Петро КАРПЕНКО-КРИНИЦЯ
Москва
Спитаю у вітру, старого приблуди,
Що тугу в просторах висурмлює й гнів:
«Хто каторжні нори Сибіру запрудив,
Невинною плоттю людською набив?»
Карельські, Колимські, Далекого Сходу —
Хто нетрі, де шкіриться згуба жива,
Труною зробив для бездольних народів?
І вітер одкаже: «Я знаю: Москва!»
Спитаю у сонця, гарячого друга:
«Хто в пащах в’язниць, сутеренах сирих,
Упившися злом нелюдської наруги,
Катує братів-сонцелюбів моїх?
Хто краде в них казку привабного світла,
Роки хто, як нить золоту, обрива,
Хто юність ґвалтує іще нерозквітлу?»
І сонце одкаже: «Я знаю: Москва!»
Спитаю в землі, що дуднить споконвіку
Громами походів, столунням боїв:
«Хто крові розлив незагачені ріки
І кров’ю лани, мов дощем, напоїв?»
У древній земля опанчі похмуріє,
І оповідь буде предовга мені —
Предстане оточений ордами Київ…
Полтава… Історії чорної дні…
Прокотиться Вчора оглушеним громом,
І буде хлющати Сьогодні в крові…
Страшніше за пекло Гомори й Содому,
За Дантове пекло — свавілля Москви.
Мій друже, що вмієш цінить непокору,
Коли ти шепочеш молитви слова, —
Як вечора тінь запада яснозора,
Чи рано встаєш, пам’ятай же, що ворог,
Найбільший твій ворог — москва!
Петро Карпенко - Криниця (друга частина прізвища — псевдонім) народився 22 грудня 1917 року в селі Бакланова Муравійка нинішнього Чернігівського району Чернігівської області, помер 2003 року у Каліфорнії (США)
Вікторія КРАВЧЕНКО
МОВА СЕРЦЯ
Ти читаєш мене, мовби книгу,
Що написана мовою серця,
І відчуєш мелодію тиху:
Це шепоче душа, що нап’ється
Поцілунків, поезій відвертих,
Де душа є одягнена в зорі,
Сукня біла її – як прикмети:
«Чуєш небо, це небо говорить...».
Що зоря заплітається в мрії,
Що замріяно в серці вбачаєш?
Бо любити навіки – зігріти
Небесами живими. Очами
Я глядітиму в серце. Напоїш
Життєдайними мріями Всесвіт.
Говори, що вода – є зі мною,
Як життя, як кохання небесне.
Прочитаєш в Божественній книзі,
Книга ця не прочитана досі
Ще ніким... Милуватись капризно
Темно-русим (як мідним) волоссям...
...До долоні торкнутись рукою,
І заплющити зорі-свічада.
«Я реальна як сила – в любові
Розквітати вогнем зорепадів»...
15.09.2025
ЛЮБИТИ УКРАЇНУ
Найкраща у світі – земля-Україна,
Прикрашена вічністю рідних садів,
Лісів і долин. Почуття воєдино
У серце сплететься цілунками див.
Коли одаруєш безцінними снами
Й реальність прилине як білий бутон
Натхнення, державності. Мовби пізнали:
Адже Перемога – реальність, не сон.
Любити навіки! В любові – є сила
Творити мистецтво сміливості, бо
Душа Батьківщина чуттєво ясніла
У кожній людині, що знає любов
Й бажає вершити життя ідеальні,
Ступати зірками. Довершений шлях –
Дивитися в очі і бути коханим,
І бути з державою у почуттях.
Коли розквітають троянди й нарциси
Або возвеличена квітка троянд...
Або... Гордовини квітує намисто,
Коли й плодоносить довершений сад.
Адже золотяться світанки як вірші,
Серця патріотів – звучати завжди!
Мені небесами, державо, напишеш:
«У битві вогненній... є воїн святий.
І б’ється сердечко відвагою! Й навіть
Пелюстка весни упаде... Говори,
Відважний мій сину! Що щастя не в славі –
У миру всієї Землі і Зорі.
Як Сонце зігріє, прокинуться мрії,
Проснуться всі люди. Й триватиме рай.
Коли, Перемого, любити й зоріти,
Світати любов’ю, у ній – небокрай».
23.08.2025,
м.Кропивницький
Ольга ДЕРКАЧОВА
VIA DOLOROSA
оповідання
Щоразу, коли вона до мене приходить уночі, на ранок ненавиджу світ ще більше. Нестерпний головний біль, від якого не рятують пігулки. Усе бридке на смак. А кава відгонить чимось таким, від чого хочеться блювати. Нащо ж вона так зі мною? Пішла то пішла, зникла з мого життя, то нехай. Не потрібен їй був у реальному світі, то для чого ж приходити і мордувати мене у снах своєю псевдолюбов’ю і псевдоблагістю? Раніше треба було приходити, коли я її кликав і плакав, коли спав з її гребенем і намагався відчути її запах серед залишених нею прикрас. Тепер не треба. Хай і далі буде собі зі своїм Богом, а я буду з цим ненависним світом, який не розуміє ні мови любови, ні… Та він нічого не розуміє, крім сили та крови.
Допиваю свою ненависну каву і дивлюся у вікно цього міста. Кажуть, що воно пам’ятає ще досі якісь там щасливі цісарські часи. Нічого, виб’ємо цю пам’ять, звільнимо від їхньої дурнуватої ностальгії, а як не вдасться стерти ті спогади, то візьмемо за горло так, що дихати не зможуть, не те, що пам’ятати.
Дивлюся у вікно, як місто поволі відходить від нічної темряви. Люди -- дивні істоти. Їм байдуже, чиє місто, чия армія, вони щодня виконують свій обов’язок, і їм абсолютно однаково, під яким прапором палити цигарки, обідати у ресторації чи слухати вуличного музику. Хоча кого я обманюю? Якби всім було байдуже, то я би лишився без роботи.
