важка свинцева хмара, з якої покрапує на голову, на голі руки, на папір, аж чорна гелева паста сльозиться плямами. Вертаюсь у квартиру.
Столик для реалізації книг ми ділили із столичною газетою «День». Постояли з Світланою години півтори в закутку, продали дві книги: «Письменництво…» й «МЗ» – на пів тисячі гривень. Першу купила одна бібліотека (довго я жіночці розчовпував про сповіді письменників, серед яких і три одесити: Рутківський, Сушинський, Колісниченко – усі троє вже покійні), а другу при наполегливому сприянні Любові Миколаївни («Неймовірно цікава книга – на кожній сторінці закладка в моєму примірнику») педагогічна бібліотека.. Видавництв багато в голубих ятках, читачів після відкриття форуму було чимало, а під обідню пору продавців та авторів стало більше, ніж бажаючих щось купити. Тому ми з дружиною вирішили завершувати свою торгівлю. Особливо тоді, як у читацьку залу з довгим столом, де планувалось проведення автограф-сесії, прийшов я один на 14.00. Кого з авторів я бачив, хто привіз свої книги? Це Віталій Запека («Цуцик», «Бабах на всю голову») та аж під кінець трудового дня Андрій Кокотюха, який пиряв картонні короби з паперті будівлі всередину. Цікаво, скільки вони, розкручені, продадуть тут книг?
…Перед тим, як їхати на обід, я уздрів за рогом вулиці Пастера на сходинках симпатичну молодицю з книгою в руках і висловив своє захоплення: не часто таке зустрінеш! «А що ви читаєте?» Дочинця у м’якій синій обкладинці. «Це мій добрий приятель», – не стримався я, аби похвалитись. «А Ви що, може, теж на ярмарок приїхали?» Я показав їй «Пекельні гонитви», кілька фраз мовив про твори в цій книзі, й вона одразу ж потягнулась за гаманцем. Як потім виявилось, Світлана Завальна львів’янка, закінчила столичний економічний вуз, сюди приїхала працювати за направленням. Майже ровесниця моєї дружини: вони довго ще говорили про свою незабутню юність у Києві.
9 червня
▪ Презентація моїх книг відбулася в відділі мистецтв ОННБ за участі 6-7 студентів-журналістів зі своїм викладачем, письменників О.Різниченка, Д.Шупти, В.Бошкова, науковиці-критикеси Л.Ісаєнко, чиновниці ОВА Я.Різникової, дипломата-земляка О.Воловича, дружини моєї, сина з невісткою – всього десь душ двадцять з двома ведучими. Формат мені знайомий, і я почувався в ньому вільно: розповідав про книги, читав уривок із повісті «Гонитва», відповідав на запитання, розмову підтримували дипломат, Олекса Сергійович («В.Б. сьогодні один з найвідоміших і найсерйозніших письменників, які художньо осмислюють українську долю в трагічні її часи»), Світлана… […]
▪ Отже, дуже швидко завершилось моє бажання продавати книги свої, бо жоден письменник не виявив до них уваги. Всього ж подарував я книг на суму 2 тисячі гривень, а продав на 2100. Навіть якщо відрахувати ті гроші, що я маю вернути в «Ліру-К», то покриваю затрати на дорогу. Сумна втіха.
10 червня, Кропивницький
▪ Закриття форуму відбувалось у переповненій читальній залі. З виступів офіційних осіб (навіть від Карандєєва, в.о. міністра культури, приїжджала ставна чорнобровка) я взнав, що цього року взяли участь 60 видавництв України, у Чорноморську бібліотеці подарували пів тисячі книг, у конкурсі на кращу книгу взяли участь 58 із 25 видавництв, в різних номінаціях лауреатами стали 32 книги, зокрема й моя «Блекаут» у номінації «сучасна українська проза». Пізніше я сам для себе сформулював причину нагороди: диплом отримала книга не за зміст, а за назву та дизайн, бо навряд чи її хто читав. Отже, «Одеса без світла, без зв’язку, без інтернету – але форум відбувся» – це загальна оцінка цієї події.
