Ніхто не знає, як реагує організм людини на той чи інший стрес, на ту чи іншу подію… Вітиліго – хвороба і досі до кінця не вивчена. На жаль, ті білі (незасмаглі) плями з ‘явилися на тілі нашої бабуні, були для неї дискомфортними, тому і влітку і взимку вона намагалася їх приховати під панчохами, під платтям чи кофтинкою із довгими рукавами і височеньким комірцем… Критикувала себе: «Як ряба корова, з плямами!», а я цілувала їй ті білесенькі плямки на руках – і пишалася: ні в кого немає такої бабуні, а у мене – із плямками! Гарнюня!»
Але іноді я свою бабунечку просто не розуміла: приїхала я із Седнівки якраз на свято мам, 8 Березня, вийшла на сцену – коли всі селіванівські дитсадівські діти пройшли вже через неї із одним і тим самим віршиком: «На–ша ма-ма у сад-ку ро-бить на пека-рні»… Хтось краще казав, хтось гірше, але всім аплодували, і моя бабуня теж, а я ж вивчила сама (!) – зовсім інший віршик про маму! Я ж так гарно його розказувала, а бабуня сиділа, нахиливши голову – і навіть не дивилася на мене! Я вже підійшла аж до краю сцени: «Ба! Ба! Чого ж Ви не дивитесь?!» А бабуня не тільки не дивилася, а й не аплодувала!... Вдома пояснила: «Я хотіла, щоб тебе ЛЮДИ оцінили, а не я!»
Ох, ті люди! Навіть перед смертю бабуні було не байдуже, що про неї говоритимуть, якою вона постане на Суді Божому! 9 Травня 1977 року зібрала наша бабуня Настя своїх трьох дітей і повідомила, що далі жити не зможе, мабуть, то треба їм попрощатися, а ще – послухати її розпорядження щодо похорон. Виявляється, в сундуку бабуня зберігала два вузлики на смерть: «Я думаю, що я зла не робила і не хотіла нікому із людей, то хороніть мене в світлому одязі, в тому, що в цьому ось вузлику! А якщо хоч хто-небудь скаже про мене щось погане, скаже, що я чимось образила – то хороніть в темному: у другому вузлику – чорна хустина, синій сарафан, темна кофта…Бог розсудить, чого я варта!»…
Мабуть, не випадково зберігся в моїй пам’яті і епізод мого самоаналізу, коли бабунина наука, як завжди, згодилася!
ЦІНА
Казали бабуня: «Собі знай ціну!
Не кидайся в справи – як вітер в квітник!
Бо люди осудять – й покинуть одну.
Себе не цінуєш – життя не навчить!»
Спасибі, рідненька, за те, що навчали!
Людей всіх не взнаєш! Як судять вони?
Занадто високу ціну мені склали,
чи я – більша цінність від тої ціни?
…Спіткнусь, оступлюся – життя мене учить.
Надіюсь на Бога – й на себе одну.
І падаю в будні – як вітер жагучий…
(Ой важко, бабуню, собі взнать ціну!).
Любила бабуня, як ми з Володею грали на баянах удвох (у брата був «Донбас» зеленого кольору, а у мене – «Кремінне»), особливо «Киівський вальс», вальс «Амурські хвилі», «На сопках Маньчжурії», як співали ми удвох «Пісню про Київ», «Пісню про друга» Володимира Висоцького, «Червону руту», «Водограй» Володимира Івасюка, а ще – «Черемшину», «Журавлі», «Альошу»… Репертуар наш, звісно, був набагато ширший, переважно – російськомовний, що бабуня наша не дуже схвалювала, казала: «Не ламайте язика! Співайте по-нашому, наші, українські пісні!» Зрідка, у молодшому ще шкільному віці, під керівництвом бабуні, звісно, ми влаштовували домашні концерти для рідні й для сусідів. Саме там шліфували ми і свій артистизм, і дикцію та виразність інтонацій, і сценічне дійство, і елементарне відчуття виступу перед слухачами, не говорячи вже й про інше: ті концерти були для нас – вихлюпом позитивних емоцій і подяк нашим односельцям!
