Ще п’ятикласником, коли Сталін був живий, він написав листівку: «Сталін помер. Люди моляться Богу» — і підкинув її у шкільний коридор. Учителі впізнали почерк хлопця. Але навіть вони побоялися передавати справу далі й обмежилися «виховною бесідою».
30 липня минає 87 років від дня народження Миколи Холодного (1939–2006) — поета-шістдесятника, літературознавця, перекладача й одного з найгостріших голосів свого покоління.
Він виріс у селянській родині на Чернігівщині. Мати тяжко працювала в колгоспі, а батько після війни не повернувся до колгоспного життя, залишився в Сибіру й трагічно загинув 1964 року.
На 5-му курсі Київського університету Микола відкрито розкритикував роман професора Арсена Іщука «Вербівчани», який висували на Шевченківську премію. «Той роман виїденого яйця не вартий був», — згадував він згодом. За цей виступ Миколу виключили з університету. Та через два роки він поновився, перевівся до Одеси й усе-таки здобув диплом. А роман Шевченківської премії справді не отримав.
У травні 1966 року Микола читав свої вірші біля пам’ятника Іванові Франку в Києві. За поезію його засудили на 15 діб. У Лук’янівській в’язниці він оголосив голодування. В Україні його майже не друкували. Натомість вірші Миколи Холодного виходили в Парижі, Торонто та Римі. Збірка «Крик з могили», видана за кордоном 1969 року, стала головною причиною його арешту за антирадянську пропаганду.
Його звільнили після публікації покаянного листа. Далі були нагляд КДБ, постійні звільнення, випадкові заробітки та вимушене життя далеко від Києва. У 1984 році Микола навіть звернувся до президента США Рональда Рейгана з проханням про політичний притулок.
Не склалося й особисте життя. За спогадами, КДБ втручався у його стосунки з дівчиною, з якою він хотів створити сім’ю. Згодом Микола одружився, але подружжя жило окремо, і шлюб зрештою розпався.
Він дожив до незалежної України, став членом Спілки письменників, долучився до товариства політичних в’язнів і репресованих та вийшов на Помаранчеву революцію.
У середині лютого 2006 року Миколу Холодного знайшли мертвим у його будинку в Острі. Обставини смерті так і залишилися нез’ясованими.
Ще 1966 року він написав:
«Є мова піль, озер і неба —
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема».
За ці слова він платив свободою, роботою і самотністю. Та через десятиліття вони залишаються болісно точними — бо Україна й досі виборює право бути незалежною.
Українська перемога