…Вона ледве піднялася на п’ятий поверх, де тоді розташовувалася редакція «Вечірньої газети». Літня жінка з паличкою, але велично красива і у цій слабості.
– Я вам дуже дякую за батька. Він був дуже чесним і порядним, але десятки років після арешту його, мабуть, вважали злочинцем. Це вперше публічно сказано про нього правдиво, так, як було.
– Про кого мова, про якого батька? – я розгубилася, бо відразу й не могла зрозуміти, чому ця літня пані така зворушена, розчулена, чому говорить зі сльозами на очах?
– Я – Єва Дуніна-Марцинкевич.
… Ця зустріч відбулася на початку 2000-их. Пані Єві тоді вже було за 80. Але усі роки після своїх 18, коли арештували її батька, професійного будівельника, тодішнього депутата нашої міської ради, вона жила із відчуттям, що всі навколо вважають її батька злочинцем. Якраз напередодні ми опублікували у «ВГ» мій нарис про нібито шпигунсько-диверсійну групу, членів якої заарештували у 1937-му. До неї нібито і мав стосунок Іван Дунін-Марцинкевич. До серпня 1937 (час арешту) він встиг два чи три скликання відпрацювати депутатом міської ради, був членом її президії, головою комунальної комісії чи секції, як вона тоді називалась. Керував будівництвом греблі біля електростанції, укріпленням мосту через річку Інгул (на вулиці Карла Маркса), займався перебудовою приміщення українського театру. Іван Дунін-Марцинкевич спеціалізувався також на боротьбі з паводками, не раз очолював відповідні комісії, укріпляв мости, греблі, у перші весняні дні часто чергував ночами в міськкомунгоспі, щоб у разі небезпеки чітко організувати роботи. Мав славу будівельника, який будує міцно й надійно, цього ж вимагав від своїх підлеглих. Займався й громадською роботою — був членом правління спілки будівельників, на зборах чи сесіях завжди виступав сміливо, по-діловому, з конструктивними пропозиціями. Але про все це згадали вже у 1956-му, а у 37-му визначальним для органів стало те, що якийсь заїжджий Земек Бруно певний час працював під його керівництвом. І нібито давав Дуніну-Марцинкевичу вказівки будувати будинки на поганому ґрунті, затримувати благоустрій міста, щоб викликати ворожі настрої.
Матеріали справи явно свідчили, що всі ті звинувачення притягнуті за вуха, жоден факт не співставлявся один з одним. Уся та справа була сфабрикована НКВС, яке тоді шукало ворогів скрізь і всюди. Фігурантів тієї справи реабілітували у 1956-му, але публічно про ту гірку несправедливість було фактично сказано вперше. Це так і зворушило пані Єву…
Не скажу, що таких зустрічей було багато. Ця – одна із кількох. І не тому, що, наприклад, після видання багатотомника «Реабілітовані історією. Кіровоградська область», де містяться згадки про тисячі загублених людських доль, їхнім рідним було байдуже, просто родини або свідомо знищувалися владою (дружин арештовували, дітей відправляли у спеціальні інтернати, де з них кували «справжніх» радянських людей), або вони виїздили в далекі краї, тікаючи від «ганьби». Сліди родів губилися і вже навіть у 50-их роках рідко знаходились родичі, які могли отримати довідку про реабілітацію. Не кажучи вже про 90-ті, 2000-ні, тим більше нинішній час.
Виникає думка – хто прийшов на зміну тих, у абсолютній більшості українських, родів? Мільйонами їхали сюди з росії, з інших республік. Не хочеться узагальнювати, але мимоволі напрошується думка: це їхні нащадки тепер не хочуть іти захищати Україну – тікають, ховаються, дають доларові хабарі, бо ця земля для них не рідна з діда-прадіда, а лише тимчасове місце проживання.
Ці спогади й думки зринули у зв’язку з виходом у світ нової книги, надзвичайно працьовитого краєзнавця, колеги Володимира Поліщука «Заручник радянської влади», виданої у Києві суб’єктом видавничої справи ТОВ «Франко ПАК». До збірника увійшло 308 оповідей, написаних на підставі архівних документів, у яких йде мова про трагічне життя українців за радянської влади, комуністичний терор та гримаси побудови комунізму «в окремо взятій країні».
308 оповідей – це десятки і навіть сотні людей, імена і долі яких фактично вже канули в Лету. Про життя, страждання, трагедію доль більшості з них вперше сказано публічно, описано деталі їхнього життя, арешту, загибелі. Із середини показано ту тяжку несправедливість, яку творила в ім’я вигаданого «щастя майбутніх поколінь» так звана народна радянська влада.
Гортаючи сторінки книжки, ловиш себе на думці, що під укіс «трудящого» серпа здебільшого йшли люди небайдужі, активні, діяльні, кмітливі, прихильні до своїїх національних культур (тут зустрінеш і грека, і латиша, і болгарина). Вони або не залишили нового покоління, а хто й залишив, тих розвіяли по світах. Ця книга – наочна демонстрація того, як відбувався негативний природний відбір у нашому краї.
Звісно, прислужиться це видання й історикам, бо ж безліч деталей, описів – це портрет епохи. І важливо, щоб вона для наших дітей і онуків була не безликою, не відчуженою, щоб вони могли через тексти, і того ж Володимира Поліщука, зрозуміти той біль і жах, який відчували їхні батьки, діди-прадіди. Тоді наступні покоління українців будуть певні: не можна допустити панування чужинців на рідній землі. Справа олюднення минулого – велика справа.
Світлана Орел