Хазяйка обережно прочиняє двері до кімнати і питає, чи буду снідати. Відмахуюся. З кухні чую запах млинців. Колись у дитинстві я прокидався від цього запаху, біг до кухні, обіймав маму і тягнув з тарілки найгарячіший млинець, а вона усміхалася і просила зачекати, доки хоч трішки охолонуть. Не витримую і вигукую, щоб дала мені спокій. Чую її стривожені кроки у коридорі. Нехай боїться!
Виходжу на вулицю, головний біль не вщухає. Хоч би день сьогодні спокійно минув, але ж де там! Хіба він може тут минути спокійно?
У кабінеті прохолодно після ночі, і тут ніколи немає ранкового сонця, а спека почнеться пізніше, ближче до обіду. А ще з мого вікна видно захід сонця, і коли я затримуюся тут надовше, то зупиняю допит, щоб подивитися, як красиво день переходить у ніч. Хтось дивиться разом зі мною, хтось перелякано тремтить і йому не до заходу сонця, хтось думає, що моє споглядання, як засинає день, може полегшити його долю. Кумедні та наївні люди. Усе було у їхніх руках, потрібно було просто більше покори (навіть Бог казав коритися) і радощів у їхніх очах, коли ми прийшли. Бо що ми їм? Хіба ми хотіли їх убивати, але ж самі винні. Ті їхні протести, церкви. Нема Бога. Нема! Це ж так очевидно та явно! А віра у нього – це отрута, що робить людину слабкою та немічною, бо може дати лиш ілюзію та примарну віру у те, що десь колись буде краще. Я це знаю, як і те, що віра у Бога не зробила нікого ні кращим, ні принесла нічого кращого. Тому нам її і не треба. А хто не розуміє… Що ж… Будемо переконувати тут…
– Приймай! Твій клієнт! – зазирнув до кабінету Петро. За ним двоє солдат затягнули якогось чоловіка. Він не в рясі, але за стільки часу я навчився їх вираховувати і без цього добра.
– Де ви їх берете? Уже ж начебто всіх.
– Та тут їх… Не виб’ємо ніколи… – махнув рукою Петро.
Допити священників мені вдаються найкраще. Просто тому, що мені їх не жаль. Жінок шкода буває, дітей їхніх, іноді навіть чоловіків, але не цих. Цих чого шкодувати? Вони ж вірять, що десь там попереду буде гарне вічне життя, а я просто пришвидшую потрапляння туди. Ще й з муками. Ну все, як у їхнього Ісуса.
Киваю солдатам, щоб посадили його. Вони не садять – кидають на стілець. Той встигає вхопитися рукою за край стола і не падає. Пильно дивиться мені у вічі. Наказую хлопцям вийти, далі я сам.
Усе просто: вибити зізнання про таємні відправи, зв’язок з поплічниками окупантів, ну і приналежність до якої-небудь підпільної організації. Зрештою, її взагалі можна вигадати самому, а цей хай усе підписує, та й заодно ще нехай кілька прізвищ згадає зі своїх.
Початок завжди однаковий: записати, хто, що, де, скільки років. А далі починається найцікавіше. Хтось не витримує у кінці першого допиту, хтось доживає до третього-четвертого (ми іноді з хлопцями закладаємось, тоді допити стають ще цікавішими), хтось пробує у камері накласти на себе руки. Кумедні оті останні: а як же гріх самогубства? Їхній Христос он як на хресті страждав, більше, ніж вони тут, але ж не шукав способів вкоротити собі віку.
Цей мовчить. Усміхається блаженно і мовчить. Ну нехай, впишу ім’я, рік народження сам. Задаю ще кілька питань. Мовчить. Я почекаю. Мені, зрештою, нема куди поспішати.
Денна спека поволі заповзає у мій кабінет. Бачу, що він хоче пити. Наливаю у склянку води, але не йому, собі. І на його очах поволі п’ю. Він дивиться на мене і знову усміхається, немов батько на вередування дитини. Та що він собі дозволяє! Вихлюпую рештки води йому на обличчя. Він здригається та опускає голову. Так і сидимо, доки не починає сідати сонце. Наказую хлопцям його забрати і не давати ні їсти, ні пити. Хай живиться своїми молитвами.
Головний біль поволі вщухає аж тепер. Вечеряю як завше. Розпитую хазяйку, що відбувалося у місті за день, що чула нового на базарі. Вона каже, що усе як завжди. Очі у неї немов у загнаного звіра: налякані, покірні, але ти знаєш, що тільки відчинеш клітку, втече. Усміхаюся і питаю, коли вона востаннє ходила до сповіді, бо ж скоро Великдень. Каже, що не ходить до сповіді. А я відчуваю, що бреше. Як і про те, що не молиться вечорами. Я ті слова можу відчути у найгустішій темряві, бо пам’ятаю зі свого іншого життя, яке було сповнене вірою у чарівні зцілення, вміння ходити по воді та воскресіння. Не вступаю з нею в теологічні дискусії, ще трохи часу – і всі вони прозріють самі, бо не прийде до них їхній чудотворний Бог, не врятує, не захистить ні від нас, ні від самих себе.
Вночі приходять ті, кого я встиг забути за стільки років. Тільки безголосі тіні. Одні вищі, інші нижчі. І ось ця, крихітна, зупиняється біля мого ліжка. Впізнаю її силует. Вона ж моя першенька. Якось так випадково вийшло тоді. Її мати була така уперта… Та й взагалі, заперечувала, що вона її. І згадався мені тоді Соломон і те, як він ділив немовля між двома жінками, тоді підняв її донечку над головою, як мене колись тато в дитинстві, питаю:
– То що? Скажеш, де вони ховаються?
А вона:
– Лишіть дитину, товаришу. Не моя вона, сусідчина.
