Чи не найулюбленішим прислів’ям моєї матері було: «Застав дурня Богу молитися…». Вона була простою сільською жінкою, університетів, як кажуть, не закінчувала, але добре зналася на українському фольклорі і природно ним користувалася. Я згадав її слова у зв’язку зі скандалом навколо Ірини Фаріон, хоча самої Ірини Дмитрівни вони не стосуються.
Пані Ірина – літературознавець, доктор філології, політик, відомий громадський діяч. Біда в іншому, що природа, нагороджуючи людей розумовими здібностями, не завжди дарує їм IQ в одному пакеті зі здоровим глуздом. Тож розбивають лоба нерідко люди високоосвічені. І дуже часто – іншим.
Принагідно наведу аналогічний приклад з початку дев’яностих. Тоді активісти «Свободи» підняли питання про те, що в український лексичний норматив треба повернути слово «жид». Мовляв, так іменуються євреї в Польщі, Чехії, Болгарії, Німеччині, Австрії – в більш як десятьох європейських країнах. Це дійсно так. Але ж там воно не має негативного, образливого звучання, якого набуло на теренах Російської імперії, що автоматично перейшло й у радянські часи та гуляє до нинішнього часу. Росія у всіх своїх іпостасях відхрещувалася й відхрещується від антисемітизму, натомість хапається за кожну соломинку, намагаючись звинувачувати у ворожому ставленні до євреїв Україну та українців.
Пригадайте хоча б, яку антиукраїнську кампанію вона розгорнула напередодні відзначення в Ізраїлі 75-річчя визволення німецького концтабору Освенцим. Воїнами, між іншим, 107-ї дивізії 1-го Українського фронту, який великою мірою складався з українців, якою командував українець Іван Петренко. Або останній приклад – погром в Дагестані. Голова цієї автономії Російської Федерації заявив, що до недавніх тамтешніх погромів закликАв телеканал «Утро Дагестана», який нібито адмініструється з України. Хоча російський політик Ілля Пономарьов, котрий перебуває в Україні, а колись долучився до створення цього каналу, заявив, що він уже давно не має до нього стосунку. Однак, у баби Яги з підмосковних боліт – своє інформбюро.
Постійно піднімаючи питання про «антисемітизм українців», Москва прагне, щоб люди забули про сфабриковану антиєврейську справу Бейліса, сфальшовані на догоду імператору Миколі Другому так звані протоколи Сіонських мудреців, чорносотенців з «Союза Русского Народа» і «Союза Михаила Архангела» тощо. А коли хтось про це раптом нагадував, казали, що то було ще за царя Гороха. І не згадували, що влада і в Одесі, і в тодішніх Єкатеринославі та Єлісаветграді була не від Бога, а від Петербурга, і що в Росію за межу осідлості євреїв взагалі не пускали. Гаразд. А чим пояснити Генеральну угоду про співробітництво, спільну діяльність між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР і головним управлінням безпеки Націонал-соціалістичної партії Німеччини (Гестапо), підписану в Москві 11 листопада 1938 року о 15 годині 40 хвилин Начальником Головного управління державної безпеки Народного комісаріату Внутрішніх справ СРСР Комісаром держбезпеки 1 рангу Л.Берією і Начальником четвертого управління (Гестапо) Головного управління безпеки Націонал-соціалістичної партії Німеччини бригаденфюрером Г.Мюллером? У якій говорилося: «…§2. Останнім часом у наших країн з’явився шанс встановити у світі новий порядок. Сторони проведуть спільну боротьбу із загальними основними ворогами: міжнародним єврейством, іудаїзмом, дегенерацією людства в ім’я оздоровлення білої раси. Види і форми дегенерації, що підлягають стерилізації і знищенню, сторони визначили додатковим протоколом №1, що є невід’ємною частиною даної угоди»? Ми про неї не знали. А тепер фактично не згадуємо. Хоч і дарма. Тінь «вождя всіх народів» і сьогодні витає над Кремлем, де під час бойових дій на Близькому Сході російські високопосадовці приймають гостей з ХАМАСу. Того радикального палестинського угруповання, яке поставило собі за мету ліквідацію Ізраїльської держави, яку євреї збудували на своїй Землі Обітованій після двох тисяч років блукання світом.
Але повернемося до реформаторів у галузі етноніміки і пані професорки. Пригадую телеінформацію з Одеси, коли в Україні проходила дискусія стосовно надання українській мові статусу державної. Влада (тоді ще комуністична) вперто опиралася прийняттю такого рішення. І ось сюжет. На тлі типового старого одеського дворика літня єврейка відповідає журналісту на питання, як вона ставиться до того, що українська мова може стати державною: «Не морочте голову. Я говорю російською, знаю ідиш, вільно спілкуюся українською – чому мені має стати гірше?». Загалом євреї однаково з українцями раділи проголошенню незалежності України. Та після вищезгаданих «дискусій» помітно охолонули. Так само не викликатимуть ентузіазму й заяви Ірини Дмитрівни в українських росіян, котрі захищають Україну чи працюють на її перемогу. Відома волонтерка і громадська діячка Маруся Звіробій якось сказала: «На фронті існує негласна домовленість: ніхто нікого не питає, хто якої національності, хто якої віри, хто якою мовою говорить». Там всі українці – живі і мертві, генерали і рядові, чоловіки і жінки, українці, татари, росіяни, поляки, болгари, представники інших народів, для яких Україна є чи стала рідною, і нічого їх ділити на сорти. Вони в атаку йдуть не з російсько-українським словником в руках, а з українським прапором і автоматом. І там їхніми життями вирішується питання, якою мовою говоритимуть завтра у відбудованому Бахмуті, на відновлених вулицях Харкова і Херсона, на одеському Привозі. Закінчиться війна, і країні вистачить одного, максимум двох поколінь, щоб вона вся заговорила українською. Головне, щоб влада послідовно слідкувала за виконанням Закону про забезпечення функціонування української мови як державної. Влада!
Надійшли повідомлення, що Ірину Фаріон звільнили з університету, її висловлюваннями зацікавилася Служба безпеки України. Напевне, правильно. Але якось однобоко. Логічно було б, коли б СБУ до пари зайнялася ще й нардепкою Мар’яною Безуглою. Для унаочнення закону про єдність протилежностей.
Броніслав Куманський