▪ Ні до кого я не ходив на презентації (окрім Олекси Різникова), бо ж ми швидше до Остапа приїхали, а ярмарок – це ніби мимохідь-мимохіть. Тому вибачався перед Романом Кракалією. «Так і я ж на вашій не був», – відповідає мені. Знаю про існування цього прозаїка-буковинця, не виключаю, що щось і читав у періодиці (ЛУ, УЛГ, журнали), але не запам’ятав. Ось переглянув кілька антологій, де мене друкували, але його творів нема. Він журналіст насамперед, як і М’ятович чи Куманський, наприклад: став членом НСПУ і видав першу книгу (за довідником) під сімдесят літ. Але я відчув у його погляді, поставі та скромності людину, близьку мені за духом і талантом. Знайду в науковій бібліотеці його книги й познайомлюсь конкретно. «У Вас грузинське коріння?» – запитав я його. «Та чого це?.. А Гамалія також грузин?» – глянув своїми добрими очима. До його майбутнього ювілею бібліотекарі випустили за свої кошти біобібліографічний довідник у твердій палітурці – товстенька книга. Я її погортав, роздивився фотографії і сфотографував на тлі живого, лиш повернутого спиною до об’єктива. Одеський патріарх.
▪ Першого форумного дня, коли ми післяобід прогулювались уздовж вулиці Пастера протилежною від бібліотеки стороною, то я уздрів на сходиках чолов’ягу в білій футболці з написом на грудях «Вчицця нікада ніпіздно»: цим чолов’ягою був Віталій Запека. Напис дуже личив до його незмінно радісного фейсу.
12 червня
▪ На книзі, яку купила в мене львів’янка, окрім автографа я зафіксував і номер свого мобільного телефона: а раптом, прочитавши, схоче поділитись враженнями. Листів письменникам, як колись, уже ніхто не пише, а подзвонити можуть. Тому: прошу відгукнутись!
▪ Після вручення диплома я досидів до закриття форуму й, коли запросили на каву в двір бібліотеки, вирішив не йти туди, а квапитись до дітей, в яких уже закінчувалась служба в протестантській церкві «Дім Слави». Ще на порозі бібліотеки мене наздогнав проворний з рудою борідкою чоловік, аби попрощатися, а я попросив його назватися, делікатно перепрошуючи, та й це, з вигляду кислої міни, йому не сподобалось – вийняв візитівку: Юрій Работін – голова Одеської облорганізації журналістів. І вже зовсім несподівано я наткнувся на книжкову ятку, за столом якої стояв Мирослав Дочинець. Він також здивувався, коли побачив мене. «А що це в тебе в руках? – запитав, коли я розповів йому про позавчорашню зустріч із Світланою Завальною, з його книжкою. – О, та це нагорода, вітаю тебе!» «Та… – махнув я рукою. – Написав гарне оповідання – ото нагорода…» «Звісно, я жартома кажу…» Та й розбіглись, бо стрункенька жіночка в синьому покликала його на кавування, від якого кілька хвилин тому я відмовився…
Я відійшов від бібліотеки метрів триста-чотириста, сфотографував меморіальну дошку Штепселю на одному з будинків, де він народився, й згадалася недочута фраза з уст Мирослава про пам’ятник книжникові… Я глянув на диплом: ось він, цей пам’ятник – але де він в Одесі? Зупиняю першу зустрічну жіночку, показую пам’ятник на папері й запитую, як його знайти. «Так ось же за поворотом, на вулиці Пастера…». І я вернувся: пройшов увесь квартал на протилежному від бібліотеки боці вулиці й нічого не побачив. Аж коли підступився до книжкових яток, які були вже геть порожні, зустрів перед собою стовпа… з книжок. Я коло цього пам’ятника три дні товкся й не помічав його. Міг би помітити, якби ненароком буцнувся з ним лобом. От що значить бути заанґажованим чимось іншим – тоді нічого довкруг себе не помічаєш. Кажуть, що цей пам’ятник появився разом з новою керівницею бібліотеки Бірюковою. І чи існує який подібний де в світі?
15 червня
Цими днями моє прізвище прозвучало в Америці й у Франції: у газеті «Свобода» опублікована замітка про відкриття меморіальної таблиці отáману Залізняку, а в Марселі поділилась враженнями через FB по прочитанню моєї повісті «Візит ввічливості» Валентина Гребньова. Дрібниці, які гріють душу.
