Є в українській мові слово капиця – ремінь, що зв’язує бияк з ціпилном, його ще величають свіркою, ріпицею. Не один козак мав славне прізвище – Капиця. Діди-прадіди Петра з шляхтичів Капиць-Милевських жили на Волині, там народився батько, з українських волинських дворян Стебницьких був рід матері Ольги Ієронімівни.
Петро побачив світ 8 липня 1894 р. у Кронштадті, куди доля закинула родину генерал-майора інженерного корпусу Леоніда Капиці. І хоч із гімназії Петро Капиця був виключений за неуспішність із латини, у 1918 році він закінчив Політехнічний інститут у Петрограді. 22-річним Капиця одружився з Надією Чорносвитовою. Наступного року молодята колисали сина Ієроніма, названого на честь діда по матері. Та 1919 рік виявився чорним: був розстріляний більшовиками батько Надії, Кирило Чорносвитов, депутат Державної Думи. Перед Новим роком від іспанки померли четверо рідних: батько Леонід Капиця, дворічний Ієронім, Надійка (двох днів від роду) та дружина Надія. Петро Леонідович гірко переживав втрату і, казав, що тільки мати повернула його до життя.
Восени 1921 р. скромняга Капиця зайшов до майстерні Бориса Кустодієва і запитав, чому він малює портрети знаменитостей і чому не зображує майбутніх світил. Кустодієв зобразив молодих учених, за що отримав мішок пшона та півня. Капиця (ліворуч) і Семенов (праворуч) – обидва стали лауреатами Нобелевської премії: Микола Семенов – у 1956 р., єдиний радянський лауреат в галузі хімії, а Петро Капиця – у 1978 р.
З великими труднощами Капиця домігся дозволу на наукове відрядження до Великобританії. Там його авторитет швидко зростав: у 1923 р. він став доктором наук і отримав престижну стипендію Максвелла; у 1924-му – призначення заступником директора Кавендишської лабораторії із магнітних досліджень під керівництвом Резерфорда. У 1928 р. відкрив закон Капиці, наступного року став членом Лондонського королівського товариства. У 1930-1934 рр. Петро Леонідович був директором лабораторії ім. Монда у Кембриджі, винайшов водневий зріджувач, оригінальну установку для зрідження гелію.
Взаємовідносини Резерфорда та Капиці складалися важко, але з часом вони стали друзями і Резерфорд пробачив знамените прізвисько «крокодил», дане йому Капицею. Українець мав якості, що робили його надзвичайно цікавим у спілкуванні: вражаюча ерудиція, глибокі пізнання в літературі та мистецтві, живе почуттям гумору. У вільний час Петро Леонідович захоплювався шахами, вигравав першість графства Кембріджшир; любив майструвати домашні речі, меблі, ремонтувати старовинні годинники.
У жовтні 1926 р. в Парижі Капиця близько познайомився з дочкою академіка Олексія Крилова Анною. Через пів року 23-річна дівчина посватала Петра Капицю (старшого за неї на 10 років). Вони одружилися та прожили разом 57 років. Капиця купив невелику ділянку землі на Хантингтон-Роуд, де побудував дім за власним планом, сам змайстрував меблі. Тут народилися його сини Сергій та Андрій, відомі вчені. Перебуваючи в Кембриджі, Капиця любив водити мотоцикл, курити люльку, носити костюми з твіду.
Свої англійські звички він зберіг на все життя. У Москві, поруч із Інститутом фізичних проблем, для нього був побудований котедж в англійському стилі. Одяг і тютюн він виписував з Англії. Стосунки між Капицею та радянським урядом завжди були загадковими та незрозумілими. За час свого тринадцятирічного перебування в Англії Капиця кілька разів повертався в Радянський Союз разом із дружиною, щоб прочитати лекції, відвідати матір і провести канікули на курорті. Радянські офіційні особи неодноразово зверталися до нього з проханням залишитися на постійне проживання в СРСР. Петро Леонідович ставився з інтересом до таких пропозицій, але виставляв певні умови, зокрема свободу поїздок на Захід.