Рада, що Господь послав мені змогу зберегти свої спогади у вірші:
ДОМАШНЄ «ЄВРОБАЧЕННЯ»
– Виступають народні артисти! -
і з-за печі завіса майне…
У світлиці і затишно й чисто,
а стрічають в ній – брата й мене!
Оголошено, тож – на поклони!
(Шанування сусідам й рідні).
Не жалкують «в партері» долоней
ні Володику, ані мені
дід Омелько і баба Ярина,
тітка Рая і дядько Павло,
дід Микола і баба Фросина…
(Ох і гості!.. Оце повезло!...)
У «омельків» – смачнючі «горішки»!
В тітки Раї – мій друг Іван!
В баби Фросі – «учена» кішка!
…Я б садила усіх – на диван!
Тільки де ж його взяти, дивана?!
Табуретки лише й стільці.
Та по-чесному, без обману, -
дід Альоша – на сундуці!
Біля нього дружина Федора
(Ну, ж і хліб пече!.. Хліб хлібам!)
А учора… Нас дід учора…
брав у кузню! Ще й викував нам
дві підкови!.. Сказав: «На щастя!»,
а пізніш, як качали з ним мед, -
ми ж самі, без бабуні Насті,
на концерт дали діду білет
і найвище йому обіцяли
місце в «залі» (як трон в королів!),
бо з війни ще у діда – медалі,
а від кузні – такі мозолі…
Ми сьогодні ЙОМУ виступали
й тим, хто вчив нас, голубив, вгощав…
(Не було б тих концертів – не склала
я б вам вірша, та й брат – чи б співав!)
…А коли виступають онуки
(«Євробачення» відпочива!) -
вкотре згадую дідові руки
і молитву бабуні, слова:
«Спасибі, Господи,
за хліб, за сіль, за Дар Божий!»
* * *
Про діда Альошу мені слід сказати окремо, бо бігали ми, онуки, до нього на нижню вулицю щодня і не раз: ЛЮБИЛИ! Дід Альоша якоюсь мірою заміняв нам померлого діда Мусія (його рідного старшого брата), а своїх дітей у них з бабою Федорою не було (був колись хлопчик Льоня, але помер до року) – тож ми були для них завжди бажані і цікаві.
Дід навчав мене малювати: ставив переді мною кружку, казав обдивитися з усіх сторін її, перш чим малювати, і розказати йому, що саме я бачу (які лінії, який колір, які тіні чи напівтіні, звідки падає світло на ту кружку…) Не знаю, чи вмів малювати сам дід, але майже всі шкільні стінні газети і плакати малювала потім я…
Дід завжди цікавився нашим навчанням, тому ми з Володею (Люда на сім років старша від мене, тому пишу я в основному про брата, бо у сестри починалося уже інше життя, ніж у нас, але добре пам’ятаю, як гарно читала вона напам’ять поеми Тараса Шевченка, особливо – «Наймичку»!, і брала теж участь в домашньому концерті) завжди в кінці кожної чверті приносили діду табель успішності (звітували!). «За п’ятірки – п’ятірка!» – повагом говорив дід – і урочисто клав на долоню нам по цілих 5 карбованців! А в кінці навчального року, коли дід упевнювався, що ми «не підкачали, не розчарували його, не здали позицій» – преміював нас червоненьким папірцем «із самим Леніним!» ( а 10 карбованців – це вже щось: можна і отих смачних «Кара-Кумів» купити, і книжок, і зошитів, і фотобумаги, «Проявника» й «Закріплювача» до фотоапарата…)
Наша бабуня Настя дуже поважала діда Альошу, завжди радилася з ним з господарських проблем, стимулювала нас до успішного навчання, посилаючись на діда: «У тебе що – знову четвірка? А як ти діду в очі будеш дивитися? Думаєш йому, колишньому фронтовику з пораненою рукою, легко молотом кувати в кузні?! А треба! Працює! Он і в газеті про них з дідом Миколою писали, хвалили… А тобі що, важко вивчити оту історію?!»
