До офіційної дати президентських виборів у США залишилося дуже мало часу. Втім, голосування вже фактично стартувало: з другої половини вересня (дата визначається в кожному штаті окремо) почали голосувати ті громадяни США, хто не може або не хоче прийти на виборчі дільниці 5 листопада.
Вперше за багато років напередодні виборів немає очевидного фаворита. Кандидати йдуть стремено в стремено: практично в усіх опитуваннях суспільної думки різниця між їхніми рейтингами — в межах статистичної похибки. Це стосується і загальнонаціональних показників, і показників у так званих мінливих штатах (до них зараховують Пенсильванію, Вісконсин, Мічиган, Північну Кароліну, Джорджію, Аризону та Неваду). Виборці з цих штатів, імовірно, й визначать переможця виборів, з огляду на специфіку американської виборчої системи. А отже, шальки виборчих терезів можуть схилити в той чи той бік голоси кількох десятків тисяч громадян США. Саме на мінливих штатах (насамперед на перших трьох із наведеного переліку) претенденти на президентську посаду сконцентрували зусилля в останні тижні кампанії, проводячи там численні передвиборчі зустрічі та розміщуючи агресивну політичну рекламу.
Про граничну напругу передвиборчої боротьби свідчить і те, що під кутом зору впливу на неї було проаналізовано навіть наслідки ураганів Гелен та Мілтон, які спричинили численні жертви й завдали серйозної матеріальної шкоди в штатах Північна Кароліна, Джорджія та Флорида. Хоча було відзначено ймовірність їх негативного впливу на процес голосування, очікується, що ця природна катастрофа суттєво не позначиться на його результатах.
Зважаючи на щільний характер президентських перегонів, кандидати активно намагаються розширити свою електоральну базу, яку для Камали Гарріс становить молодь, етно-расові меншини, люди з вищою освітою, а для Дональда Трампа — американці без вищої освіти. Він зосередив увагу на іспаномовних американцях і жінках, намагаючись зменшити відставання від Гарріс серед цих категорій виборців. Об’єктом зусиль Гарріс є помірковані республіканці, критично налаштовані щодо Трампа, та чорні чоловіки: рівень їхньої підтримки кандидатури Гарріс помітно нижчий за підтримку з боку чорношкірих жінок. Для цих виборів характерний великий розрив у популярності кандидатів серед жінок і чоловіків: серед жінок перевагу має Гарріс, серед чоловіків — Трамп.
Обидва кандидати намагаються також вирішити проблему мобілізації виборців, які позитивно ставляться до них, але зазвичай не беруть участі у голосуванні (особливу активність на цьому напрямку виявляє Трамп). Із урахуванням того, що переважна більшість американців уже зробила вибір на користь одного з претендентів (не визначилися 5% виборців, про можливість зміни своєї позиції заявляють близько 10%), рівень участі в голосуванні прихильного електорату може стати одним із вирішальних чинників виборчого процесу.
Можна констатувати кінець медового місяця Камали Гарріс після висунення її кандидатури, ейфорійного з’їзду демократів та успіху на дебатах із конкурентом. Протягом останнього місяця знизився рівень її підтримки серед темношкірих американців, студентської молоді, літніх американців і білих американців із вищою освітою. Натомість покращилися показники Дональда Трампа: за деякими даними, він виходить уперед у мінливих штатах. Це відбувається переважно через збільшення підтримки з боку білих виборців. Причини цієї тенденції американські аналітики вбачають насамперед у збереженні негативного сприйняття майже 60% американського загалу сучасного стану економіки США та власної купівельної спроможності, незважаючи на позитивні макроекономічні індикатори. Водночас пересічні американці стабільно висловлюють Трампу більшу довіру у вирішенні економічних питань та боротьбі з інфляцією (46% проти 38% Гарріс). Це ж стосується й іншого пріоритетного питання — регулювання імміграції.
Такий стан речей помітно непокоїть істеблішмент Демократичної партії, який побоюється повторення сценарію 2016 року, коли Гілларі Клінтон програла вибори, отримавши більшість голосів виборців у національному масштабі. Навіть деякі «стратеги» демократів зазначають, що їхня кандидатка досі не змогла переконати виборців, які б не хотіли голосувати за її конкурента, та водночас мають сумніви щодо кандидатури самої Гарріс. Зокрема це стосується білих жінок, які належать до робочого класу: вони становлять більшість виборців у ключових мінливих штатах і здатні істотно вплинути на підсумки голосування 5 листопада. Перед Гарріс усе ще стоїть завдання чітко сформулювати, чим її політика відрізнятиметься від лінії її теперішнього боса, який залишається одним із найменш популярних президентів у сучасній історії США. Без цього вона навряд чи зможе претендувати на те, щоби сприйматися як політик, здатний задовольнити суспільний запит на вагомі зміни в країні.
