Для нас, радянських школярів імена поетів обмежувалися фактично шкільною програмою. Ми не знали тоді ні про Василя Симоненка, ні про Миколу Вінграновського, щось пробивалося про Івана Драча. І точно нічого не чули про Ліну Костенко. Це дивно звучить для нинішньої молоді, але кінець 70-их – це був час глухого замовчування цієї надзвичайно талановитої поетеси, 95-річчя якої Україна відзначає цьогорічного березня.
Зараз думається – яким би виросло те покоління, і не одне, якби для талановитої молоді було відкрите високе Слово справжньої сучасної української поезії!
Я теж пробувала писати вірші. І навіть не без локального успіху – друкувалися вони на літературній сторінці тодішньої районної газети. Якраз коли я закінчила школу, блокада замовчування творчості Ліни була перервана виходом у світ її поетичної збірки «Над берегами вічної ріки» та поеми «Маруся Чурай». Ці книжечки подарував мені тоді вчитель і колега по літстудії «Вись», а пізніше однодумець і просвітянин світлої пам’яті Микола Суржок. «Маруся Чурай» була з написом: «Будь мужня і співуча, як Маруся».
Коли я прочитала ті твори, я не просто закохалася у поезію Ліни, а ще й зрозуміла, якими недолугими і примітивними були мої поетичні спроби. Соромно називатися поетесою, коли є Ліна. Чи жалкую за цим? Ні, абсолютно. Очевидно, моя юна інтуіція мене не підвела – Бог не дав мені високого поетичного таланту, зате він і Ліна підказали мені гостру вимогливість до слова (багато хто навіть ображаєтьося на це!), бажання впливати ним на світ, на людей доступнішим журналістським, публіцистичним жанром. Це краще, ніж бути посередньою поетесою.
Світлана Орел
Зробила сенсаційне відкриття у біографії поетеси
Поезією Ліни Костенко я захоплююсь дуже давно. З кінця 70-х, коли після штучного 16-літнього мовчання одна за однією побачили світ книжки авторки "Над берегами вічної ріки", "Неповторність", "Маруся Чурай". Творчість Ліни Костенко є для мене настільки близькою, що я з тих пір з нею ніколи не розлучаюся. Ну і що, скажете ви? Не одна я така. Вся Україна захоплюється творчостю цієї таалановитої і мудрої поетеси.
Але саме я можу бути горда тим, що зробила сенсаційне відкриття у її біографії, зовсім невідоме всьому загалу.Та і як воно могло бути відоме, коли і сама Ліна Василівна взнала про той факт зі свого життя завдяки моїй українській літературно-мистецькій газеті "Кам'яний Брід", яку я одноосібно видавала у зросійщеному Луганську з 1992 року і була її редактором.
А було це так. На одному зі з'їздів Національної Спілки письменників, я набралася сміливості і підійшла до Ліни Василівни на перерві і вручила їй кілька номерів газети "Кам'яний брід", де з номера в номер друкувалася її поема у віршах "Маруся Чурай". Коли вона принесла її додому, то мама, Зінаїда Юхимівна, побачивши назву газети, раптом розплакалась і розповіла їй про те, що коли Ліні було всього вісім місяців, то вони жили саме в Кам'яному Броді, в одному з найстаріших районів Луганщини, куди направили на роботу батька, Василя Григоровича. Він був там директором школи і викладав історію і матиматику. Забрав з собою і дружину з донечкою, яка починала своє життя на Луганщині в колисочці. Батька зовсім скоро забрали, як ворога народу. І залишились вони вдвох, а потім і зовсім переїхали.
Мене так вразила ця розвовідь, яку я почула з вуст самої поетеси, що відразу ж написала вірш "Колиска для Ліни Костенко", він вміщений в одній з моїх збірочок "В обіймах Ангела".