Володя закінчив Седнівську середню школу із золотою медаллю, а я – з однією четвіркою по алгебрі, але срібні медалі в той рік відмінили… На честь діда Альоші я пізніше, у 1975 році, навчаючись вже у педінституті і народивши сина, назвала його Олексієм. І цим все сказано…
Гура Олексій Никифорович (1904 – 1982). Вічна пам’ять Вам, дідусю! Ми завжди Вас вважали рідним!
* * *
Серед усіх бабусиних настанов науку охорони здоров’я ми з Володиком швиденько засвоїли, бо вона нагадувала нам не раз оті ази, тож частенько, сідаючи за стіл, ми йшли на випередження, хором скандуючи: «Бережіть, діти, зуби! Бо яке горе – без зубів!», «Не хватайте гаряче: бережіть здоров’я!», «Не пийте холодне після гарячого: може потріскатися емаль на зубах!». Бабуня іноді сміялася з того, а іноді хитала головою й приказувала: «Смійтеся-смійтеся, а колись згадаєте, що бабуня вам казала!» (Так і є, бабунечко! Згадали, ой, згадали!.. Яке горе – без зубів!..)
Ніколи, попри якісь прикрощі, невдачі, хвороби, чи наші з Володиком витівки, не бачили ми нашу бабуню якоюсь злою, роздратованою чи несправедливою до нас. Досі дивуюся, як вона могла стримувати свої негативні емоції, як шляхетно володіла собою, як знаходила для нас слова, сповнені добра і любові, навіть там, де, здавалося б, покарання для нас було б дуже доречним!.. А ще – могла наша бабуня якось ненав’язливо спонукати нас до дії, до відвертої розмови… У неї був просто якийсь дар – думати не про себе, а піклуватися про когось! Навіть тепер, коли у мене вже четверо онуків, і баяна я вже давно позбулася, я ніби чую бабусин голос: «Галочко, візьми баян, повесели людей! Їм і так нелегко жити, а – ні школи вже, ні клубу…»
В НЕПЕРСПЕКТИВНОМУ СЕЛІ
(Жителям с. Селіванівка – живим і померлим)
Баян мій ще новий, а я – дівча…
І граю так, що краще б і не грати,
і ремінець спада з мого плеча
(хіба що ззаду бантиком зв’язати?).
Та я – «маестро», «зірка золота»
в сільськім масштабі (може, й у районнім!)
і голос мій – для сцени! відкриття!
І оплески, здавалося, – мільйонні!..
Та в пам’яті – лиш тихі вечори,
коли зірки на небі – друзі милі,
і затихають у селі двори,
і завмирають руки, вже безсилі…
Я залюбки (бабуню, й не просіть!)
баян вдягаю – як хірург халата,
і під акацію сідаю на стільці…
А слухачів – не треба і чекати!
Прийде рідня… Сусіди сядуть вряд…
Стільців стареньких, призьби – всім доволі.
Дві вулички в селі – по тридцять хат.
Діди й баби… Закриті клуб і школа…
Сільські новини – наче ніч і день,
а кожна пісня – джерело розмов.
Моя ж бабуня (цензор всіх пісень!)
не дозволя співати «про любов».
Та просять люди! Дякую прислів’ю,
що з пісні слів не треба викидать -
і терен мій – цвіте! Хоча і «гнівно»
в бабуні очі люблячі блищать…
Хіба – не сон? Чи ж люди ті – жили?!
Хати – були? І радісно – було?
Чом бур’яни стіною поросли?
Чиї гріхи спокутує село?
…Могили на старому кладовищі.
Я серед них – мов зранена, бреду…
Згадалось – як цвіли востаннє вишні,
вже страчені, у молодім саду….