Гарріс має ще певний, але вкрай невеликий проміжок часу, щоб виконати роботу над помилками та вдихнути нову енергію у свою передвиборчу кампанію. Водночас треба визнати, що Трамп має цілком реальні шанси знову в’їхати в Білий дім попри, м’яко кажучи, хаотичну першу президентську каденцію та відмову визнати результати виборів 2020 року, висунуті проти нього кримінальні обвинувачення та вже отримані ним вироки, радикальну риторику та обіцянку помститися «зрадникам» і політичним опонентам. Його кандидатуру підтримує приблизно половина американського загалу, якій імпонує його негативна харизма та обіцянки навести лад в Америці й світі.
Останнє безпосередньо стосується нас. Українська проблематика посідає помітне місце в американських передвиборчих дискусіях, насамперед через те, що Трамп використовує її як очевидний, на його думку, приклад слабкості й недолугості адміністрації Байдена—Гарріс, яка, за його твердженням, виявилася нездатною запобігти війні, а зараз розтринькує гроші американських платників податків для продовження вже «програної» Україною війни. Якщо раніше в масиві заяв Трампа на українському напрямку іноді траплялися такі, що давали підстави розраховувати на його адекватні дії в разі обрання президентом, то ближче до виборів його позиція еволюціонує в негативний для нас бік.
Жорсткішою стала його опозиція подальшому наданню Сполученими Штатами військової та інших видів допомоги Україні так, як це робить чинна адміністрація. У своїй статті в журналі Foreign Affairs колишній радник президента Трампа з національної безпеки Роберт О’Браєн (йому пророкують посаду держсекретаря або міністра оборони в новій адміністрації Трампа) начебто прогнозує подальше постачання летальної допомоги Україні Трампом у разі його обрання. Втім, цю допомогу мають профінансувати країни Європи. Очевидно, це може бути предметом дискусії, так само як і використання механізму ленд-лізу. «Маленька», але суттєва деталь: будь-яка дискусія не має ставати на заваді конкретним діям, спрямованим на перелам стратегічної ситуації на користь України та її партнерів. Час не на нашому боці.
Трамп стверджує, що має план завершення війни за 24 години, обіцяючи вирішити всі проблеми по телефону іще до своєї інавгурації. Сам республіканський кандидат уникає оприлюднювати деталі свого «плану». Водночас із заяв кандидата у віцепрезиденти Джеймса Венса та інших членів близького оточення Трампа можна зробити висновок, що він планує досягти припинення вогню, здебільшого тиснучи на українську сторону, включно зі спонуканням до територіальних поступок Росії.
На цьому тривожному тлі проукраїнські декларації Гарріс звучать майже обнадійливо в тому сенсі, що маємо підстави очікувати від неї продовження курсу Джо Байдена на підтримку України. Водночас вважати цю підтримку беззастережною й надто ефективною навіть попри всю повагу до чинного президента США не можна з огляду на практику ухвалення стратегічних рішень під впливом силового шантажу з боку Путіна та невідчепного побоювання «ескалації». Фрагментарна інформація, що надійшла з Берліна після зустрічі великої четвірки, свідчить про незмінність негативного ставлення Байдена до зняття обмежень на використання західної зброї для ураження цілей у глибині території Росії та гіпотетичні шанси на позитивну динаміку в питанні членства України в НАТО. Гадаю, що принаймні на початку своєї можливої каденції Гарріс не вийде за межі політичного пакету на українському напрямку, сформованого її попередником. Звісно, його остаточний зміст залежатиме від того, хто переможе 5 листопада.
З огляду на це вкотре постає питання: чи може Україна вплинути на формування у Вашингтоні політичної лінії щодо російсько-української війни та мінімізувати несприятливі для нас тенденції? Доводиться знову визнати, що наші можливості в цьому плані доволі обмежені. Втім, вони є. Наші аргументи були б переконливішими, якби ми майже наприкінці третього року війни зуміли експонентно наростити українське військове виробництво, для чого потрібно нарешті підпорядкувати всі аспекти життя країни та суспільства потребам боротьби з агресором: будь-який план перемоги має включати потужну внутрішню компоненту.
Слід шукати нові шляхи та форми для того, щоби знову достукатися до розуму та емоцій американського загалу й довести, що перехід війни у затяжну фазу не змінив її характеру й реалізація бодай частини плану Путіна для України матиме серйозні негативні наслідки для США, адже це істотно посилить виклики з боку не тільки Росії, а й усієї сукупності їхніх геополітичних противників.
Оцінка ситуації у Сполучених Штатах напередодні виборів була б неповною без згадки про те, що ніч із 5 на 6 листопада може не завершитися остаточним визначенням переможця перегонів із огляду на ймовірність оскарження результатів голосування командою Трампа. В США обговорюють можливість невизнання Трампом та його прихильниками результатів голосування в разі його поразки…
Олег Шамшур, Надзвичайний та Повноважний Посол, заступник міністра закордонних справ України (2004–2005), посол України у США (2006–2010), посол України у Франції (2014–2020), ДТ