Свою першу двійку я одержав у другому чи третьому класі на уроці каліграфії, коли цілу сторінку разом з іншими, за винятком кількох учнів, списав словом Ворошиловоград замість Ворошиловград.
Звісно, вийшло так тому, що куций дитячий досвід базувався на підсвідомому відчутті співучості рідної мови. А тут на тобі: випадає голосний звук і все слово ніби вирубане посередині. Якщо з такою ж міркою підійти до назви Єлисаветград, то й тут звукопис далеко не український. А як вам оте – «лиса»? Складник «град» також не звучить по-нашому (порівняй: Вишгород, Миргород, Білгород). Перейменувавши Кіровоград, хочеться почути наш питомий звуковий ряд.
Слушною є також думка про недопустимість ідеологічних нашарувань у творенні назв. Між ними і релігійних, бо Україна одна, а віросповідань – багато. І ще, хто б що не казав, а релігії є найближчими родичами ідеологій. В основі вчень тоталітарних сект також знаходяться релігійно-ідеологічні мотиви.
Знаємо, пропонувався також українізований варіант першоназви – Єлисавет. По-моєму це теж невдало. Адже цариця у своїх трансвестійних уподобаннях так підписувала офіційні державні документи та полюбляла, як і її веселий батько, непристойні розваги з перевдяганням. Навіщо той нафталіновий маскарад? Та й Святій Єлисаветі поряд з таким вестиметься вельми незатишно. Бо скільки не кажи слово «сахар», цукор від того солодшим не стане.
Ось і висмоктана з пальця уже при незалежності побрехенька про «маленький Париж», приписана Миколі Добролюбову, десятиліттями ліпиться до нашого містечка, але воно ніяк не стає Парижем. Ну, як і той упертий цукор.
Це ж треба придумати, щоб після тривалого лікування на Заході, проїздом, смертельно хворий, знаючи про те, дратівливий та знеможений Микола Олександрович зійшов на третій поверх царського «дворца», аби, як кіношний Іван Васильович, що міняє професію, натужно крізь кашель мовити: «Лєпота!». А там і померти не жаль – адже побачив обидва Парижі, і великий, і маленький.
Чи до тутешніх красот було видатному критику і публіцисту за таких обставин у 1861 році, коли пристойний лик Єлисаветграда ще й не склався? Шанувальників байки не бентежить навіть те, що сучасник Добролюбова міський архітектор Андрій Достоєвський згадував поселення з дерев’яними і глинобитними хатами під солом’яними дахами таким, де урбанізація ще й не ночувала.
Зрозуміла, може й щира, релігійність кондових «єлисаветинців», прийнятні закони їх замкнутої спільноти, що в силу обставин опинилась в центрі України. Але як бути тутешнім з усвідомлення власного я?
Між іншими пропозиціями фігурувала і назва Гард. Це слово означає плетену з хмизу перегодку на річці задля інтенсивного вилову риби. Була ще й козацька Бугогардівська паланка, куди входила майже вся сучасна Кіровоградська область. У межах сьогоднішнього обласного центру між давніми селами Лелеківкою та Ковалівкою на Інгулі знаходився багатющий рибний промисел біля острова Щучого. Там ще до Чигиринських походів кінця XVII століття влаштовувалися гарди і поселення біля них. З тих пір жителі цих місць писали історію краю. Адже тоді у верхньому Приінгуллі місцевими мешканцями спіймано Дорошенкового посла до татар Івана Мазепу й передано кошовому Івану Сірку. Зрозуміло, що в 1670-80 роках не тільки Єлисаветграда, а й самої Єлисавети Петрівни навіть у проєкті не було.
І тут раптом з’явилися зальотні блогери, з якими рідняться місцеві москвофіли, обізвавши себе єлисаветградцями у сьомому поколінні. Гуртом переробляли історію, ніби сонце тут зійшло тільки з появою пріснопам’ятних Романових, Потьомкіних, Валуєвих і Пушкіних, за якими у повний зріст вже маячать пуйло-хутіни.
Як бачимо, гібридні й усі інші війни починаються з маленьких невинних казочок. Гадається, якби Добролюбов назвав наш закапелок «маленьким Парижем» на пів століття раніше, Наполеон повернув би колесо історії в інший бік.