* * *
Я не була донькою колгоспників (мама – Кононенко Лідія Мусіївна (1923 – 2002)– секретар сільської ради, батько – Кононенко Іван Іванович (1923-2004)– робітник МТС), тому в дитячий садок (в Селіванівці називали його «майданом», мабуть, тому, що там було багато вільного місця) мене не брали, і мої лідерські якості вільнолюбивої людини пропадали – ні за цапову душу, а до школи дорослим хотілося все ж таки мене трохи соціалізувати… Ради цього моя бабуня пішла на самопожертву: працювати помічником кухаря у тому «майдані», де вихованці – всі діти, що є в селі, вони різного віку, а вихователька там – баба Христя (підозрюю, що освіти педагогічної вона не мала, а швидше – й ніякої взагалі).
Ой, бабуню-бабуню! Якби ж Ви знали, чим це скінчиться, то на мої «вхідчини» і той компот би не варили! А я ж так чемно, так гарно йшла зранку до діток, ще й несла їм бідончик із звареним Вами абрикосовим компотом!..
Справа в тому, що зла я не робила (навіть в думках не було нічого поганого!), але моя добродійність і бажання комусь допомогти виходили мені боком. Одна із гілок абрикоси, велика, розлога, з ледь-ледь спілими плодами, так і манила моїх однолітків: стрибали до тих абрикос, мов кози, – і даремно! Я ж нахилила їм ту гілку, ставши на нижню перекладинку табуреточки («Ставать ніжками туди, де сідають, не можна!» – навчала бабуня. То я ж і не ставала!) Результат: дітки всі гуртом відчахнули ту гілку, наїлися брудних неспілих абрикосів, трохи пропоносили пізніше, а піді мною обламалася ота перекладинка… ШкОда? ШкОда! Після сніданку пішли в сад, де росла біла соковита шовковиця, і історія повторилася, тільки я вже була високо на дереві (діти ж хотіли шовковиці, а внизу гілки вже були обірвані, то як їм не допомогти?! Нахиляла їм гілки, які вони просили нагнути). Добра справа, але жаль, що знімали мене з дерева теж усі гуртом: висота мене все манила й манила – аж до запаморочення!... А тут вже й час обідній! Надворі під розлогою акацією (в Селіванівці акації – навкруг!) –довгий дерев’яний стіл з лавами обабіч нього, на ньому акуратно розставлені тарілки, розкладені ложки, в тарелі – нарізані великі скибки хліба. Ми, дітлахи, розсілися по місцях, чекаємо бабу Христю з відром борщу і ведемо стиха розмову…
– Ага! А у мене ложка із зірочкою! Вона совєцька, крепка! Вона ніколи не поламається, – подає голос Серьожка, киваючи на мою ложку, ту, що БЕЗ зірочки.
– Та ні! Із зірочками теж ламаються! – стверджую я, хрускаючи Серьожкину ложку об коліно, а потім – і свою...
Експеримент зацікавив всіх за столом… Результат? Принесли борщ – та не було вже ложок (ні з зірочками, ні без них). Борщ сьорбали чайними ложками і звинувачували Гальку «не нашу, седнівську»… Знову бабуні було незручно через мене, але ж день ще не скінчився! Під час тихої години я ловила на маленькому віконечку біля своєї розкладачки муху (щоб вона не заважала діткам спать) і те віконечко чогось тріснуло… Це вже була моя велика провина, через котру мені було не до сну, а разом зі мною – і всім дітлахам, звісно… Ніхто не спав! Та вершиною терпіння нашої виховательки-багатостаночниці (руки в неї постійно були зайняті то одним, то іншим заплаканим малюком, і до нас, старшеньких, вони вже не доходили, чому ми й були раді!), бо після полуденка повела баба Христя нас до ставка. Купатися?! Отут, де тирло?! Де навкруг – коров’ячі сліди їхньої життєдіяльності, а вода каламутна і чогось має жовтий колір?! Ні, ми з тітонькою Олею тут ніколи не купалися! Ми ходили трохи далі (у вершини ставка, за невисоку скелю, яка відділяла оте «коров’яче неподобство» від чистої води і глибокого дна).