Звісно ж, сусідчина! Піднімаю її ще вище. Уважно дивлюся на жінку. В її очах страх, але не отой, такий, за власне нікчемне життя, а за життя цієї дитини. А далі… Я не знаю, як так трапилося, я не втримав її. Впала мені під ноги. І це ж треба, щоб голівкою на камінь… Жінка кричала і проклинала, де і страх той подівся, а я стояв і дивився, як земля біля моїх ніг стає червоною. Кинулася на мене, я вистрілив. Поцілив. Упала біля своєї дитини. Друга моя… А її силует був першим, який загубився поміж наступних інших тіней. Я не боюся їх. Бо що вони? Тільки тіні. Страшніше серед живих. Особливо коли ти мала дитина і намагаєшся заховатися від того, від кого не сховатися. Від того, ким ти створений за образом і подобою його.
Зранку його знову приводять до мене. Питаю, що робив уночі, кажуть, що молився… За мене… Вдаю, що хочу вдарити лівою, але б’ю навідліг правою. Ну що? Як там було про праву та ліву? Кидаю на стілець.
– Що ти хочеш від мене? – втомлено питає.
Ади! Він і говорити вміє!
– Правду.
– Яку?
– Розповідай, де збираєш людей.
– Я нікого не збираю. Вони самі приходять, бо болить їм цей світ і страх перед вами паралізує. А коли у тебе зв’язане серце, ти нічого не можеш.
– Можна подумати, ти щось зараз можеш зі зв’язаними руками!
Він замовкає. Ну, нехай. Напишу сам його зізнання. Не вперше. Сьогодні він його не підпише, звісно. Такий, як він, не підпише і завтра, але ще кілька днів без їжі – і зізнається у всьому, навіть у тому, чого не робив. Наказую зняти кайданки з нього. Наливаю пів склянки води. Воду треба давати хоч іноді, бо здохне мені тут раніше, ніж усе попідписує. Дякує, але п’є дуже поволі… Не поспіхом, немов спраглий.
– Поспіхом нічого не можна робити, – немов чує мої думки.
– Що?
– Кажу, що поспіхом нічого не можна робити, яким би спраглим і голодним ти не був. А ти завжди поспішаєш. Тому і живеш так.
– І це мене вчить жити людина, яка своїм життя вже не керує!
– Ми не керуємо своїм життям, Бог керує.
– Гаразд, нехай Бог. І яким був його план щодо тебе тут? Що він тобі хотів сказати цими кайданками? Який знак подати у камері?
– «Bible d’une grand-mère»? – несподівано питає.
– О, ти заговорив французькою? – ледь стримую себе, щоб ще раз не вдарити.
– Хто тобі її читав? Бабуся? Мама?
– Мама… – мимохіть виривається у мене. І тут я не витримую. Кидаю його на підлогу і щосили б’ю ногами.
Він не кричить, навіть не стогне. Тільки важко дихає. Б’ю ще, доки він не завмирає. Кличу хлопців. Відливаємо його холодною водою, доки він не приходить до тями, садимо на стілець.
– Ти так його на смерть заб’єш, – каже Петро, що заходить глянути як у нас справи.
– Не заб’ю. Я знаю, коли зупинитися.
– Ну, дивись. Щось говорив?
– Нічого.
– Підписав?
– Поки що ні, але підпише.
– Знаю, що підпише, – сміється Петро і йде геть.
Він не підписує. Проте зараз я його нічого і не питаю. Я хочу знати, звідки йому відомо про «Bible d’une grand-mère». І я виб’ю спочатку із нього це зізнання, а потім вже все інше. Ще один захід сонця із ним. Він повертається до камери, а я йду додому темною вулицею, вслухаюся, як відлунюють мої кроки і ще кількох випадкових перехожих. У голові крутяться давно забуті слова, що мені мама читала їх колись французькою. Діалог між бабусею та її онуком Армандом. Казав їй, що хотів би побачити Бога, а вона йому: «Мій любий, доки ми живі і перебуваємо на землі, ми не можемо побачити Бога. Та після смерті, якщо ми заслужимо на небо, побачимо Бога, Пресвяту Діву Марію та ангелів». Арманд усе допитувався, чому зараз не можна і чому Бог не хоче, аби ми його бачили. «Не хоче, щоб живучи тут, на землі, ми розуміли і знали, що це буде нашою нагородою після смерті. Якщо, звісно, будемо добрими і чемними та будемо виконувати заповіді Божі». Наша з мамою улюблена «Bible d’une grand-mère». Вона читала мені її французькою, тато жартома сердився, що дитині важко, я заперечував, що ні, і тулився до маминих колін.
А потім я відчув на собі вповні і його ласку, і любов, і благодать. Коли ж я зрозумів, що ніякого Бога нема, стало легше. І простіше. Бо якби був Бог, він би не дозволив… Він теж має бути добрим та люблячим батьком, він сам любов, то як міг допустити, щоб я жив у пеклі ненависті? Та Бог із ним, тим Богом.
Наші ранкові зустрічі тепер починаються з того, що я його питаю, звідки він знає про «Bible d’une grand-mère», а він мовчить. Я його б’ю, він мовчить. Відливаємо водою. Він мовчить. Даю йому пів склянки води. Дякує. І знову замовкає. Дивимося з мого вікна на захід сонця. Тоді його обличчя просвічує тиха радість. Ну звідки вона? Він щодня дедалі більше стає схожим на покійника, але далі усміхається, немов знає щось більше. І що він знає?
– Підписуй! – простягаю йому аркуші з його історією. – І назви ще кількох своїх. Дозволю тобі піти. Будеш мати свої відправи, відпускати людям гріхи, повчати їх та лякати судом Божим.
Заперечно хитає головою.
– Ти не хочеш свободи?
– Я її маю без усіляких підписів.
Кладе аркуші на стіл. А я дивлюся на його вихудлі руки.
– У камеру! – кричу охоронцям.
Його забирають.
Лишаюся сам. Дивлюся, як наступає на це місто ніч. За пару хвилин темрява огорне і мене. Запалюю світло. Ні, я не боюся темряви. Я нічого не боюся окрім його голосу, що промовив «Bible d’une grand-mère».