У 1929 р. Капиця став членом-кореспондентом Академії наук СРСР, консультантом Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) у Харкові (саме в цьому закладі А.К.Вальтером, А.І.Лейпунським і К.Д.Синельниковим у 1935-1936 рр. було створено лінійний пришвидшувач електронів і здійснено перше експериментальне розщеплення атомного ядра).
Влітку 1934 Капиця разом з дружиною приїхали в Радянський Союз, але виявилося, що їх виїзні візи анульовані.
Капиця був змушений залишитися на батьківщині, а його дружині дозволили повернутися в Англію до дітей. Капиця жив у Ленінграді разом із матір’ю у її двох кімнатах комуналки, де було багато мешканців, антисанітарія, таргани, черги в туалет. Часом відчай опановував ученим і він казав: «Мене можна заставити рити канали, будувати фортеці, можна взяти моє тіло, а дух ніхто не візьме. І якщо наді мною будуть знущатися, то я швидко покінчу рахунки з життям будь-яким шляхом, я швидше пущу собі кулю в лоб». Напади відчаю проходили, але доноси добродіїв залишалися, хоч Капиця любив говорити: «Єдине, чого я боюсь, – це лоскіт».
У 1935 р. Капиці запропонували стати директором новоствореного Інституту фізичних проблем Академії наук СРСР, але Капиця майже рік відмовлявся від пропонованої посади. Одразу після згоди вийшла урядова постанова, що передбачала сприятливі матеріальні умови для Капиці: квартира в центрі Москви з 5-7 кімнат, дача в Криму та персональний автомобіль. Сім’я Капиці оселилася на території інституту, в оселі з кількох кімнат; з холу якого сходи вели до кімнати нагорі. Наступного дня було опубліковано рішення уряду про створення Інституту фізичних проблем АН СРСР. Капицю терміново перевезли з готелю «Новомосковського» до люксу у «Метрополі». Резерфорд, змирившись із втратою свого співробітника, дозволив радянським властям купити обладнання лабораторії Капиці та відправити його морським шляхом до СРСР.
Після другої Світової війни його обрали своїм членом академії наук Данії, США, Індії. Коли ж ученого із світовим ім’ям хотіли залучити до створення атомної бомби, він відмовився й одразу став невиїзним, був усунений від усіх посад і вісім років перебував під домашнім арештом. Та упертюх продовжував наукову роботу на власній дачі. Хоч дача була власністю Петра Леонідовича, майно та меблі були державними, тому їх майже повністю вивезли. У грудні 1949 р. Капиця проігнорував запрошення на урочистості з нагоди ювілею Сталіна, за що його позбавили посади професора в МДУ.
Але світ не забував Петра Капицю: Польська академія наук, Шведська королівська АН обрали його своїм членом. У 1965 році Капиця отримав дозвіл на виїзд до Данії для отримання Міжнародної золотої медалі Нільса Бора. Там він відвідав наукові лабораторії і виступив з лекцією з фізики високих енергій. У 1969 р. учений разом із дружиною вперше відвідав Сполучені Штати. У той час було модно відмовлятися від премії Нобеля, або перераховувати премію у фонд держави. У 1978 році Петро Капиця отримав Нобелевську премію й нічого не віддав державі (поклав на своє ім’я в один із шведських банків).
За своє життя вчений написав більше 300 листів у Кремль, чим врятував багатьох у роки сталінського терору. У 1972 р., коли влада ініціювала питання про виключення з АН Андрія Сахарова, проти виступив один тільки Капиця. Він сказав: «Аналогічний ганебний прецедент уже був. У 1933 р. фашисти виключили з Берлінськой академії наук Альберта Ейнштейна».
22 березня 1984 р Петро Леонідович відчув себе погано і його відвезли до лікарні, де діагностували інсульт. 8 квітня, не приходячи до свідомості, Капиця помер за три місяці до дев’яностоліття.
Ганна Черкаська