А цікаво, ЩО я побачу, коли зайду глибше, аж доки вода буде у мене посередині очей? Нехай пів ока дивиться в небо, а пів – вниз у воду!.. Жаль, не встигла побачити: шубовснула з головою в якусь із післявоєнних глибоких воронок. Добре, що поряд купалися два Юрка, Володині друзі, котрі і витягли мене на берег, витрясли з мене воду, добре нагрюкавши мене по спині і наплескавши по обличчю… Отоді й кинулася баба Христя, що десь мене немає!.. (Хоч ще й вечір не настав, а мою ріднесеньку бабуню вже попросили не приводити мене в той «майдан»: дуже багато клопоту зі мною!).
Лінощів бабуня до нас не допускала: ми з Володею весь час мали чимось займатися. За цим наша бабуня завжди слідкувала – і трохи суворо дорікала: «А чого це ти сидиш без діла? Хочеш, щоб «баглаї» на тебе напали? Помалюй чи попиши щось! Ось книжечка цікава, почитай! А хочеш – побіжи нарви щавлю на зелений борщ, заодно і курей з городу прожени!»… Що то за «баглаї», звісно, ми не знали, але ж, видно по всьому, люди нехороші!
Нехорошою здавалася мені і рідна сестра нашої бабуні Харитина, котра зрідка приїжджала в Селіванівку аж із самого Кіровограда. Вона була баптистської віри, всіляко хвалила її і їхні служби, привозила з собою якісь книжечки і заставляла мене, шестилітку, читати їх уголос. Володик навчив мене читати ще в чотири рочки (методи навчання були ще ті, то я отримувала від брата часто на горіхи, відбивалася – чим могла, але ж читала!), та оте молитовне і незрозуміле, нудне і чуже для мене – то вже був перебір! Бабуня визволяла мене з тих читань, спонукаючи до ігор із сусідськими дітьми і дискутуючи з Харитиною, яка віра правильніша: православна чи баптистська. Для мене правильне рішення прийшло, коли я застала таку картину: проганяючи курей з городу, баба Харитина кричала таким злим голосом, а ще – проклинала тих курей, всіляко обзиваючи, чого ніколи не робила (та й не могла б так вчинити!) наша бабуня. Православна віра перемогла! Тож, коли була сильна гроза, і моя бабунечка (висока, худенька, пряма, мов свічечка) молилася: «Святий Боже! Святий кріпкий! Святий безсмертний! Помилуй нас!» – я була впевнена – ТАК І БУДЕ! ПОМИЛУЄ! Бо ми ж – ЙОГО люди. Ми ж зла не робимо!
Для мене в дитинстві було блаженством прокинутися вранці-рано (вдосвіта!), коли бабуня розтоплює плиту – і на стелі грають вогнем кружальця, відбитки конфорок, потріскують дрова, а бабуня стоїть біля мого дерев’яного «пОлика», де я вдаю, що сплю, – і горить маленька лампадка наді мною на покуті біля ікони Господа-Вседержителя, а бабуня тихенько молиться: «Отче наш, іже єси на Небесі!..) Молиться за Мішу, за Олю, за Ліду, за всіх нас і наших рідних – і я пливу в тих святих словах, в тому рідному голосі, в тому безмірному почутті вдячності Всевишньому – за маму, за бабуню, за всіх і за все!.. У часи хвороб чи неприємностей я, маючи вже 71 рочок за плечима, згадую оті досвітні бабунині ранки – і, здається, тим зцілююсь…