Виходжу у коридор. Беру у Петра ключі від камери. Наказую принести молоток та цвяхи. Заходжу всередину.
– Ну що? Подивимося, де твій Бог? – тепер вже я усміхаюся.
Він підводиться з койки.
– Бог усюди, – відповідає мені.
– От зараз і подивимося, чи прийде він рятувати тебе.
Наказую стати на коліна і покласти руки на підлогу. Він покірно робить усе, що кажу. Беру перший цвях. Він розуміє, що я буду робити, але не промовляє жодного слова.
– Скажеш, звідки ти знаєш про «Bible d’une grand-mère»? – даю йому останній шанс.
Заперечно хитає головою.
– То хоч зізнання підпиши! – з відчаєм вигукую я.
Знову заперечно хитає головою.
Ну що ж… Я давав йому шанс. І право вибору. Ні то ні.
Забиваю в його долоню перший цвях. Кров бризкає на підлогу і на моє обличчя. Він мовчить.
– Ні? – перепитую.
Мовчить.
– І де ж твій Бог? – питаю його, забиваючи другий цвях. – Чому він не приходить мене карати за тебе? Ти ж його намісник тут. То що ж? Так і залишить тебе тут? «Ти, Господи, засвітиш мого світильника, Ти, Боже Мій, наповниш світлом мою темряву». Так? Ти щось бачиш у цій камері, крім темряви?
Цвях дуже м’яко заходить у тіло, бризкає ще кров, прямо в очі, витираю долонею, дивлюся на його покривавлені руки, бліде обличчя, кістки, які випинаються крізь сорочку. Скільки він вже без їжі? Неважливо! Б’ю. Він хитається і падає на спину. Майже не дихає…
Несподівано відчуваю, що більше не можу. Я так хочу додому, до того дому із затишними вечорами з читаннями, маминим голосом, татовим сміхом, ранками, що пахнуть млинцями, кроками найрідніших, квітами на великому круглому столі зі скатертиною кольору абрикосового конфітюру. Хочу знаходити солодощі у буфеті, хочу бути свареним за розбиту вазу та зранені її уламками квіти. Як же ж я втомився…
Опускаюся на коліна перед ним, цілую його скривавлені долоні і питаю, нащо Бог забрав у мене найдорожче, а потім і взагалі покинув. Він ледь усміхається і питає, коли ж я востаннє сповідався і що можу зараз, бо потім не буде вже кому, жити ж йому залишилося… Я й сам знаю за стільки років, що не більше двох годин, а то й менше. Мабуть, менше, бо його катував найбільше і найдовше.
Схиляю голову і розповідаю про те, як вечорами мама читала мені про дива Христові, про те, як плакав, коли вона розповідала, як він ніс свій хрест, як я шкодував, що не жив у ті часи, бо неодмінно допоміг би йому нести, щоб не було так тяжко, про те, як снився мені натовп, що кричав: «Розіпни його!», про те, як мріяв побачити маленького Ісусика і розпитати, чи важко бути Богом, про те, як одного вечора вогонь у нашому каміні згас назавжди і більше ніколи вже не було читань ні Біблії, ні чогось іншого, про те, як батько, п’яний, палив на подвір’ї усі ікони (досі пам’ятаю лики тих святих, і як в одного на очах блищали чи то сльози, чи фарба…), та нашу з мамою «Бабусину Біблію» і кричав, де ж той Бог, чому не спуститься зі своїх небес і не скаже, нащо йому його дружина, про те, як благав свого батька поїхати до мами у монастир, бо дуже скучив і хочу знати, чому вона мене покинула, про те, як батько бив мене і казав, що любить вона просто не мене, а свого Бога, бо його любити простіше, ніж живих, про те, як я стояв на згарищі свого колись доброго і рідного світу, бо разом з маминими речами батько немов спалив і мене, про те, як я ховався від нього по закутках дому, поки він ще був, про першу війну, яка нагодилася так вчасно, бо хто у тому вихорі подій шукав би десятирічного хлопчика, про свої перші вбивства, перші допити, про другу війну, яку я пройшов вже героєм, про це місто, яке так уперто тримається за Бога, а Бога ж нема. Був би – не мовчав.
– Бог є. А ти найбільш віруючий з усіх, кого я знав…
Він ледь говорить, але я чую.
– Немає Бога, отче. Якби був, то він би мене давно покарав, і за тебе теж.
– Не можна тримати стільки болю та образ на того, кого не існує. Господь нам усім дає випробовування. Ти моє… – заплющує очі.
Відчуваю, як ще одне забране мною життя добуває останні хвилини у цьому світі.
– А моє? Моє яке? Моє яке випробовування? – кричу, міцно хапаю його за плечі, намагаючись втримати його душу бодай у моїх руках.
– Твоє ще попереду…
Кладу голову йому на груди, як колись батькові, коли демони ще не мордували його, коли я міг довірити свою долоньку його великій і теплій, коли він гладив мене по голові і любив, коли світ пахнув словами та теплими млинцями, а вогонь був лише у каміні, а не на подвір’ї…
А в місто поволі заходив Великдень…
м.Івано-Франківськ.
