Я – не учасник 2-ї світової війни. Не мужній фронтовик чи незламний підпільник. Я – сучасник тієї війни і її дитина, пережив окупацію України і області з першої хвилини до останньої. У моїй розповіді не буде офіційних документів, цитат класиків, посилань на авторитети, науковців – лиш на свідків подій. Використано фотознімки часів війни і повоєнні. Ніякого опису героїзму, великих і малих битв, операцій, розповідей про Героїв і кавалерів орденів, партизанів і підпільників. Мова про окуповані гітлерівцями села і їх мешканців, забутих і не звеличених пером радянських письменників, камерою кінооператорів, творами композиторів і палким словом поетів. Зате покараних за довгу і тяжку окупацію Верховним Головнокомандувачем і керівником СРСР Йосипом Сталіним і його покірною командою, позбавлених законних прав і матеріального достатку. І зрештою – самого існування.
Так починалася життя у Закавказзі
Ми інколи, відтворюючи в уяві пережите, аналізуючи пройдений шлях, самі собі кажемо: ось якби… І я так казатиму… Якби не горезвісні 1930-ті роки, коли Україну, складову імперії СРСР, не охопила грабіжницька сталінська колективізація… Якби моєму дідові по материній лінії не довелося полишати рідний дім на рідній землі у Приінгульських степах і втікати з сімома дітьми на Донбас, де сталінські опричники не чіпали людей-рабів тільки тому, що вони кайлами довбали під землею вугілля, щодня ризикуючи життям… А ще дід знав, що селище Сніжне, у яке він збирався втікати від переслідувань активістів будівництва колгоспів, було майже повністю українським, як і більшість поселень Донбасу у ті часи. До того ж, у діда був добрий знайомий, з яким разом деякий час вони перебували у загоні батька Махна. Той знайомий був уродженцем Сніжного, після завершення війни з московитами змінив прізвище, справив щедре українське весілля, запросивши на нього мого діда. Можливо, саме цей щасливий момент потрапив у об’єктив фотоапарата і дід мав у себе світлину, яка й послужила вибором місця переселення від переслідувань суворим більшовицьким законом пролетарсько-люмпенських активістів-ленінців…
Звичайно, про вугільні шахти дід навряд чи багато знав, бо Донецький край у ті роки ще не був вугільним Донецьким басейном, там лише Юзівка добувала трохи кам’яного палива. У Сніжному подібні роботи тільки починалося, праця у шахтах була справді каторжною. Вугілля довбали кайлами, вивозили вагонетками, які називали волокушами. Впрягалися у них усередині штреків люди і рачки тягли за собою важкі волокуші. Ніхто не знає – як би склалося подальше життя переселеної сім’ї у Сніжному, якби...
…Якби мамина старша сестра, моя тітка Варка не вийшла заміж за радянського офіцера і не опинилася аж на Закавказзі, у азербайджанському місті Сабирабаді… Якби її сестра Марфа, моя майбутня мама, не познайомилася там і не вийшла заміж за інженера-будівельника, який працював на спорудженні водних ариків майже на кордоні з Іраном… Якби мій батько своєчасно відчув, що Азербайджан став одним з найжорстокіших плацдармів розправи сталінсько-беріївських головорізів у роки кривавих репресій 1937 року над нічим не винними людьми злодійської держави під назвою СРСР. Саме у Азербайджані його партійний керівник, соратник Сталіна Багіров, проводив жорстокі чистки і катування багатонаціонального суспільства республіки. Під розправи потрапили (за різними оцінками) від 70 до 120 тисяч ні в чому не винних людей з трьох мільйонів мешканців Азербайджану. «Чорні ворони» не встигали розвозити по в’язницях заарештованих «ворогів народу», яких списками передавали НКВС запроданці-стукачі. Тільки писар однієї з сільрад настукав письмово енкаведистам прізвища 146 людей (!), проти яких він мав особисту ненависть. Ймовірно, серед них був і мій батько, який необачно розповів у колективі смішний актуальний анекдот начебто про самого батька Сталіна. Покарання було неймовірно суворим –10 років концтаборів (їх на території Азербайджану було аж три, всі суворого режиму) без права листування. Я мав тоді лише 4 місяці від роду.
