У середині ХІХ століття Дніпром пішов металевий пароплав із назвою «Українець». Його збудували не у Великій Британії чи Франції. «Українця» створили на машинобудівному заводі в селі Мліїв на Черкащині — підприємстві, яким керував син колишнього кріпака. Його звали Платон Симиренко.
Батько Платона, Федір, народився кріпаком. Перші гроші заробив на млинах і торгівлі. Спочатку викупив із кріпацтва себе, а згодом — усю родину. Разом із родиною Яхненків він заснував торговий дім, який торгував зерном, борошном, худобою та шкірами, мав магазини й представництва у великих містах.
Сина Федір відправив навчатися до Парижа. У 22 роки Платон повернувся додому з кваліфікацією інженера-технолога цукрового виробництва. Він привіз із Франції не просто знання, а технології, які почав упроваджувати тут, на Черкащині.
У 1843 році в селі Ташлик запрацював перший у тогочасній імперії паровий пісково-рафінадний завод. Згодом у Млієві звели семиповерхову цукроварню, обладнану найсучаснішою європейською технікою. А потім на заводі зламалося імпортне махове колесо. Виробництво зупинилося. Нову деталь довелося б замовляти за кордоном і довго чекати. Відповідь Платона була підприємницькою: не залежати від чужих заводів, а створити власний.
Так у Млієві з’явилося машинобудівне підприємство. Спочатку там ремонтували й удосконалювали імпортне обладнання, а потім почали виготовляти власні машини для цукроварень. Саме на цьому заводі побудували металеві пароплави «Українець» і «Ярослав Мудрий», які перевозили вантажі Дніпром. Українське підприємство вже тоді не лише використовувало європейські технології — воно створювало власні.
Та найбільше вражає навіть не масштаб виробництва. Навколо заводів Симиренки звели робітниче містечко на 160 будинків. Тут діяли школа і технічне училище, бібліотека, їдальня, лікарня на сто місць та аматорський театр. Були водогін і газове освітлення вулиць. І все це — у час, коли навколо ще існувало кріпацтво.
У 1859 році до Млієва приїхав Тарас Шевченко. Він готував нове видання «Кобзаря», але для друку бракувало грошей. Платон Симиренко надав йому 1100 рублів, які поет згодом повернув частиною накладу. Симиренко не хотів публічної подяки. Тому, побачивши на титульній сторінці слова «Коштом Платона Симиренка», розсердився. Він допомагав не заради слави. Частину отриманих книжок Симиренко поширював серед працівників своїх підприємств і селян.
А в документах імперської влади дім родини згодом називали «гніздом українофільства». Прізвища Ротшильдів, Рокфеллерів чи Фордів чув майже кожен. Про власні підприємницькі династії ми знаємо значно менше — хоча вони створювали бізнес європейського масштабу саме тут, в Україні. Платон Симиренко помер у 42 роки, залишивши дружину і шістьох дітей. Один із його синів, Левко, став видатним ученим-садівником, помологом і селекціонером.
У родинному саду в Млієві він відібрав незвичайний сорт зелених яблук, дослідив його і почав поширювати. Звідки взялася ця яблуня — була забутим європейським сортом чи виросла з випадково кинутого зернятка — не знав навіть сам учений. Левко назвав сорт на честь батька — Ренет Платона Симиренка.
Те саме зелене яблуко, яке й сьогодні знає майже кожен українець.
Українська перемога