P.S. Оповідання Ольги Деркачової «Via dolorosa» цьогорік зайнялo 3 місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, квітень)
2-22 квітня
Афоризми-фразеологізми з книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (Київ, «Дніпро», 1979, 696 с.): «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», «хапун ухопив», «Буває, що й муха чхає», «Застав телепня моркву стругати», «Тринди-ринди – з гори чорт!», «матері ж вашій ковінька!», «вищирився, як на великдень печене порося», «Бог – не теля, баче й відтіля», «скуби чорта, поки він линяє!», «сотворив його пан Бог та й висякався», «усердя аж до усердя», «рідко, да їдко», «дурні словеса не йдуть на небеса», «Бодай вас Бог любив, а мене молодиці!», «Ой! Грім рака вбив!», «Невірний слуга – гірший ворога», «Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу», «Сто ножів тобі в твою мотрю…; та в тебе ж коло пупа чортів купа!», «величається, мов сучка в човні…; вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону…; Щоб тобі не було солоду й змолоду!», «крути, та не перекручуй», «Аби живі, а голі будемо!», «Всім заськи до моєї запаски!», «Розплатою за смішки стають слізки», «Береженого Бог береже, а козака – шабля!», «життя є наука про смерть», «Хапай час за чуприну!», «Якби свині крила, вона й небо зрила б», «на здоров’я козі, що хвіст короткий! На здоров’я мертвому, що ніс холодний!», «…податки завели не гірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! З кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!», «телят боїться, а воли краде», «всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя», «утелющився, як чорт у вершу», «покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати», «таке пошарпане, що не вчепиться й рак», «не жди дяки від приблудної псяки», «перед п’яним зверта навіть сам Господь Бог», «хто бере дитину за руку, той бере маму за серце», «тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений», «порожня миска не вабить писка», «Краще бідна кишеня, як голова», «Кипи, кипи, борщику в полив’янім горщику, од борщу все набряка в молодого козака!», «Одна сорока з плота, десять – на пліт! А куди орли літають, туди сорок не пускають», «Забив: як ведмедя жолудь!», «Красне пір’я на одуді, а сам смердить», «тихо стало, хоч мак сій», «Розумний бреше, щоб правди добуть», «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», «баш на баш», «Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти та й реготи!», «мілко плаваєш, задок видно», «Пішого сокола і ворони б’ють», «справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ», «добрий – дурневі брат», «півтора людського», «тільки й правди в світі, що смерть», «штири дошки й землі трошки», «віршування ж, як і позіхання, заразливі!», «Побазікати ж можна і з приятелем, а помовчати лише з вірним другом і товаришем», «честолюбство – друг кривди» (римляни), «festine lenta поспішай поволі» (латиняни), «цар попервах дарує перстень, а вже потім… шукає приводу, щоб відрубати голову?», «піп з хрестом, а чорт з хвостом!», «Або дома не бути, або волі здобути!», «Біда, раче, вода кипить!», «навстоячки, навлежачки – заробила й сережечки», «кум та кума – родичі тільки від голови до пояса», «Ерґо бібамус! Отже, вип’ємо!» (латиняни), «геній народу без буяння рідної мови не варт нічого», «Як напише писака, то не злиже й собака!», «Що козакові здорово, то німцеві смерть!», «стерти на макуху», «батько – не тільки доброта, любов і тяжкий труд, а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан», «хапали чорти», «Без віри муж учений як кіт печений», «vinum lac senum! – вино заміняє старим молоко!», «Панові обозному поезія недоступна є, як зорі в небі для кнура!», «Россия да Украина – одного корня калина. Сучасна російська приказка».
Це ті ідіоми, які впали мені в око.
А ще ось кілька абзаців з переліком: танців – комар, козачок, полтавська, циганочка, буряк, метелиця, єврейський триндик, польський краков’як, молдаваночка; страв – січеники, крученики, душенина шляхетська, галушки з телячої печінки, смажена тараня з медом, ковбаси з риби, минькова печінка, вареники, товченики, соломаха, пряжуха, ляпуни, макорженики, мегелики з сирівцем, сластьони, медяники, вергуни, марципани, борщ гетьманський з поребриною, чернігівський з лісовими кислицями, київський на сирівці, з куркою та бараниною, пісний архієрейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем; питтєвих умінь Мамая – клюкати й вихиляти (будь здоров, пивши!), дудлити й жлоктати, кубрячити, смикати й лиґати, кружати, смалити, смоктати, цмулити, цюкати, хлебестати з кухлів, з кварт, з чарок, з покришок, з мисок і макітер, з коновок і відер, умів пити ручкової, пити нахильці, черкати і черкати…
А ще багатющий, рясний глосарій застарілої, маловживаної, діалектної лексики – чи знайдеться в нас письменник, який би позмагався в цьому сенсі з Олександром Ільченком? В 11-томному «Словнику української мови» його цитують найщедріше. І, мабуть, ніхто так ревно не використовував у своїй творчості «Словарь української мови» Бориса Грінченка.
Це найприкметніше, що характеризує знаменитий химерний роман (часто пишуть: перший в нашій літературі, з якого вродилась ціла серія химерії: В.Земляк, В.Міняйло, В.Дрозд… – хоча це не так, адже українській химерній творчості уже понад два століття, починаючи від «Енеїди» та ще з глибших часів). Однак найприкметніше таки. Запитайте будь-кого, хто прочитав «Мамая», то почуєте: яка розкішна мова!
Я в студентські роки (70-і минулого сторіччя), звичайно, чув про цей твір, здається, він і вивчався в курсі української радянської літератури, може, й до іспитів про «Мамая» я готувався, але роману не читав. Хоча не раз і не два про нього згадував, але наче відкладав на майбутнє. Недавно мій однокурсник Сашко Михайлюта в одному з електронних листів писав про оператора телепередачі з 2009 року («…зять Олександра Ільченка, якому мафія не дала Шевченківську премію за "Козака Мамая..."), і це була остання крапля, яка переповнила чашу моїх відстрочувань знайомства зі знаменитим твором – того ж дня побіг до обласної юнацької книгозбірні. Тут мені бібліотекарка винесла фоліант в яскраво-червоній оправі, перший з двотомного видання, здійснений найавторитетнішим видавництвом того часу до 70-річного ювілею письменника. Виписала і сказала вибачливо: «Бачите, папір уже пожовк від старості, а книгу так ніхто й не замовляв». Хіба вперше мені таке трапляється? Проте в даному випадку з радістю спростовую: що книгу читано активно, я виявив не тільки по засохлих плямах чаю-кави на багатьох сторінках, а й з відірваного бібліотечного цетлика, який завалявся в нутрощах книги.