У ті пекельні часи розправа перекидалася на усю рідню вигаданих стукачами «ворогів народу». Арештовували їхніх дружин, дітей, розривали сім’ї і розсилали у концтабори у різних кінцях Радянського Союзу. Довелося матері, доки за нею не прийшли, терміново шукати притулку у іншій місцевості республіки. Досвідчені люди порадили приховати заміжжя і залишитися на своєму дівочому прізвищі. Такий притулок було знайдено у селі Покровці неподалік Сабирабаду. Село обрано не випадково. Матері підказали: населений пункт засновано у кінці ХІХ століття переселенцями з України, місцем проживання його обрали 26 сімей. (Покровка існувала до 1999 року, у результаті погіршення стосунків і війною між Вірменією і Азербайджаном після розвалу СРСР Покровку перейменували на Каратепе, кому вона сьогодні належить – сказати не беруся).
У Покровці відразу виникли проблеми з роботою, з прожиттям у чужій місцевості серед незнайомих людей. Азербайджанська провінція у ті часи була дуже бідною, заселеною представниками різних національностей і віросповідань. Налякані жорстокими репресіями, доносами люди сторонилися одне одного, боялися спілкуватися. А тут ще й щодня тривожні повідомлення про неспокійну міжнародну обстановку: щось не складалося у стосунках з сусіднім Іраном, віруючі православні боялися мусульман і навпаки. Мама переживала складні, непрості дні, до того ж невідомою залишалася доля батька і її самої.
Повернення на рідну землю
Не знаю, чим би все скінчилося, якби не 22 червня 1941 року. Той день горем відгукнувся, насамперед, для Вітчизни матері, тобто України. Вона за покликом свого батька, мого діда, без роздумів повернулася додому, у село Сасівку Компаніївського району. Майже одночасно з нами у село прийшли окупанти – солдати фюрера німців Гітлера. Один з них, на ім’я Ґотліб, поселився у нашій хаті, де нас жило вже п’ятеро: дід з бабою, ми з матір’ю і материн брат, мій дядько 16-літній Павло. Перші два роки окупації не відклалися у моїй дитячій пам’яті. Але скільки розповідей я чув про них від діда з бабою, матері, сусідських тітоньок і дядечків. Книжку написати – до дір зачитали б! Та завершити хочу кількома місяцями 1944-го, які я дещо пам’ятаю, бо мав за плечами уже цілих шість років. Основного у нашому житті я й знати не міг – дітям про таке не кажуть.
Кілька слів про одного з чотирьох моїх дядьків, маминих братів, юного Павла. У нього був друг-ровесник Микола Маяк. До окупації хлопці жили неподалік один від одного, у школі сиділи за однією партою. Для німців вони, звичайно, були об’єктом підвищеної уваги: їх можна було використати на своїй службі у комендатурі або ж відправити на роботу до Німеччини. Друзі не хотіли ні того, ні іншого. На допомогу їм прийшла моя мати: вона порадила хлопцям піти у «глибоке підпілля». (До речі, подібних випадків у часи окупації мені відомо немало). Куди братися тим вигаданим Сталіним і Фадєєвим підпільникам «Молодої гвардії» чи якихось там Кримок? Павло і Микола більше двох років (!) переховувалися від місцевих поліцаїв, які розшукували їх. Мати зшила хлопцям жіноче вбрання, у якому вони зрідка виходили з горищів, сараїв, погребів; улітку ховалися у посадках кукурудзи, соняшнику, тернівках над кручами. Лиш у березні 1944 вони випадково потрапили до німців, які відправили їх на роботу у шахти Югославії. Друзям вдалося утекти з полону, вони стали членами руху Європейського Опору фашизму, мали відзнаки і військові звання Югославії. Після наступу радянських військ увійшли до складу Червоної армії. Дядько Павло загинув уже після війни на території Румунії від нещасного випадку, Микола повернувся додому, жив у Кіровограді, закінчив технікум, працював директором заводу ім. Кірова (був такий), далі на «Цукрогідромаші», кілька років тому помер. До речі, про цих неординарних і мужніх людей я неодноразово писав у місцевій пресі, у газеті «Голос України». У Кам’янець -Подільському, здається, видали книжку про рух Опору за участі наших земляків, у мене попросили матеріали. Передав, але книжку чомусь досі не одержав…
У споминах я трохи забіг наперед. Повернуся у літо та ранню осінь 1944-го. Найбільше запам’ятав день, коли кілька німців разом з Ґотлібом лагодили кулемети. Розклали на призьбі інструменти, серед яких я помітив невеличкі блискучі ножиці. Вони настільки звабили мене, що я не зоглядівся як вкинув їх у свою кишеню і негайно пішов у курятник, там сховав інструмент. Що тут зчинилося! Коли німці виявили пропажу ножиць, вони з усією суворістю накинулися на мене. Але я категорично заперечував вину. Ґотліб побіг до моєї матері, наговорив усякого, вона з лозиною кинулася на мене. Але я не зізнавався: не брав і все! Так і відстояв сам собі подарований сувенір. Пізніше я перед друзями хвалився: казав – і моя частка у розгромі гітлерівського рейху теж є. А ножиці довго зберігалися у моїй сім’ї. Уже як сам став батьком, давав дочці гратися красивими ножицями. Вона їх десь заносила.