Бабуня Настя в дитинстві була для мене цілим Всесвітом, кумиром! Та одного разу і мене «занесло»… Якось привезла мене мама до бабуні із Седнівки, а чобітки мої забула взяти з собою. Треба ж було, щоб саме в той день зайшла за мною ватага селіванівців (а це вже було визнанням мого лідерства!), кликала з собою на балку копати «просорЕнки» (весняні квітки брендуші, у яких такий смачний корінчик-горішок!), навіть копач для мене приготували! Друзі кличуть, а бабуня не пускає, бо трава на балці після дощу мокра й холодна, а у мене немає чобіт. Прошуся-прошуся – не допомагає ніщо: ні те, що я буду ходить обережно по траві, на пальчиках, ні те, що я буду на балці недовго, не встигну й промокнути… Врешті-решт всі пішли за тією смакотою, а я, затиснувши дві дулі в кишенях, зиркнула зло (!) на свою бабуню – і в думках проказала «страшні слова», роблячи наголос на кожнім слові: «БаббУуха – пердУха!» До самого вечора я уникала бабуню, ображалася на неї, а спати постелила собі на санчатах у сарайчику… Вечеряти не захотіла, бойкотувала навіть бабунині коронні «перемазані коржі», хрусткі, запашні і такі смачнючі!.. Вже й стемніло, бабуня покликала мити ніжки і лягати спати, якщо не голодна, а тоді підійшла до мене, приголубила, спитала, чи не болить у мене щось, що не вечеряю… І тут я вже не втрималася від сліз: я так гірко плакала-ридала приказуючи : «Ой бабунечко! Ой ріднесенька! Ви ж не знаєте, а я ж Вас так образила! Я ж Вам дві дулі в кишені показала, ще й отак назвала!» Покаяння моє таке було щире і просвітлене, що й Бог, мабуть, простив, а бабунечка – тим більш!.. Та той випадок став для мене уроком.
Час невпинно мчав вперед… Я незчулася, як і подорослішала, стала студенткою філфаку, як закохалася, вийшла заміж у 18 – і народила після третього курсу свого первісточка Олексійка. Хоч і виповнилося уже 20, але ж – ні вмінь, ні досвіду, ні допомоги вночі чи вдень когось із рідних не було, тому пошила мені моя бабуня ПОВИВАЧ для «Альошечки-крошечки», як вона казала, бо ж бачила і розуміла, що ані запеленати дитя я не вмію, ані відпочити не зможу… «Хоч би інститут не кинула, не дай Боже!»
Сповивала я тим повивачем свого синочка (2800 кг) – майже до року, то спав і він вночі спокійно після купелі, і ми з чоловіком могли відпочити. Але… Зараз – я б ніколи не піддала своє дитя такій «екзекуції»! Нинішні малята вільні від народження – і їм не потрібні ті пута! Любо глянути, як вільно і радісно рухають вони рученятами й ніжками! А які гарні сорочечки та штаненята випускає сучасна промисловість для немовлят!.. Душа радіє!
Той бабунин ПОВИВАЧ разом із фото бабуні та спогадами про неї я передала до музею проєкта «БАБА ЄЛЬКА». Надіюся, що там вони займуть гідне місце, збережуться, і може, комусь будуть теж цікавими… А мене бабуня (разом із моєю старшою сестричкою Людою) назвали Галею в честь отієї театральної бабусиної Галі із «Назара Стодолі», а тоді (при хрещенні!) подарувала бабунечка мені ще половину свого імені АНАСТАСІЯ. Отже, я – АННА! Молитися за мене треба так, а не як за Галину! Гура Анастасія Пилипівна народилася 18 січня 1901 року, а померла – 11 травня 1977 року. У наступному році виповниться 50 років з дня її смерті, а мені й досі щемить в душі від тієї втрати… Радує, що маю внучку Настю, та, на жаль, не стало її тата, нашого Олексія-захисника: Шпудейко Олексій Миколайович (позивний – Студент) загинув 1 серпня 2024 року в російсько-українській війні на Куп’янському напрямку (с.Піщане Харківської області ) у віці 49 років від вибухової травми голови внаслідок артобстрілу, захоронений на Далекосхідному військовому кладовищі нашого міста Кропивницький.
Царство вам небесне і вічна вам пам’ять, дорогі мої люди!