Нині на роман поглядають погордливо, якщо не сказати зневажливо, презирливо – через її останню, «пісню шосту, московську», в якій посланець козацького краю добивається в білокам’яну, аби просити у московського царя захисту від гетьмана Гордія Пихатого, який навертає Україну до лядської кормиги. Здогадуєтесь, хто став прообразом гетьмана? Не хто інший, як Іван Виговський, який розгромив московське військо під Конотопом. Роман було завершено у 1958 році. Хіба можна було в той час інакше думати й писати українському письменнику? Лиш у діаспорі… Тому не посипаймо голови попелом Олександру Ільченку. Як і не розвіюймо на попіл його основну працю життя. Не забуваймо, що на початку 70-их сумнозвісний академік Іван Білодід на сторінках московської газети «Правда» звинувачував Ільченка в українському націоналізмі. За «Мамая».
Справді, Олександр Ільченко став предтечею наших шістдесятників: за кілька років до вибуху української крові в літературі (Павличко, Драч, Симоненко, Вінграновський, Ліна Костенко) його роман користувався неймовірною популярністю – згадують, що книгу не можна було побачити на полицях не те що книжкових магазинів, а й бібліотек, бо читачі записувались на чергу, аби мати радість читати про національного оборонця Мамая. Народ був голодний на такі історичні твори, адже «Чорна рада» Куліша чи «Козацька помста» Чайковського не могли бути реанімовані радвладою, хіба лиш художні панегірики во славу возз’єднання.
Для мене знайомство з романом «Козацькому роду нема переводу» не було апофеозним, бо: з одного боку народна мудрість, козацькі звичаї та обряди, опис старшинських строїв (у нас є своя еліта!), афористичні авторські рефлексії про малярство й літературу, архітектуру (як сторожові вежі зводились), імпровізаційний театр, популярний тоді у Західній Європі, біблійні легенди (вічний жид) і середньовічні пошуки алхіміків (філософський камінь) та напуття Мамая посланцеві в далеку й небезпечну дорогу («Вважай день кожний за свій останній день, і ти будеш щасливим, проживши його до кінця» – від Сенеки настанова), ну й, безперечно, химерія (Мамай тікає з цюпи на гривастому, якого вишкрябав шилом на стіні; апостол Петро спускається з небес попрацювати на гетьманській кухні), правда про москву («…вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли», «…сміятись було боязко в Москві, та й казок казати государ не велів»), а скількох друзів-сучасників Олександр Єлисейович жартома увічнив у романі (Собко, Дмитерко, Дорошко, Прилюк, Шукайло, Білодід, Байдебура)… – це мої захоплення; але й жури-печалі не менше – класовий підхід в соціальному зображенні козацтва, захоплення москвою («Омелько… доніс таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко…»), антикатолицькі мотиви («…розповісти людям страшну правду про Ватікан», «…головне для слуг Ватікану – не віра, а гроші, лакомства, розпуста…»), окремі сторінки твору прочитуються як пародія на козаків, на Запорозьку Січ та гетьмана, врешті не всі химерії сприймаються (як ота історія з кисличками: «сила проносного буває часом дужча й за саму долю»).
Попри все для мене є однозначною спроба Олександра Ільченка: написати енциклопедію українського життя XVII століття, після Богдана. З огляду на підневільний час та інформаційні можливості він зі своїм задумом справився. Тому «Мамая» перевидали ошатно й нещодавно («Фоліо», Харків, 2020), видаватимуть і в майбутньому. Бо він вічний, наш Мамай.
P.S. Не тримав у руках новітнього видання роману, але не сумніваюсь, що його видано без авторської післямови «Пророчий промінь» та передмови Михайла Логвиненка «Від Козака Мамая до сучасності». Бо ж сучасність – уже давно не та. Акценти післямови й передмови зачучверіли ще з розпадом СРСР, а нині, в часи збройного протистояння, вони стали токсичними.
3 квітня
Брав участь у засіданні робочої групи щодо підготовки концепції вшанування пам’яті полеглих героїв області. Це вже друге таке засідання, але ніяких результатів. Лише наміри. На четвертому році війни. А в кінці балачок слово взяв сивенький 75-річний колишній головний архітектор міста, а тепер директор ТОВ «Абріс «Либідея» Володимир Іванович Рак (він єдиний на засіданні говорив російською – білорус із Пінська) – так от він представив на широкому екрані ескізи, креслення, планування кількох цвинтарів у різних територіальних громадах. Ось лиш тепер Україна підступає до упорядкування цивілізованих поховань (з симпатичними каплицями, в яких можна здійснювати ритуал прощання, коли й дощ чи сніг не заважатимуть; з туалетами; з електронною фіксацією покійних – як у Європі).
5 квітня
♦ Вдруге в житті читав ранню повість Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Полковнику ніхто не пише» (переклад з іспанської Женев’єви Конєвої та Лева Олевського). Як починався майстер «магічного реалізму»? Тут він ще не починався – ця повість писалась під впливом знаменитого Гемінґвея. Хіба проскакують у тексті згадки про містечко Макондо та полковника Ауреліано Буендіа, які по-справжньому оживуть у найзнаменитішому романі Маркеса. Мою увагу привернула реклама на кінотеатрі, яку описує автор – «Діва ночі». Чи не вона дала назву першому романові Юрія Винничука?
♦ Триває прощання з ілюзіями щодо найдемократичнішої держави світу – США. Кожен день додає нових і нових розчарувань. Зараз ось виявилось, що у США вважають – не треба було Збройним силам України затопляти крейсер «Москва», не треба було заходити в Курську область… Що це: страх перед рашею? Віра в те, що подібними діями українці нагнітають злість у москалів? І ось остання реакція на вбивство дев’яти дітей у Кривому Розі: послиня (от де фемінітив доречний!) зробила висновок: іще одне підтвердження, що війну треба закінчувати. Безпардонні, безсовісні – залежні від гаманця й новітнього вождя-самодура.