**********
Найбільше, звичайно, запам’яталися події січня-березня 1944-го. Сьогоднішні громадяни України знають про вигадану аж через три десятиліття т. зв. Кіровоградську наступальну (може, точніше – мемуарну) операцію, начебто успішно проведену Червоною армією 5 – 16 січня 1944 року. Хто визначав ці терміни у ході війни? Є лиш згадки, що операція проведена невдало і винен у цьому командувач 2-м Українським фронтом генерал І. Конєв, який чомусь незабаром став маршалом СРСР. Згідно з офіційними даними, більшість населених пунктів Компаніївського, Бобринецького, Новгородківського районів були визволені від гітлерівців 15-18 березня 1944 року. Ті березневі дні відклалися у моїй пам’яті.
Ясна річ, про те, що відбувається у Кіровограді чи хоча б у сусідніх селах, знати ми не могли: ні газет, ні радіо ніхто нам не давав, місце і рівень боїв люди визначали за звуками артилерії та нальотах авіації. Причому – обох армій: над нами пролітали почергово радянські і німецькі літаки. Бомбили вони нас постійно. Я не стратег, важко розумію й тепер – чому на лінії Новгородка-Сасівка-Червоновершка бої точилися з грудня 1943 року майже до другої половини березня 1944-го? Скільки тяжких спогадів лишилося у пам’яті з тих часів. Не знаю, чи багато моїх ровесників і старших пам’ятають евакуацію? Не ту, загальну, коли радянська влада вивозила до Уральського хребта важливі промислові об’єкти і проводила політику випаленої землі, щоб нічого не дісталося окупантам.
Я про іншу, більш відчутну простими людьми евакуацію, так би мовити – місцевого значення. Але вона приносила чимало горя мешканцям міст і сіл. Причому, це не чиїсь вигадки чи фантазії – факт фіксує Державний архів області. Десять колгоспів Губівської і Сасівської сільрад районне керівництво зобов’язало на початку 1941 року вимостити бруківкою кілька кілометрів шляху, що прокладався між обласним центром і Бобринцем на загальній трасі до Миколаєва. Щодня на будівництві працювало 1200-1300 селян. Вони виконували земляні роботи, заготовляли камінь, пісок. Дорослі брали з собою дітей, бо їх нікуди було дівати. Роботи велися підвищеними темпами, від сходу до заходу сонця, без вихідних. Адже усім було ясно – у повітрі пахне війною. Траса таки була завершена у травні 1941-го.
Не встигли відрапортувати і відсвяткувати, як загриміло – почалася евакуація державної і колгоспної власності. З сільських господарств червоні спецкоманди вивозили все: трактори, авто, сівалки, коней, худобу. З усіх боків підпалювали хлібні ниви, нищили склади із зерном, підривали навіть тваринницькі ферми. У Сасівці сапери підірвали капітальний залізобетонний міст, споруджений ще у XVIII столітті, коли у селі діяла митниця для оформлення товарів, що завозилися з Польщі до фортеці у Єлисаветграді. Про одну з евакуацій, яка дуже болісно відбилася на житті селян усієї України, практично не збереглося документів, свідки поступово вимирають. Та вони нікого тепер не цікавлять. Мова йде про евакуацію на лівий берег Дніпра колгоспного тваринництва: корів, коней, овець. Виконували складну і небезпечну роботу, ясна річ, жінки і діти. Завдання було смертельно небезпечне: адже гнали тварин територією, яку часто бомбили і розстрілювали фашистські літаки, проривалися танки. Від ворожих куль і осколків гинули люди і тварини. Під особливе скупчення потрапляли тварини і погоничі біля мостів через Дніпро, по яких переправлялася військова техніка, армійські підрозділи. Здолати водну перешкоду вдавалося небагатьом евакуйованим. Чимало загонів перестрівали гітлерівські підрозділи і повертали загони на окуповану територію. До речі, погоничів, які не змогли переправити тварин на лівий берег, після війни радянські керівники садили у в’язницю, інкримінуючи невинним людям зраду.
Юрій Матівос
(Далі буде)
