Посеред цьогорічного лютого – 140-річчя церковного діяча, архієпископа Юрія Жевченка. Ми мало знаємо про цього діяча української церкви, батька дружини Юрія Яновського Тамари Жевченко.
Народився він у селі Єлисаветградка тодішньої Херсонської губернії, закінчив Єлисаветградську духовну семінарію, Одеський університет (1911). Працював учителем Першої Одеської гімназії. 1911-го висвячений на священника. Під час Першої світової війни – військовий священник у російській армії. З початком Української революції – організатор українського церковного життя у Києві: душпастир Інструкторської школи старшин, член «Кирило-Мефодіївського братства», що об’єднало прихильників автокефалії Української церкви. Ув’язнювався гетьманською владою за співпрацю з Українським національним союзом (УНС). У листопаді 1918 – голова Церковної комісії УНС, згодом душпастир та викладач Інженерної школи старшин Армії УНР у Кам’янці-Подільському. З 1920 – настоятель парафії у м. Сквира на Київщині, з липня 1920 – священник Андріївської церкви у Києві, член Всеукраїнської православної церковної ради. У жовтні 1921-го брав участь у роботі Українського православного церковного собору Київщини, на якому було завершено організаційне оформлення УАПЦ. У квітні 1922-го висвячений митрополитом УАПЦ Василем (Липківським) на єпископа Сквирського. У 1924–1927 – єпископ, архієпископ Полтавський. У 1928–29 – архієпископ Одеський і Миколаївський. 1 вересня 1929-го заарештований ДПУ в Одесі за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Засуджений до восьми років таборів. Термін відбував у Караганді. Після прохання дозволити йому проживання в Україні 1937 повторно заарештований і засуджений до десяти років таборів. Ймовірно, загинув в ув’язненні.
Донька Тамара була актрисою театру «Березіль» Леся Курбаса; зять – Юрій Іванович Яновський (1802–1954) – відомий український письменник.
Архієпископ Юрій(Георгій) Жевченко про розбудову української автокефалії і власне пастирське життя
(за матеріалами архівно-слідчої справи з Держархіву Одеської області)
…Перші кроки до нової Української Помісної Церкви сьогодні є актами давньої й глибокої історичної справедливості. Вік назад у цьому русі активну роль зіграли провідні діячі, які утворили у другій половині 1917 р. за підтримки духівництва і мирян у Києві, Всеукраїнську Православну Церковну Раду, у складі якої працював Юрій (Георгій) Жевченко. Ця постать архієпископа УАПЦ загалом мало знана, як, власне, й самі процеси становлення української автокефалії у 20-х роках минулого століття із середини цього руху та, зокрема, в умовах підступної боротьби ДПУ проти УАПЦ та її прихильників.
Українські дослідники, зокрема одеський історик О. Музичко, аналізуючи українські релігійно-церковні традиції минулого Одеси з націоцентричних позицій, наполегливо стверджує, що у 1928-1929 роках УАПЦ в Одесі розбудовував архієпископ Юрій Жевченко».
Маємо усвідомлювати, що справи наприкінці 20-х років, на відміну від 30-х, характеризувалися наповненістю біографічним та історичним фактажем, повнотою й описовістю самих текстів протоколів допиту, які було власноручно заповнено (якщо це анкети), написано й підписано від руки фіолетовим чорнилом (іноді олівцем) безпосередньо архієпископом (якщо це протоколи). До того ж у цитованих нами документах, які ми вважаємо за важливе подати майже без купюр, збережено орфографію і мовний стиль щирої сповіді архієпископа, такого собі особистісного антропоцентризму, часом вельми суб’єктивних характеристик та оцінок, які він давав представникам кліру та історичним особам.
