На початку січня 1875-го, тобто – 150 років тому, дружину «апостола правди і науки», як називав Михайла Драгоманова Сергій Єфремов, визначаючи його різнобічну діяльність на користь українського суспільства, затверджено головою розпорядчого комітету Товариства денних дитячих притулків Києва.
Побачивши вперше Людмилу Михайлівну Драгоманову (в дівоцтві-Кучинська), Панько Куліш, переповідають, вигукнув: «Та ви ж справжня Мадонна з картини Рафаеля!».
На початку 1862 року, двадцятирічна Людмила приїхала до батька, який проходив військову службу на Печерську і залишилася в Києві – талановита дівчина стала відвідувати театральний гурток в «Українському домі», виступати на сцені.
Студент університету св. Володимира М.Драгоманов не раз гостював у земляка Кучинського і там молодята зустрілися й покохали. Влітку 1864 року молоді одружилися: вінчання проходило у церкві св. апостолів Петра і Павла, що знаходилась при головній споруді Колегії Павла Галагана. Таїнство шлюбу здійснював священик Симеон Трегубов з дияконом Григоровичем. Подружжя Драгоманових винайняло приміщення в київському будинку Войцеховського на Жандармській (пізніше Маріїнсько-Благовіщенській) вулиці, займаючи три невеликі кімнати. Потім – мандри за чоловіком: на чужині у Драгоманових народилося троє дітей – Ліда, Аріадна та Світозар.
Після смерті чоловіка, Людмила Михайлівна з дітьми відразу поїхали до Косачів, бо втратили все по від’їзді ще у 1876 році. Потім родина переїхала до Києва. Леся Українка готувала Світозара до іспитів в гімназії. Людмила Михайлівна стала ініціатором створення та діяльності Товариства денних притулків – шкіл, перший із яких для дітей робітників організовано на Львівській вулиці біля Вознесенської церкви; виступила ініціаторкою організації дитячих притулків за швейцарською моделлю.
Працювала у літературно-драматичній секції «Українського клубу», створеному за ініціативи композитора Миколи Лисенка, що знаходився на Володимирській, 42 (біля «Золотих воріт»). А проживала у будинку №14, кв. 4, по Паньківській вулиці Києва» (2002 року будинок, зведений у 1890 році за проектом Герденіна, знесено). А ще працювала в «Просвіті», боронила українське слово та українську ідею. У період діяльності Центральної Ради, отримувала пенсію від уряду.
Померла Людмила Драгоманова 16 травня 1918 року. Похована на кошт УНР. Із «Щоденника» Івана Димитрова Шишманова (1862-1928) – болгарського літературознавця й етнографа, зятя М.П. Драгоманова, чоловіка Лідії Драгоманової: «18 травня 1918 р., субота. Похорони мами. О 10 годині в Маріїнсько-Благовіщенській церкві. Присутні: міністр закордонних справ Василенко, Богдан Кістяківський зі своєю матір’ю, Дебагорій Мокрієвич, К. Єфремов, Науменко, Трегубов, Гелеган, Квітко (чоловік Маши), пані Гринченко. В 11.30 г. прибула депутація від Гетьмана, висловила співчуття сім’ї і поклала вінок на труну – «Вдові М. П. Драгоманова від Гетьмана всієї України». Я поклав вінок з надписом: «Ідеальній подрузі незабутнього професора Софійського університету М.П. Драгоманова – від посла Болгарії». О 2 годині похоронна процесія закінчилася на Байковому цвинтарі)».
У червні 1919 року за кошти Директорії Української Народної Республіки на могилі Л.М. Драгоманової встановлено надгробок. На білому мармуровому постаменті – погруддя та викарбувано напис: «Посвящается памяти Людмилы Михайловны Драгомановой (в девичестве Кучинской), родивш. 3.V.1844, почившей в Бозе 16.V.1918. Господи, да будет воля Твоя»
…Довгий час місце поховання Л.Драгоманової не було відомо. Готуючи видання «Некрополь на Байковій горі», працюючи в архівах, завдяки листуванню із нащадками родин Лисенків, Л. Українки, Шишманових та за спогадами Ізидори Косач-Борисової – рідної сестри Лесі Українки, я знайшов, де могила Людмили Михайлівни: ділянка №2 – за похованням М. Лисенка, в другому ряду, поруч (ліворуч) поховання Марії Старицької.
«Білого мармурового постамента» давно немає – 1937 року знесений більшовиками, а лише просілий грунт і дикі квіти, які з весни ростуть на цьому клаптику землі постійно.
Віктор Жадько