17 червня
Презентація нової книги Ольги Полевіної «Тополя за вікном» (Кропивницький, «Імекс ЛТД», 2024, 378 с.). Три десятки людей у залі, на мультимедійному екрані перебіг фотографій авторки під загальною назвою «Життя по нотам» – це вже не авторська описка, а бібліотекарів. Мене цікавило чи не в першу чергу, як письменниця опанувала за ці роки війни українську розмовну, оскільки не сумніваюсь, що пише вона й досі російською і навряд чи коли стане писати художню прозу по-українськи. Перекладає, звісно, О.А., і я нерідко натикатимусь у тексті на неоковирні фрази. Полевіна говорила по-українськи, тут я вперше почув від початку до кінця, іноді підсковзувалась. Я сприйняв усі її постулати: історичні твори можна писати за біографією людини, навіть маючи поверхові знання про епоху, присмачивши їх музикою в прямому значенні й музикою слова; немає прози жіночої чи чоловічої – є талановита чи не дуже, розумна чи не дуже; література має бути моральною… І ще вона сказала: вся світова література про любов – це вона так затуляє собою власну, улюблену частину цієї теми, адюльтер. Іще від неї почуте: виданий роман один із її перших, був пропав у ПК, коли вона ще не опанувала техніку як слід, з пам’яті написала його вдруге, мав вийти російською перед війною, аж тепер ось виходить українською – в ньому все від початку до кінця видумано; оповідання «Повернення» й «Миші на горищі» вважає найкращими; від початку повномасштабного вторгнення вона нічого не написала: редагує, упорядковує…
Я був єдиний чоловічої статі на цьому заході, сам викликався на виступ. Привітав, говорив про високий професійний рівень прози авторки (окрім єдиної штуки – вона знає, про що я кажу), просив її і всіх вернутися до тих часів, коли не було такої роз’єднаності, як тепер, коли кілька літературних гуртів ворогують між собою – змагатись треба текстами, а не дипломами чи атестаціями у FB.
21 червня
▪ Виписав кілька місяців тому при читанні роману Марини Гримич «Клавка» (Київ, «Нора Друк», 2022, 336 с.), такі цифри: до 1939 року у Львові було польських шкіл 90, єврейських 14 і українських – 3. Аж не віриться. Хіба в когось із львів’ян перепитати? У Гургули, наприклад.
▪ У день смерті Івана Федоровича телефонував Станіслав, повідомив таку бувальщину: «Шість років тому я вранці йшов на роботу – на картонній фабриці тоді працював – і на обочині асфальтівки колишньої реалки, де вчився Маланюк, побачив молодого яскравого соняшника, який жовто усміхався до мене й до світу… А коли ввечері вертався з роботи тією самою дорогою, то соняшника вже не було видно – його розчавили шини якоїсь автівки… Я ще не усвідомив символічної тієї втрати, бо лише пізно увечері взнав, що помер Драч». Трагічна, але чудова бувальщина. Тільки ж чи не видумана вона? Бо соняхи зацвітають переважно в середині липня – через місяць.
P.S. На похороні Івана Драча у Володимирському соборі я бачив не одного, хто ніс до стіп поетові живі дрібноквіті соняхи.