У родині Володимира і Варвари Жевченків було п’ятеро дітей: окрім сина Юрія ще чотири доньки: Ольга, Олександра, Єлизавета і Марія. Усі вони були інтелігентними особами, одна вчителювала, інша займалась науковою діяльністю, двоє старших були дружинами священників. Як зазначав сам заарештований, «зростав я в оточенні й під впливом духовного середовища». 1906 року Ю. Жевченко закінчив Одеську духовну семінарію й залишився жити в Одесі. Спочатку був законовчителем Олексіївської церковно-приходської школи, згодом – у міських школах №8 та №77. Через рік, отримавши призначення священника церковного приходу с. Шибки у Тираспольському повіті, служив православній пастві аж до початку Першої світової війни. Від 1915 р., як наймолодший із священнослужителів у благочинії, став капеланом 129 Бессарабського полку. По закінченню війни Ю. Жевченко був запрошений до Києва, де на початку 1918 р. став священником Інженерної школи військ УНР, яка знаходилася в історичній місцевості Києва, на Звіринці.
Водночас молодий і талановитий клірик, мріючи, як і більшість української молоді про утворення Української держави, сприяв піднесенню культурно-освітнього рівня київської юні. Отець Юрій читав лекції з української літератури у багатьох українізованих школах міста.
Динаміку поглядів і формування його як особистості майбутнього україноцентричного священника простежуємо саме з моменту його вступу до церковного Кирило-Мефодіївського братства, яке мало на меті, опираючись на правдиво-християнські основи, відродити церковне життя й ввести українську мову в богослужбові відправи.
Після утворення громадського об’єднання «Українського Національного Союзу» (УНС) Ю. Жевченка, як представника від Кирило-Мефодіївського братства, було обрано в церковну комісію, яку він і очолив. У той непростий час, коли митрополитом Київським і Галицьким був Антоній (Храповицький), який, за словами Ю. Жевченка, дуже лютував проти Кирило-Мефодіївського братства та його членів. Майже на всіх святих отців – членів Братства були гоніння, дехто, серед них і Ю. Жевченко, були ув’язнені. Своїх ідей і устремлінь кирило-мефодіївці зреалізувати не змогли, адже тривала безперервна зміна політичної і військової влади у Києві. За словами Ю. Жевченка, Іван Огієнко як представник уряду, опираючись у своїй діяльності на тодішнє слов’янське (проросійське) архієрейство, ставився до дій Братства прямо вороже.
У поясненні архієпископа Юрія «цілі і задачі братства зводилися до: а) відродження церковного життя на основах християнських принципів; б) звільненням Церкви від наслідків, які були спричинені історичним існуванням її в умовах царського режиму; в) українізація церковного богослужіння». Між іншим, згодом, на допиті 16 вересня 1929 р. архієпископ зауважив, що на цій платформі й формувалося Братство, хоча ні його члени, ні саме керівництво, до якого входили священники й духовні особи Маричев, Шараївський, Липківський, Тарнавський, Крамаренко, Филипенко та інші, не розуміли до кінця програми Братства. Однак, однозначно усі усвідомлювали те, що «задачі братства зводилися виключно до релігійно-церковного характеру і не мали в собі іншого змісту.