12 квітня
Барвиста стилістика в Олександра Ільченка. Опрацювання рідковживаної лексики, фразеологізмів, новотворів (їх найменше) займе в мене чи не стільки часу, як і прочитання роману на сімсот сторінок. Все своє, майже все, життя я цим займаюсь, опановуючи рідну мову. Раніше задля власної творчості, аби не було моє художнє письмо пісним та без цвіту й запаху. А тепер уже знаю, що ці уроки безплідні, та однак не можу стриматись, аби не чаруватись красою хай і не в своїх рядках, а – Ільченка, Григоріва, Мушкетика, Нечуя… Ближчим часом візьмусь за прозу Панаса Мирного, «Енеїду» Котляревського – перечитати, перевідкрити…
14 квітня
♦ Телефонував до Сашка Вертіля в Суми: каже, що ракети вибухнули в п’ятистах метрах від його оселі – будинком аж струсонуло й диван посунувся з місця. Зараз уже відомо, що загинуло 34 людини, двоє дітей серед них, поранено 119, восьмеро у важкому стані. Відома реакція Трампа: «вони помилились». Ну, ж і сучара! Зате не забуває в своїх коментарях як мантру повторювати: якби, мовляв, я, а не Байден, був президентом, то ця війна не почалась би… Кацапи б’ють, а ми мусимо мовчати, бо одразу ж, 11 березня іще, дали згоду на перемир’я. Ми стали заручниками свого сумління й обов’язку. Це коштує нам багатьох смертей.
♦ У березневій УЛГ В.Базилевський опублікував нову порцію імпресій та медитацій. Він помічає те, що впритул не бачать інші. Я сам зокрема. Мова про добірку віршів на розворот торік у листопаді – Домінік Арфіст. Я не завважив її, бо не читав – мою увагу вхопили насамперед Павличко про Григора, Наталка Ткаченко, Прохасько про Лишегу, Волдмур про Фішбейна, щоденникові записи Валерія Кикотя «Генії і графомани», інтерв’ю з Надійкою – до Арфіста не дістались мої очі й руки, а потім щось перебило, і я відклав газету в довгу шухляду. Тепер, по зову Базилевського, розгорнув і прочитав перші чотири рядки першого в добірці вірша: «Бог поставив серед світу – і ні вліво і ні вправо // зачарована місцина дивні кола по воді – // задихатися від слова і ховатися від слова // у священному багатстві – у щоденному труді…» Як це мудро і музично, як незвично і ясно! Ці рядки і все, що подано на безпортретному розвороті, не можна не помітити, не відрізнити з-поміж іншого віршування. Дякую, В.О.! (Вірш називається «Агороманія». Здається, комп добавив перше О в цьому слові – його треба викреслити: агромáнія – патологічне прагнення жити одиноким на природі; отже, я – агроман!).
І друга імпресія під назвою «Непрохані вірші з болю» вражає рідкісною чи й виключною фіксацією фізичного та психічного стану людини на межі життя і нежиття – лиш Базилевському під силу було зафіксувати цей стан. Прозою, але не в віршах. Усвідомлюю, в якому стані вони писались, однак. Нащо таке посереднє виставляти?
17 квітня
Станіслав Новицький у телефонній розмові згадав, як Косенко тривалий час розповсюджував про нього пасквіль, нібито він незаконно здобув статус учасника бойових дій: «Аж тільки тепер, коли я опинився майже на лінії фронту, в Запоріжжі, то він заткнувся». А нічого дивного: це ж він нацьковував Сергія Колесникова, аби той писав пасквілі в поліцію, СБУ на мене, ніби я маю незаконно статус чорнобильця. Не раз мене кликали в органи писати пояснення на ті його листи. Невиправний пасквілянт.
18 квітня
♦ Як і торік восени, пройшовся уздовж вулиці, яка більше року носить ім’я Степана Бандери. Лиш на одному будинку поміняли табличку – на розі з вулицею Михайлівською (колишня Кірова). Нині на вулиці Степана розташований будинок, в якому мешкав перший секретар обкому компартії Самілик, навпроти зведений триповерховий котедж для найвищого обласного й міського чиновництва (на межі 80-90-их народ мітингував-пікетував з приводу заселення його), а ще й обласна наукова бібліотека на цій вулиці, і Борис Чамлай та Юрій Камінський, наші письменники, жили у висотках, жили-недожили, що носить ім’я С.Бандери… Одна-єдина (!) табличка на понад сім десятків будинків на цій вулиці. І досі бояться? Чи ледачі?
♦ Взяв номер телефону менеджерів магазину «Vdalo», що по сусідству з нашим будинком – аби запропонувати їм на продаж свої книги. Адже продається кілька полиць зарубіжних авторів, чом би й місцевого не показати? Можна навіть з табличкою «книга нашого сусіда». Я й телефон би вказав, аби з автографом, якщо хто побажає. Отже, перший кордон я здолав: Ігор вислухав мене, підтвердив, що знайшов мої книги в Jakaboo й дав два телефонні номери до комерційних відділів. Набрав я першого й почув музичку, яка то зринала, то пропадала – більше десяти хвилин слухати це я не зміг; а другий номер і не вмикався. Виходить, і не вдало, і не файно, і не варто.
23 квітня
♦ До поліклініки йшов зранку під безхмарним небом вулицею Кропивницького: як же буйно й знадливо вишні цвітуть, аж хочеться з ними обійматися, але я не можу собі цього дозволити, бо років десять тому як понюхав той рожевий рідний цвіт, то потім кілька днів не міг стримати сліз й очі набрякли та стали балухами – алергія. Тому милуюсь на відстані. А ще радісно бачити, як молодиці прополюють землю довкола своїх хат – смужечка півметрова тієї землі, засіяної тюльпанами, півниками, гіацинтами, нарцисами… Аж зупинився й дякував незнайомій людині, яка творить красу. Та й починаєш жалкувати, що живеш у шпаківні, а не на землі. Така доля.