24 червня
Два з половиною роки минули звідтоді, як ми рекомендували Олександра Ляшка до НСПУ, але й досі нема результату. Уже стали членами спілки молодші Любов Єременко й Роман Любарський, справи яких розглядались того ж самого дня, 18.ХІ.21, а Ляшка забанили через його російськомовну поезію – не допомогла й морська повість, видана в безіменному (насправді Н.Бідненко) перекладі, уривок з якої на розворот друкувала «УЛГ». І ось нова його книга, мемуарна «В інтер’єрі неупередженого часу» (Кроп, ЦУВ, 2024, 96 с.) – тоненька, але вагома: до неї ввійшли п’ять спогадів – про Бориса Нечерду, Івана Рядченка, Георгія Голубенка, Миколу Холодного й одвідини Остра, де проминало дитинство автора. Перший я читав уже в книзі Івана Задої, а решту лиш тепер. Цікаво й майстерно зроблено – переважно про одеські зустрічі, зокрема й про відомого актора кіно Зіновія Гердта. Однак… Я підказав би автору спогадів, що мемуаристу слід опиратися виключно на особисті стосунки з тим, про кого пишеш, і не використовувати загальновідомих фактів, які занесені у «Вікіпедію», бо тоді спогад втрачає на оригінальності. Це особливо відчутно в розповіді про Холодного. (До слова: взявся б хтось та видав оті розкидані по справах листи Миколи Костьовича до владних радянських вельмож, китайського й американського зверхників – окремі з них і за обсягом, до сотні сторінок, і за змістом становлять неабияку цінність). А ще, як і в повісті про море, в тексті цих спогадів присутні, бо відчутні, баранці, що забивають плавцеві віддих: малокваліфікований переклад. Не можна перекладати слово в слово, бо синтаксис і стилістика мов не співпадають, більше того – заплутують зміст, затемнюють ясність, споганюють красу. Одне з двох: перекладач недосвідчений або ледачий. Бо ж не треба бути професіоналом, щоб не відчути явних русизмів та знаходити для цього українські відповідники (мало-мальськи – хоч трохи, вудилище – вудлисько, уклейка – верховодка, жор – сильне клювання, кошатник – котолюб чи котячий батько, скудний – убогий, бідний, лихачити - …, сльозящимися [очима] і т.п.); так само буцання однокореневих слів у фразах (риболовля уловиста, на півдорозі звернути з дороги, важко навантажений ваговоз, на тому ми того дня, людина людожерської епохи, судновий лікар на суднах). І останнє: Ляшко згадує, що при зустрічах в Острі Микола Холодний говорив, ніби пише спогади про Михайла Осадчого, Василя Стуса, Віктора Некрасова та інших. Де вони, ті спогади? Я сам збираюсь написати про М.К.Х. спомин: маю кілька від нього листів, подаровані книги, зустрічався з ним кілька разів у Києві та на Донбасі (Слов’янськ, Донецьк)…
27 червня
▪ Після недавніх відвідин Одеси, після другого прочитання спогаду Олександра Ляшка взявся я гортати Шевченківське видання Бориса Нечерди (2004): то там спіткнусь, то там посковзнусь, то ще десь продираюсь гущавником… Пробую прихилити до свого серця, а він пручається та поколює, та розлазиться… Ні, це не мій поет – трохи роблений, десь недовершений та й тематично в багатьох творах поверховий, дріб’язковий… Поставив на полицю, зняв один з Драчевих томів – ясність, афористичність, моральність, важливість… Не зрівняти. І… «…стало ясно, що він не мастак легко грати…» (стор.123).
▪ З різних джерел узнав я про смерть двох моїх майже ровесників: про Володю Осипчука повідомила у Viber’i волинянка-краєзнавчиня, а про Олега Гончаренка у FB написала теперішня очільниця Запорізької облорганізації НСПУ. Володя років п’ятнадцять тому приїжджав у Кіровоград як СкороВода (!), презентував товстелезну книгу «Устань у Сварзі», мав я мороку зі спробою книгу продати через книгарню, але марно – через кілька місяців змушений був примірники забрати й відправити назад до Києва; ночував він у нас, трохи надокучив своїми видумками про давнє минуле українців, потім не раз бачився я з ним у столиці – цікавим він мені був ще й тим, що у студентські роки в нього була закохана Наталя Кушнір, яка ось тепер повідомила про його відхід.
А з Олегом я листувався, публікував його вірші у «Вежі»; повертаючись із бердянського санаторію, на весь день зупинився в Мелітополі, кілька годин тинялись ми з Олегом вечірнім містом – було це у грудні 2010-го, через рік прислав він мені книгу поетичних імпресій, навіяних творчістю всесвітньовідомого Івана Марчука, з яким він дружив… А потім наші стосунки обірвались. Як йому жилось в окупації? Виїхав торік у грудні до Естонії: певно, мати померла, яку він доглядав. Почесний громадянин рідного міста…
Перший старший від мене на п’ять років, а другий на стільки ж молодший…
▪ В одній з телефонних розмов я запитав Новицького навпрошки: «Ви користуєтесь при написанні своїх віршів штучним інтелектом? Бо я вже не від одного про це чую». Він не скипів, як я собі уявляв, наче чекав такого запитання або хтось його раніше про це питав. «Я не знаю, як його знайти, як ним користуватися, тим штучним інтелектом… А якщо хтось хоче пересвідчитись, що дурню про мене вигадують, то я можу показати десятки зошитів із рукописами». Гідна відповідь, але й запитання моє не геть уже банальне.
м.Кропивницький