Днями у польському місті Скерневіце до 100-річчя Варшавської битви відкрили монумент “Перед Варшавською битвою” („Przed Bitwą Warszawską”), із постатями лідера Польщі маршала Юзефа Пілсудського разом із угорським прем’єром Палом Телекі, Шарлем де Голлем, який тоді був військовим радником польської армії, та отаманом Симоном Петлюрою. Зазначено, що пам’ятник роботи професора Кароля Бадини символізує підтримку цих країн під час польсько-більшовицької війни 1920 року.
**********
Симон Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року у Полтаві. Походив з давніх козацьких і священицьких родів. За вияв революційних і українських державницьких настроїв був виключений з Полтавської духовної семінарії, належав до організаторів Революційної Української Партії (РУП). Аби уникнути арешту, втік на Кубань, працював викладачем, зійшовся з нелегальною українською громадою, де продовжив політичну діяльність. Був заарештований, звільнений під грошову заставу, після чого повернувся в Україну, під поліцейським наглядом проживав у Львові, Полтаві, Києві. Два роки жив у С.-Петербурзі, брав активну участь в українському національному русі, редагував журнал, який видавала громада. Вже тоді академік Петербурзької АН Федір Корш відзначав: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись, у старовину, закладала династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля».
Після падіння самодержавства Симон деякий час жив у Мінську, служив при штабі Західного фронту російської армії. Там був обраний головою української фронтової ради. Вона делегувала Петлюру на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який проходив 5-8 травня 1917 року у Києві. Незабаром був обраний головою Українського генерального військового комітету, водночас увійшов до складу Центральної Ради. Симону Петлюрі належить виключна роль у створенні українського війська, незважаючи на опір пацифістів, в основному голови ЦР В. Винниченка, який дотримувався російської соціал-демократичної орієнтації і виступав проти організації в Україні власних Збройних Сил. І все ж зусиллями Симона Петлюри у листопаді 1918 року вони були створені, їх організатор призначений Головним отаманом військ УНР. Майже одночасно була створена Директорія Української Народної Республіки з В. Винниченком на чолі. Однак помилкова політика лідера Директорії у переговорах з країнами Антанти у війні проти більшовиків призвели до його відставки. У січні 1919 року Директорію очолив С. Петлюра. За час його правління в Україні було проведено кілька важливих реформ, у тому числі військових. Петлюра сформував військо, яке могло протистояти більшовицькій Червоній армії і за умови взаємодії усіх членів українського уряду та виваженої політики дипломатичних стосунків з сусідніми державами, зокрема з Польщею, відстояти незалежність української держави ще на початку 1920-х років.
ОДИН НА ПОЛІ БОЮ
Політична криза численних партій в Україні, неспроможність стабілізувати діяльність влади у центрі і на місцях призвели до розколу і суперечок між лідерами уряду. Керівники Директорії В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал, нарешті найбільш авторитетна особа – М. Грушевський склали свої повноваження і виїхали за кордон. Особисті амбіції взяли гору над розв’язанням питань форми влади в державі, формування її внутрішньої і зовнішньої політики, організації належного опору більшовицькому поневоленню України, об’єднання УНР і ЗУНР. За таких умов у Києві 22-28 січня 1919 року відбувся Трудовий конгрес, у роботі якого взяли участь делегати від більшості губерній України. На ньому, зокрема, було сформовано нову Директорію, очолити яку доручили Симону Петлюрі. Він, за визначенням сучасників, один залишився на полі бою. Щоб не ускладнювати справи своєю належністю до соціал-демократів, він вирішив тимчасово вийти з партії, членом якої був з 1904 року. У своєму листі до Центрального комітету УСДРП він писав: «Сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я не вважаю для себе можливим ухилятися від виконання своїх обов’язків, як сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній роботі».
Таким чином, вважає дослідник подій в Україні першої половини ХХ століття американський історик Тарас Гунчак, який користувався першоджерелами, Петлюра став не тільки центральною постаттю в українському політичному житті, а й символом боротьби за права і волю українського народу. Тоді, коли інші готові були йти на компроміси щодо державної самостійності, Петлюра послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній демократичній державі можна створити вільне життя з справедливим політичним та економічним порядком. На жаль, його погляди у ті часи поділяли далеко не всі державні діячі, які стояли біля керівництва країною. А між тим, саме 1919-й рік був вирішальним не тільки у становленні – самому існуванні суверенної держави України та незалежної української нації.
ЛІНІЯ ІСТОРІЇ
Радянська пропаганда, у всьому спотворюючи могутню постать вірного сина України Симона Петлюри, закидала йому, серед інших, тяжку провину – здачу «вільної» України «буржуйській Польщі». Це є грубою фальсифікацією історії і підступним наклепом на дійсність. Насправді події розвивалися так. Наприкінці 1919 року Україна опинилася у вкрай складному становищі – поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями, помилкова діяльність деяких членів УНР у стосунках з Польщею, які намагалися розсварити сусідні держави, що було явно на користь більшовицькій Росії. «У цей час налагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати – дати нам базу деяку, зносини з світом і перспективи», – відзначав Петлюра. 9 грудня у Віденському палаці Бельведер відбулися переговори між Симоном Петлюрою та тимчасовим главою уряду Польщі Юзефом Пілсудським. Вони уклали Варшавський договір, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч, уряд Пілсудського відмовлявся від намірів розширювати територію Польщі у межах 1772 року і визнав УНР.