♦ Прохидячи мимо дитячої бібліотеки, яка мала б носити ім’я Віктора Близнеця, я завжди згадую про встановлення рухівцями щогли з національним прапором серед липня 1991 року, про Шевченкову вербу із Казахстану, яку затоптали й викинули невідомо хто, а також про калину, яку ми посадили з Валерієм Герасимчуком. І ось тепер заглянув до неї, а вона аж благає: порятуй, прибери з мене важку ялинову лабу! Коли ми садили її, то вона була далеко від ялини, метрів 4-5, і зовсім не загрожувалась потрапити під крило ялини. Але хтось її прочистив, лишивши три тоненькі стовбурці, а ялина вигналась метрів на 7-8 та розпустила гілки, одна з яких і лягла на вершок калини, аж та змушена тепер дертись до неба по обидва боки ялинового нахабства… Зайшов я в бібліотеку, розповів директорці, а вона: «О це не так просто таку проблему вирішити! Справа в тому, що територія навколо бібліотеки не наша, належить вона комунальному підприємству “Благоустрій” (м.т. 050-1384266), до них треба звертатись. Бо ми вже один раз обпеклися: наша співробітниця прибирала клумбу біля пам’ятника, а мимо проходила працівниця КП “Благоустрій”, сфотографувала клумбу і – писали ми пояснення, викликали нас у міську раду…» Я пообіцяв їм, що спробую домовитись із «Благоустроєм», а якщо не вийде умовити бюрократів, то в сутінках підступлюсь до ялини з ножівочкою…
25 квітня
Євген Баран знову приїхав у наше місто – за двадцять років (вперше він навідався в педуніверситет, сам сказав, у 2004-ому, коли ректорував Г.Клочек) це вже п’ятий чи шостий візит: любить Кропивницький. В Олександрівці жила його теща, а тесть у Саках («Я кілька років викладав там у ліцеї українську мову: одного разу учні мені сказали: скиньте піджака й гляньте; скинув: уся моя спина була запльована. Так що я теж жертва війни, бо в Криму втратив хату»). Нашим містом він дорожить, оскільки мав тут близьких друзів В.Панченка, Л.Куценка – досі пам’ятає, як Л.В. водив їх по Кіровограду й розповідав про кожен будинок («Я так про Франківськ не вмію розказати»). Саме тому тепер з нашого міста він почав відзначати 100-річчя заснування Товариства письменників і журналістів імені Франка (першими його керівниками до 1939 року були Андрій Чайківський, Василь Стефаник, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Роман Купчинський; відновлене 2020-го Є.Бараном). Ще є осередки в Одесі, Чернігові, Вінниці, але… «Не хочеться поширювати географію, бо це множення мертвих душ, – сказав Євген. – Як і в Спілці: на списку в облорганізації понад сім десятків, а діяльних якби й десять назбиралось. Правду казав німецький філософ Карл Ясперс: у всякому суспільстві 5 відсотків пасіонаріїв, решта – телята». Розказував, що відбувши перший строк головування в ОО НСПУ, поступився місцем молодій, яка замкнула двері спілки й виїхала за кордон – Світлана Бреславська. А тепер у нього багато опонентів, бо він не хоче приймати заяви до Спілки від графоманів… Далі пішов обмін грамотами: Є.Барану вручили Ю.Семенюк і Б.Шевченко, а сам він цілу папушу почесних з подачі Косенка – О.Надутенко, М.Кравченку, П.Мельнику, Б.Шевченку та ще десятку… Члени товариства. 100-річчя! А ще, подарувавши бібліотеці імені Є.Маланюка та краєзнавчому музею по кіпі книг, читав свої афоризми і вірші. «Я давно не пишу критики, я шукаю співбесідника. Як казав мені колись вуйко з Детройта: роби те, що любиш». Далі Косенко провокував Барана на дражливі імена: «Іздрик – тридцять років ламав стереотипи; Томенчук – махина, проти якої не встояти, але Шевченківської йому не дали; мали б дати Артуру Дроню, але в нас вирішує не комітет, а дзвінок із офісу президента; те саме можна сказати про Я.Чорногуз і Д.Лазуткіна… Ми ж скількох проґавили? Портяка Василя! Запитую Жулинського: чому? А він: так усього 29 новел?! А йому тільки за один «Гуцульський календар» треба було давати… І Бориса Гуменюка проґавили…». «Подерв’янський? Мертва естетика. Чоловікові уже під сімдесят, а він матючками забавляється. Запека? Гарний чоловік, відважний, весь в осколках, але пише так… Я його не можу читати. Ну, дай свій рукопис редакторові, хай пройдеться, а то ж…» Запитував я Барана: скільки в Івано-Франківській області виділяють коштів на видання книг? Тільки з міського бюджету два мільйони гривень (в нашій області у п’ять разів менше), а ще ж і з обласного бюджету... У нас навіть з премії імені Євгена Маланюка зняли грошову частину. Я товчу про це вже понад пів року, та віз… Виступала Н.Гармазій («Наша обласна ороганізація під час війни стала активнішою, ніж була до війни» – двозначне твердження, хіба якщо це стосується творчих заходів перед гурточками читачів-бібліотекарів), Г.Клочек знову, перепрошую, торочив про загибель книги («Ера Ґутенберґа завершилась, почалась ера Цукерберґа. Але ж фантазію в людській голові ніщо так не розвиває, як художня література»), тільки як з ним не погодитись, коли зі ста примірників «Пекельних гонитв» за рік я продав 46 і подарував 20? І ще, може, хтось купив у інтернетній лавці Yakaboo. Це ж ненормально. Запитували Євгена, чи потрібна сьогодні Спілка письменників? «Однозначно потрібна навіть при всіх її недоліках. Вона єдина, хто гуртує нині письменників. Бо АУП здохла, ПЕНклуб обісрався…».
м.Кропивницький