Вже з початку мого священства, якому я цілком з захопленням віддавався, – я гостро став відчувати якусь фальш, якусь неправду в самому устрої і житті старої урядової церкви. Я бачив, як своїм ділом, прислужуванням князям світу того, багатим і сильним, вона відходила від заповітів Христа, бо захищала інтереси багатих і зневажала інтереси бідних. А Христа я уявляв як милосердного заступника бідних, зневажених, знедолених…. Це стало імпульсом для мене і я став шукати якогось виходу. Але те зачароване коло було замкнене, атмосфера дуже тяжка, церковна дисципліна убивча. І я задихався… І коли в 1918 р. я підійшов до Кирило-Мефодіївського братства, мене захопили ті ідеї, перспективи відродження церковного життя, які там проповідувались. Я став з захопленням працювати в цій новій течії відродження Церкви. Духовну семінарію скінчив я першим учеником, одмовився йти у духовну академію, куди мене посилали, і пішов в священники. Звичайно, що філософсько-богословську освіту я мав добру, бо зокрема багато працював над тими питаннями. Але в політичному відношення я був дуже мало свідомим. І тому під час подій 18-го року політично якось орієнтуватись певно не міг, на все дивився з огляду можливости перевести принципи та ідеї К.-Мефодіївського братства, але ж гетьманське разом з німцями-окупантами грабительство вважав злочинним. З боку національного я мав певні уявлення, бо читав монографію Костомарова, Історію Русів, знайомий був з українською літературою. Треба сказати що, зростав я в селах українських – Д’яківці, Береславі, Рівному, де населення розмовляє українською мовою. А в семінарії, в оточенні товаришів − це питання вже цікавило мене, але ж за межі тогочасних національно-культурних проблем я не виходив. Відповідно цьому я поставився й до національно-політичної революції, яка 1918 р. відбулася на Україні. Але в політичній роботі участі не брав. В національній Союз був введений від Кирило-Мефодіївського братства і працював як голова церковної комісії. В справі культурно-освітній працював, читаючи лекції з історії української літератури в українізованих тоді школах. Близького знайомства з політичними діячами того часу не мав, як і ніколи пізніше. Про радянську владу не мав певного уявлення, бо її зовсім не знав».
На початку 1919 р. з відступом військ УНР Інженерну школу було переведено до Кам’янця-Подільського, а згодом до Луцька. Тут священник перебував у меланхолічному настрої про що свідчать наступні слова: «На мене дуже тяжке, гнітюче, огидне вражіння справив розклад і гнилизна унеровського життя й урядування». Між тим, Ю. Жевченко до Києва втекти спочатку не забажав, через те, що там були денікінські війська, які чинили жорстокі розправи над українським людом. Так нагаями з Андріївського собору виганяли українське духівництво, серед яких був і відомий клірик о. Нестор Шараївський. Білогвардійці примушували декого з церковників виїхати з Києва. Тоді ж до Кам’янця-Подільського переїхали о. Михайло Мороз, о. Василь Липківський та інші. У Луцьку о. Юрія Жевченка було заарештовано і кинуто до в’язниці уже поляками, які оволоділи містом. Спричинив цей факт випадок, який, до речі, характеризує Жевченка, як людину із загостреним почуттям справедливості, бажанням стати на захист слабких та немічних. За те, що о. Юрій вступився за старого єврея, над яким знущалися польські жовніри, він і потрапив до буцегарні.
У тому ж таки розлогому протоколі допиту від 25 вересня 1929 р. архієпископ Юрій пояснює свої мотиви повернення до Києва і лояльність до радянської влади: «Коли в 1919 р. до К.-Подільського прибули Мороз і Липківський і розповіли, що Радянська влада дала можливість мати певний церковний устрій українській церкві і мати свої церкви, − мене потягнуло до Київа. В кінці 1919 року я прибув до Київа, коли його зайняли після денікінців війська Радянської влади й назавжди залишився з Радянською владою, як чесний і лояльний громадянин У.С.Р.Р. З цього часу я визнав її, визнаю й буду визнавати. І це не формальне, зовнішнє визнання, по-необхідності, а з середини, з мого переконання. На Радянську владу я дивлюсь як на яскраве реальне виявлення довголітніх жадань, боротьби і страждань пролетаріату. В історичному процесі розвитку цього робітничого руху я бачу багато спільних моментів з розвитком християнства. В перші віки християнська церква складалась з робітників, рабів пригнічених, експлуатованих Римом народів. Християн переслідували, підкоряли надзвичайними законами, вважаючи за ворогів держави, сім’ї і суспільства, предавали мукам. І через це християнство набуло значення всесвітньої церкви. Хоч пізніше лукавством і хитрощами, починаючи з імператора Костянтина, церкву полонили володарі й зробили її засобом затемнення і пригнічення мас».