Це була величезна дипломатична перемога Симона Петлюри, яку визнали навіть запеклі вороги України. Зокрема, командуючий Добровольчою армією генерал Денікін, який розраховував на політичну і військову домовленість з керівництвом Польщі, з тривогою повідомляв: «Пілсудський підготував союз з Петлюрою – союз, який за словами польського історика Станіслава Кутшеби, мав за мету відокремлення Польщі від Росії буфером у вигляді «ворожої Росії і прихильної до Польщі держави України – країни плодоносної, багатої вугіллям, яка загороджує Росії надто важливі для неї шляхи до Чорного моря»… Так оцінював значення Варшавського договору противник. Зовсім протилежно сприйняли його недалекі українські політики, зокрема Винниченко. Справедливу відповідь дав їм Симон Петлюра: «Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що Петлюра продав Галичину, Волинь і т. д. Шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли українська державність утвориться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об’єднання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде…Я переконаний, що правильність обраної мною лінії підтвердить історія».
УКРАЇНСЬКИЙ ГАРІБАЛЬДІ
Соратники називали його українським Гарібальді. Мабуть, це визначення повністю відповідає місцю Симона Петлюри у історії незалежної України. Порівняння дуже вдале: Джузеппе Гарібальді присвятив життя боротьбі за об’єднану і вільну від деспотизму свою батьківщину – Італію. Те саме можна сказати і про Симона Петлюру. Шлях цього великого українця не був всіяний трояндами, скоріше тернами. Людина, яка чи не найбільше зробила для становлення суверенної української держави, на довгі роки потрапила у забуття на рідній землі. Почалося все відразу після поразки української революції і встановлення в Україні більшовицької влади. Симон Петлюра, як й інші провідники повстанського руху, емігрував до Європи.
І відразу потрапив під нищівний вогонь звинувачень спочатку Винниченка (виданий ним у 1920 році тритомник «Відродження нації» радянська комуністична пропаганда називала «викривальною книгою проти петлюрівщини»). У ній колишній соратник Симона Васильовича по роботі у Центральній Раді та Директорії називає Петлюру людиною «в українському рухові й у політичних колах зовсім незначною». До того ж, автор вдається до прямих образ провідника повстанського народного руху проти московської навали. Що вже казати про наклепи і цькування Петлюри монархічною і антиукраїнською емігрантською нечистю. У протилежному аспекті показовою є постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету від 12 квітня 1922 року. Нею уряд радянської України оголосив поза законом (найвища на той час державна міра покарання) «закоренілих злочинців проти свободи українського трудового народу, непримиренних ворогів робітників і селян». У списку – сім прізвищ: П. Скоропадський, С. Петлюра, Ю. Тютюнник, Н. Махно і трьох російських борців з більшовизмом: Ф. Врангель, О. Кутепов, Б. Савинков. Коментарі зайві.
До сказаного варто додати таке. Дослідники життєпису С. Петлюри відзначали його як людину глибоко гуманну і релігійну (згадаймо, виріс у сім’ї священика, навчався у духовній семінарії). Та українського патріота звинуватили у антисемітизмі та єврейських погромах в Україні у 1918-1920 рр. (До наклепів доклав руку, на жаль, у «Відродженні нації й В. Винниченко). Однак це чистої води брехня. Тарас Гунчак пише: «Я це питання уважно вивчив і можу з певністю сказати, що такі звинувачення аніскільки не відповідають правді. В міру своїх сил Петлюра боровся проти погромницьких настроїв і вчинків, і на це існує чимало доказів. Однак дисципліна в його армії не була такою, щоб запобігти знущанню різних отаманів над невинним населенням». Його доповнює учасник подій 1918-1921 років в Україні німецький генерал фон Лампе. «У Берліні мені доводилося чути від одного доповідача, що петлюрівцями у Проскурові було знищено…60 тисяч євреїв! Не треба доводити правдоподібність цієї цифри для міста, у якому проживало 15 тисяч людей».
І все ж членам чорносотенного «Союзу русского народа» вкупі з єврейськими угрупуваннями вдалося влаштувати гучний судовий процес над учасниками погромних акцій української армії та її Головного отамана. У цьому процесі огидну провокаторську роль відіграв колишній равин з Єлисаветграда В. Тьомкін. 25 травня 1926 року у центрі Парижа серед білого дня агент ОДПУ Самуїл Швацбард випустив сім куль з револьвера у груди вірного сина України. (Пізніше так само розправляться з Нестором Махном, Євгеном Коновальцем, Степаном Бандерою). Поховали Симона Петлюру на кладовищі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів у день похорону Головного отамана стали на коліна у костьолі Варшави.
Заповітом для наступних поколінь мають служити слова Симона Петлюри: «Ти переможеш, Великий народе-мученик, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть вікові кайдани зі стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері-України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній, Самостійній Україні».
Варто навести дві характерні цитати С. Петлюри: «Московщина уміє різні форми для утисків над нами прибирати: коли треба, вона робиться «червоною», коли того вимагає справа – «білою». «Справа здобуття української державності – це справа нації української, а не якогось класу чи партії».
Юрій Матівос
На знімках: С. Петлюра, 1925 рік; президент України Віктор Ющенко з дружиною на могилі С. Петлюри на кладовищі Монпарнас у Парижі; перший пам’ятник на повний зріст у Вінниці; барельєф у Києві; поштова марка України із зображенням С. Петлюри; таблички на вулицях Петлюри, подібну встановлено у Кропивницькому; монети банку України на честь С. Петлюри; постановою міського голови від 16 лютого 2016 року вулицю Котовського перейменовано на вулицю Симона Петлюри