Про цей щоденник, названий пізніше окупаційним, давно відомо у нашому місті. Ще у 2005-му році чоловік сестри його автора передав щоденник тодішньому голові Спілки письменників Василю Бондарю і уривки із записів (а це – 1940-43 роки) були опубліковані у журналі «Вежа», Через кілька років у серії «Єлисаветградське коли» видавництво «Імекс ЛТД» видало «Книгу Йосипа Поліщука», яку упорядкував Олександр Чуднов. Найближчим часом оригінал щоденника (формат старої облікової книги) займе гідне місце серед експонатів краєзнавчого музею. А нині власниця щоденника, єдина спадкоємиці, дружина племінника автора Таїсія Антоненко ще раз нагадує землякам – звідки корені нинішньої любові до рідної землі, патріотизму наших воїнів. Вони жили у серцях українців і майже сто років тому, і. мабуть, і раніше. Цей щоденник – свідчення тому.
Хто ж такий цей Йосип Поліщук? Звичайний хлопець із села Юрчиха сусіднього з нами Кам’янського району, на той час Кіровоградської області. Батько його Юхим Степанович Поліщук служив ще у царській армії, мати Єлизавета Климівна звичайна українка-селянка, молодша за чоловіка і свого часу схильна до пісні та до слова. Можливо й від неї старший син Йосип (1923-го року народження) перейняв філософський склад розуму та любов до поезії. Крім Йосипа у сім’ї було ще троє дітей – на два роки молодший брат Андрій та двоє дівчаток – Катерина (по чоловікові Антоненко) та Ганна (по чоловікові Головко).
Йосип належав до того покоління, яке свій випускний (у Кам’янці отримав середню освіту) святкували буквально у дні, коли на наші центральноукраїнські терени прийшла Друга світова війна.
Але щоденник він почав вести раніше, навесні 40-го року, фактично ще будучи дев’ятикласником. І на перших порах фіксував буденні речі – про погоду, про першу юнацьку закоханість, душевні переживання з цього приводу. Але звичка записувати свої думки і враження проявила і схильність до узагальнень, аналітичного мислення. І хоча той же його вірш «До Кобзаря» несе на собі печать тодішнього поверхового уявлення про успішність соціалістичного будівництва, однак вияскравлює і чистоту прагнення до справедливості, людяності, утвердження українськості.
Йосип Поліщук, очевидно, вчився добре. І хоча у щоденнику немає звіту про оцінки, але є згадки про екзамени, які довелося складати на атестат зрілості. А це немало-небагато – 11 екзаменів! А ще дуже любив читати. Знаходив у цьому і розраду, і надію. 21 квітня 1941-го року Йосип записав: «Ти, книго, єдина моя подруга і утішниця. Ти і тільки ти заглушаєш удари неспокійного серця. Ти затамовуєш його болі в хвилини гіркого розчарування, в хвилини туги».
А ще він писав вірші, розкидані вони по всьому тексту щоденника, але особливо багато їх у першій частині. Ясна річ, не йдеться про високий рівень поезії, але подальша освіта, робота над собою могли б дати добрі результати. Та шлях до цього перепинила війна. Йосип пройшов медкомісію і мав бути направлений до авіаційного училища, але навальний наступ німців не дав здійснитись цим планам. Юнак опинився в окупації.
Якраз у цей час його щоденник наповнений враженнями, аналізом і дещо навіть несподіваними висновками, як для сільського хлопця, який не мав доступу ні до архівних документів, ні до забороненої на той час літератури. Але він бачив живе життя рідної Юрчихи, відчував настрої людей. А вони в українському селі на той час дуже натерпілися від радянської влади («Працювати день і ніч біля хліба і ніколи не мати його вдосталь – образливо. І що ж робити бідному хліборобові?»). більшість чекали, що німці повернуть людям землю. Але нові окупанти не поспішали цього робити. Колгосп для них був так само вигідний, як і комуністам: чудова форма користуватися плодами людської праці.
Йосип дуже швидко це зрозумів і серце його їсть біль за безперспективність такого становища – власного і свого народу: «Народе мій, до чого ти дожився? Тебе зневажають, над тобою глумляться, тебе мають за низького раба, що не сміє протестувати проти насильства!» Особливо тяжко він відчув чужинецьку сваволю, коли його разом з іншими односельцями відправили працювати в Аджамку на будівництво дороги.
Коли читаєш щоденник Йосипа, не перестаєш дивуватися: його міркування про міжнародну політику, аналіз військових дій на світовій арені, про Сталіна і Гітлера, про колгоспний лад в СРСР, рівень освіти, про становище робітництва та інтелігенції вражають глибиною і точністю висновків. Як, до речі, і про любов: його обраницею мала бути не просто красива дівчина, а розумна, з глибокою душею, яка б поділяла його погляди і прагнення.
А мета його життя була високою: «Я перед собою поставив мету і вона стає метою мого життя: служити народові. У моїх жилах тече кров народу-стрждальця, я віддам своє життя у жертву кращого майбутнього Усвідомлюю, які труднощі стоять на шляху до цієї мети: цілий ряд розчарувань, може, і пролиття крові. Я мрію в майбутньому написати книгу, де б віддзеркалив свою епоху, котра ввійде в історію, як епоха великих суспільних і державних змін. Мій замисел, сподіваюсь, визріє, коли колесо історії втягне мене у свій вир».
А вир був трагічний. Йосип був вивезений до Німеччини, як остарбайтер. По дорозі утік, потрапив у концтабір, а потім у партизанський загін. Загинув двадцятирічним від вибуху гранат, якими був обв’язаний. Десь у той час загинув і його брат Андрій. Спочатку батьки, а потім сестра Катерина зберегли щоденник Йосипа. Можна тільки уявити, як нелегко було його зберегти і самому авторові у перипетіях війни. А писати доводилося ж чорнилом, тож треба було мати при собі і пера, і чорнильницю. Та й написане могло становити загрозу для тих, хто зберігав такі записи – і від німецької влади (за розповсюдження чуток про поразку німецької армії могли розстріляти), і від радянської.
Таїсія Антоненко пригадує, що батьки Йосипа ніби виривали деякі листки зі щоденника, боячись репресій, якби хтось прочитав ті рядки.
І чи склалася б щасливо доля Йосипа Поліщука, аби він вижив у тій війні? Навряд чи. Бо ті, хто свідомо намагався служити своєму народові, частіше всього потрапляли у радянські концтабори.
Та пані Таїсія говорить про те, що патріотизм і жертовність наших нинішніх воїнів, які стали проти рашизму – пряме продовження патріотизму і відданості Україні поколінь, до яких належав Йосип. І, можливо, ту книгу, яку він мріяв написати, тепер напише сучасний воїн, який виживе в переможе?
Світлана Орел