У підбільшовицькому Києві Ю. Жевченко став служити настоятелем Андріївського собору. 1920 року Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР) направила Ю. Жевченка, як кандидата на єпископський сан, до Полтави разом з митрополитом Василем Липківським. Поїздка відбулася з нагоди висвячення в архієпископи о. Парфенія. Проте, висвячення не відбулося через відсутність ще одного архієпископа старої висвяти, аби було дотримано канонічності проведення хіротонії. Значну пастирську й організаційну роботу Ю. Жевченко проводив упродовж періоду з кінця 1920 р. до 1921 р. За дорученням ВПЦР включно до початку Першого Всеукраїнського Церковного Собору протоієрей Жевченко займався організацією й опікуванням українських парафій на Київщині, зокрема у Фасовій, Пашківці, Янковичах та інших і там же служив пастирську службу. Будучи безпосереднім учасником Собору, він був свідком подій, які відбувалися напередодні церковного форуму, особливо дискусії з приводу утворення української автокефалії.
У грудні 1921 р. о. Юрія громада запросила на кафедру собору у м. Сквирі, де його було висвячено у березні 1922 р. на єпископа Сквирського. Однак, невдовзі, того ж року його було заарештовано прямо на вулиці у Києві, зразу ж по закінченню Всеукраїнських «Покрівських зборів». За що саме був заарештований о. Юрій він так і не довідався. Пробувши до початку липня 1923 р. під арештом, був звільнений і повернувся до місця свого служіння у Сквиру. (…) У червні 1927 р. єпископ Юрій переїздить до Одеси, де українська релігійна громада собором обрала його кандидатуру на єпископа, а ВПЦР, відповідно, затвердила.
В Одесі архієпископ Юрій жив замкнено, мало спілкувався й не водив знайомства навіть з українською інтелігенцією, пояснюючи це своєю глибокою релігійністю, безмежним служінням церковній справі. Окрім своїх товаришів по семінарії, архієпископ мав стосунки лише офіційні, церковного характеру і переважно з парафіянами. Сам архієрей підкреслював у протоколі допиту від 12 вересня 1929 р., що за час його єпископства в Одесі «віруюча людність виявляла повну лояльність без ухилів у бік шовінізму, або антирадянських настроїв». Своєю заслугою на одеській землі він визнає намагання всією силою свого авторитету й слова знищити міжнаціональний антагонізм – цей тяжкий наслідок минулого. «Тепер, − зазначає архієпископ − усім відомо як прихильно ставиться віруюча людність всякої національності до Української церкви. До Покрівського собору ідуть росіяни, українці, білоруси, греки, грузини та ін. Це винятковий факт для Української Церкви. Цього ніколи не можна було досягнути при самому незначному перебільшенні національних емоцій».
Саме на Свято Покрови у жовтні 1921 р. було скликано Перший Всеукраїнський Церковний Собор у Софії Київській, який проходив з 14 по 30 жовтня. Собор підтвердив автокефалію УАПЦ, яка була проголошена Всеукраїнською Православною Церковною Радою у травні (5 числа). Під час Собору і після нього почалося активне висвячення єпископів через рукоположення самих священників. Загалом упродовж двох місяців було висвячено близько 200 священників і таку ж кількість дияконів.
Проте, навіть такі заяви не викликали лояльності до архієпископа Юрія з боку каральних органів. Ордер на арешт було видано 10 вересня 1929 р. За обвинувальним висновком Ю. Жевченку за ст. 54-11 КК УСРР ніби за проведення у 1928 і 1929 роках панахиди і проповіді за участі соборного хору і усього причту на 2-му цвинтарі м. Одеси, з поминанням імені Симона Петлюри, усіх загиблих і похованих у братській могилі, за зв’язки зі «Спілкою визволення України», за контрреволюційну агітацію під час проповіді, яку він проводив приїжджаючи до Миколаєва, слідчий відділу Одеського окружного ДПУ постановив направити на розгляд судтрійки ДПУ УСРР і пропонував запроторити архієпископа до концтабору терміном на 10 років. Постановою трійки при колегії ДПУ УСРР від 24 лютого 1930 р. Жевченка Георгія (Юрія) Володимировича було засуджено до 8 років концтабору.
