Цими днями кавалер орденів княгині Ольги і Святого Володимира, народна артистка України, художня керівниця академічного театру музики, пісні і танцю «Зоряни» Антоніна Червінська відзначила своє 75-ліття. Господи, невже? У моїх очах вона й досі стоїть навпроти пшеничного поля поблизу тракторної бригади одного із сіл Наддніпрянщини – усміхнена, в національному сценічному костюмі, із схрещеними руками, на яких лежить величезний букет польових квітів. Це було після її виступу перед хліборобами в середині вісімдесятих. Вона завжди охоче співала перед сільськими трудівниками, незалежно від чисельності аудиторії. Я дивився на неї, і в голові роїлося: «Чому я не художник? Ось він – живий образ української пісні». І це не було банальщиною.
Ми вже давно знали одне одного, і я вважав її однією з кращих виконавиць народної пісні. Та коли вперше почув «Чотири воли пасу я», був непомірно вражений. Слухав Євгенію Мірошниченко, Марію Стеф’юк. Класика. Але такого оголеного нерву, такого чистого дівочого болю у них не відчув.
Набагато пізніше відбувся її творчий вечір «На покуті душі». Тоді на основі наших зустрічей і розмов я й написав цей монолог і опублікував його газеті. А оце прочитав кілька її інтерв’ю й переконався, що Червінська та ж сама після стількох прожитих років. Вона любить те, що любила тоді, їй болить те, що боліло тоді, вона пам'ятає тих, кого ніколи не забуде.
– Чому на покуті? Місце на покуті в українській оселі – найпочесніше місце. Тут садовлять дорогих гостей, тут звертаються з молитвою до образів. На покуті у мене – найперше українська пісня. Вона для мене – все. Наші пісні – вони всі про жіночу долю. І кожну з цих доль я пережила, співаючи про них. Не раз переконувалася: пісня – магічна сила в руках артиста, що дає йому змогу керувати великими залами, впливати на людей незалежно від їхнього віку, поглядів, вірувань. Вона формує людські душі. Поет Олег Попов, який зі мною побував на моїй малій батькіщині і відвідав обійстя моєї бабусі, написав чудового вірша. На музику його поклав Дмитро Притула. Коли я співала пісню про бабусину хату, зал буквально плакав. Хтось, напевне, згадав, що і в нього є чи була бабуся, хтось вирішив її провідати, а хтось пішов до церкви, щоб поставити свічку у її пам’ять чи нарешті навідався на могилку. Зробити таке здатна лише пісня. Політики збирають великі аудиторії, сперечаються, кожен доводить свою правоту – і ділять народ. А пісня – ви подивіться в зал, – вона єднає всіх: і синіх, і зелених, і жовтогарячих. Ми ж – єдиний народ. І то неправда, що є українці, котрі люблять Україну, а є й такі, що її не люблять. Спасибі, тобі, моя любове, віро і надіє, – українська пісне.
А ще на покуті у мене – люди, які відіграли велику роль у моєму житті. Я безмежно вдячна своєму колишньому чоловіку Володимиру Червінському за те, що він привіз мене до Кіровограда, а згодом переконав прийти в ансамбль «Ятрань». А артистку з мене зробив Анатолій Михайлович Кривохижа. Всі ми, хто сьогодні вже є народними, заслуженими – це все Анатолій Михайлович. Коли я прийшла на роботу у філармонію і ми почали організовувати «Зорян», то запросили Анатолія Михайловича. Вважаю великим щастям, що він працював з нами, зробив програму, котра заслуговує на найвищу оцінку. І поки я працюватиму в цьому колективі, жоден танець, поставлений Кривохижею, не буде знятий з програми. Нині ми – єдиний колектив, де збереглися його шедеври: «Ятранські весняні ігри», «Гопак». «Аркан» та інші.
Далі – директор філармонії Микола Іванович Кравченко. Він – прекрасний організатор, людина, котра вміє вислухати і дослухатись, уболіває за справу і кожну людину, яка з ним працює. Своєю другою мамою я називаю Євгенію Михайлівну Чабаненко, тодішню заступницю голови облвиконкому. Вона не тільки дуже багато для мене зробила на часі становлення як артистки, а й знала мої найпотаємніші секрети. До неї, коли мені було тяжко, я могла подзвонити навіть серед ночі і знайти у неї розраду, полегшення. Коли її не стало, я страшенно збідніла, бо втратила те, чого вже ніколи не знайду.
На покуті моєї душі – велика туга за ними. І великий біль через те, що живемо не так, як того заслуговуємо. Бог помістив нас у самому центрі Європи, дав таку прекрасну, таку багату землю, що великий гріх бути на ній лайдаками. Коли ми з колективом «Зорян» виїздимо за кордон і бачимо, які там бідні землі та як вони доглянуті, оброблені, а потім повертаємося в Україну, й наші чорноземи зустрічають нас будяками, плакати хочеться…
Наше національне мистецтво, перебуває у жебрацькому стані. Знаєте, яка пенсія у народної артистки? Не скажу, соромно. Кому сьогодні «живеться весело, вольготно» в Україні? Кого пропагує телебачення і кого розкручують грошовиті люди? Попсу. Запитайте у молодого українця, кого він знає з видатних українських співаків. Не відповість. Але ж це – гордість нашого народу. В оперному театрі проводяться віденські бали. Прекрасно, зрештою, живемо в Європі. От тільки чи не зарані? Бо мені, скажімо, треба пів року працювати, щоб заробити на квиток на цей бал. Хоч справа не в мені. Не дуже морально «жирувати», коли більша частина народу сидить на прожитковому мінімумі, який стає усе тоншим, бо ціни так підскакують, що за ними й не вженешся. Мене вразило інтерв'ю відомої естрадної співачки, котра хвалилася, що чоловік-продюсер подарував їй авто під колір шуби. Хай дарує, якщо є гроші. Але хіба треба цим хизуватися перед усім світом, коли у когось і на шматок хліба не вистачає?..
Я очолюю академічний театр музики, пісні і танцю. У що обходиться його забезпечення, відомо тільки Богу. Не можу поскаржитися на місцевих керівників. У мене ніколи не було такого, щоб хтось із них мене не прийняв, не вислухав, не допоміг. Але ж місцеві фінансові можливості надто обмежені, а у державному бюджеті на місці параграфа «Культура» – велика дірка. Отож, і тут щось не так, як і на нашій родючій ниві. Бо Україна, так само родюча на таланти, сіє своїх дітей по білому світу, де вони часто й реалізуються на повну силу. А мала б пригріти їх на своїх грудях і пишатися ними на увесь той білий світ.
Ось так і виходить, що на покуті у мене стоять поруч любов до пісні, вдячність тим, кого зустріла на своєму шляху, хто мені допоміг стати тим, ким я є, шана і почуття поваги до слухачів і біль через те, що сьогодні не все так, не така ще Україна, якою її хотілося б бачити. Напевне, це і є життя. І хай у ньому буде біль, тільки б допомагав ставати кращими, хай у ньому буде радість, поділена на всіх, і хай завжди лунає українська пісня – цей святковий вінок мого доброго, працьовитого, терплячого і надзвичайно талановитого народу.
Броніслав Куманський