Наприкінці травня – 90-річчя Віктора Ганоцького. Поета, журналіста, життєлюба. Аж якось не в’яжуться з його світлим і завше усміхненим образом такі печальні поняття, як смерть, траур, роковини, поминки… Навіть знаючи, що в останні роки свого життя він нерідко обзивався до друзів саме із того закладу, куди ніхто не бажає потрапляти – із лікарні. Але це так: нема… Віктор Федорович у п’ятдесятирічному віці потрапив під обстріл невидимими кулями-атомами, що безперечно позначилось на його здоров’ї.
Для мене він назавжди залишиться газетярем, розважливим і надійним у своїй справі журналістом, хоча знаю, що й навчався він на бібліотекарському факультеті, і працював певний час на різних, не журналістських, посадах… Може тому, що редакції «Молодого комунара» і «Кіровоградської правди», де ми працювали, розташовані були поряд (на вулиці Луначарського, нині – Чорновола), часто різноманітні культурні заходи чи зустрічі з відомими людьми, гостями міста відбувалися в просторій як на редакцію кімнаті, заставленій стільцями та столами з підшивками газет: журналісти обласної преси знали один одного і в лице, і хто в якому відділі працює, тобто, на якій тематиці спеціалізується, і хто що та як може в журналістиці. В Ганоцького була пристойна репутація. Та й з вигляду – солідний, представницький.
Запам’яталось мені його прізвище у зв’язку із космосом. Нітрохи не перебільшую: у квітні 1980 року на навколоземну орбіту вийшов перший космонавт Кіровоградщини – Леонід Попов. На початку жовтня, після найтривалішої на тоді космічної мандрівки довжиною у 185 діб, космонавти Попов і Рюмін приземлились. Земля зустрічала героїв, а в Олександрії на запитання заступника редактора обласної газети відповідала мати космонавта – «Радість – одна на всіх». Підпис під куцим інтерв’ю-репортажем – Ганоцький. Я в ту пору після закінчення внз тільки-но, третій день, як приїхав працювати на Кіровоградщину. То ж виходить, я знав Ганоцького як журналіста з перших днів.
Осінь світить замріяно
Люстри білих троянд.
Скоро Олександрією
Пройде наш космонавт,
– пророкував Ганоцькому в терцію поет Валерій Гончаренко.
Через пів року космонавти-побратими одвідали Кіровоградщину: обласний центр космонавтів зустрічав квітами від аеропорту до площі Кірова – коридор барвистий і запашний. Були ті часи убогі на неординарні події. Газети розцвіли крупними фотопортретами небожителів. Тексти – Віктора Ганоцького.
А то ще у зв’язку з Чорнобильською аварією бринить мені ім’я Віктора Федоровича. Він був першим серед кіровоградських журналістів, хто підставив себе розгнузданому атому. «Кіровоградська правда» в тоталітарному брехливому екстазі захлиналась первомаями і перемогами, весь місяць і слова не мовивши про всесвітнього масштабу катастрофу. «Опромінення брехнею» – так радянські полковники гасили зарубіжні радіовисилання на шпальтах газети в останні дні травня. Хто бреше? – ось на яке питання слід було відповісти. Повторюсь: першим у степах зробив це Віктор Ганоцький – шість номерів поспіль (6.06 – 12.06.1986) під рубрикою «Чорнобиль зблизька» публікувались його репортажі з території, яка в історію ввійде 30-кілометровою зоною.
Друзі-ровесники й тоді знали, що він пише вірші. По-російськи. Друкувався рідко. Може, це було аматорство? А може, тиснув авторитет відомих у краї ліриків Валерія Гончаренка, Леоніда Народового, Валерія Юр’єва? У кожного поета своя доля, cвоя дорога.
У Віктора Ганоцького вона, як мені здається, по-справжньому почалась із вірша, який потім не раз цитували і в рецензіях, і при зустрічі друзі. «Хата».
Купив я хату у селі.
В селі чужому. Не в своєму.
Ставочок. Сад. Шматок землі –
Десь соток тридцять чорнозему.
А хаті треба дати лад.
Підмурувать. Переладнати.
Ще й обробити палісад,
Що притулився коло хати.
Сокиру в руки – стук та грюк,
Почав сяк-так хазяйнувати,
Але сокира пада з рук,
Як тільки я торкнуся хати.
Кричать підвалини і дах.
«Не руш!» – кричать плита і стіни.
Стоїть в сльозах не хата – жах,
Немов вона у тому винна,
Що тут чиїсь і сум, і біль,
Чиїсь тут радість і цілунки.
Тут хтось вмирав. Тут хтось любив,
Свого життя ткав візерунки.
…Купив я хату у селі,
А з нею – й всі чужі жалі.
Хтось може сказати, що поетом Ганоцький став на пенсії. Та яке це має значення? Головне, що став. І лишились його вірші, його книги (поетичні, прозові, публіцистичні). Послухайте, які ліричні назви: «Не продавайте моїх сліз», «Ти», «Ім’я стиглого літа», «Світло у вікні», «Змах крила», «Поцілунок роси»…
Він так дорожив письменницьким товариством! І до себе в село на літо запрошував. Досі каюсь, що не знайшов часу для Ганнинського. Де його знали і досі пам’ятають. Не тільки як запеклого рибалку.
Років три тому я запропонував Віктору Федоровичу розповісти про літературні будні Кіровограда далеких 60-70-их минулого сторіччя. А за місяць він приніс спомин «На гостини до білої хати». Теплі, довірливі роздуми про пам’ятні зустрічі, про творчість і долю Миколи Смоленчука, Віктора Близнеця, Леоніда Тендюка, В’ячеслава Сокуренка, Бориса Мамайсура, Віталія Юречка, Бориса Чичибабіна, Олексія Довгого, згадуваних тут уже… До білої хати – це до тієї ж, яку сам мазав, білив, синім підфарбовував. Біла хата для нього була літературою. Є в ній його, Віктора Ганоцького, сліди.