За місяць до того, на скаргу сорокашестирічного Ю. Жевченка про хворобливий стан, шум в голові, нервове напруження і біль у шлунку, створеною комісією окружного відділення ДПУ 30 січня було проведено медичний огляд архієпископа на предмет визначення можливості висилки його до північних губерній. Попри складний стан здоров’я (тяжке дихання, різкий тример кінцівок тощо), в акті було записано, що Жевченко хоча й «одержимий неврастенією і може проживати на Півночі».
У протоколі допиту від 25 вересня 1929 р. Жевченко характеризує деяких діячів, які проходили по справі над «СВУ». Його суб’єктивна оцінка (посилаючись на те, що «вважав за необхідне»), ймовірніше обумовлена тиском з боку слідчого, для нас сьогодні виявляє певне зацікавлення хоча б з точки зору особистісного сприйняття людей, які боролись за українську державу. З С. Єфремовим і В. Дурдуківським, як зазначає Ю. Жевченко, був зовсім не знайомий. А. Ніковського знав по роботі в Українському Національному Союзі, але познайомився тоді, коли працював у відділі Дніпросоюзу – на Українфільмі. Знайомство носило характер цілком офіційного, службового. А після 1920 р. взагалі ніколи не бачився. В. Чехівського Ю. Жевченко знав ще зі спільної праці в Кирило-Мефодіївському братстві. У 1920 р., коли Жевченко був членом ВПЦР упродовж кількох місяців, В. Чехівського у Києві не було. З 1921 року Жевченко працював парафіяльним священником у Сквирі, Полтаві, Одесі, у Києві бував дуже рідко, переважно на церковних зборах та соборах. Однак саме тоді й зустрічався з Чехівським, як з церковним діячем. Стосунки між ними були вельми далекими, навіть холодними, як зазначає обережно Ю. Жевченко, хоча кілька разів (двічі-тричі) бував на квартирі у Чехівського на званому обіді. Востаннє вони бачилися у Києві під час святкування десятиріччя Софії у 1929 р., куди Жевченко Всеукраїнською Православною Церковною Радою був запрошений на розширене засідання. (…)
Певну увагу у протоколах допиту архієпископ Юрій Жевченко приділяє питанням внутрішньоцерковного характеру, зокрема кадровим питанням, частим переходам архиєреїв з однієї до іншої єпархіальної кафедри. Мотивуючи саме свій власний перехід зі Сквири до Полтави, а з Полтави до Одеси, архієпископ підкреслює, що єпископи через різноманітні церковні умови, на вимогу керівничого церковного органу переходили доволі часто. І його власна пастирська кар’єра не є винятком. В останні дні «в камері архієпископ Юрій нічого не говорив, ні з ким не спілкувався, а лише читав молитву».
По закінченню терміну ув’язнення, Ю. Жевченко ніби надіслав до керівництва НКВС прохання дозволити жити в Україні, на що його було засуджено до 10 років. 1937 року його справу було переглянуто і, як у більшості репресованих, термін ув’язнення було збільшено, або розстріляно за формулюванням «застосувати вищу міру соціалістичного захисту». Помер архієпископ Ю. Жевченко на одному з островів ГУТАБу.
Насамкінець, зазначимо, що архієпископ Юрій (Жевченко) словами з протоколу допитів чесних і порядних свідків характеризується як патріот української землі і Української церкви. Хай там як, але слова свідка Ведюка «Жевченко мені говорив, що необхідно міцно триматися і бути готовими до визволення України від московського уряду. Говорив, що ми дочекаємося часу, коли будемо самі урядувати».