Наприкінці липня виповнюється 80 років визначному літературознавцю, редактору й видавцю Михайлові Слабошпицькому. Багато хто пам’ятає його візити до нашого міста, цікаві, небайдужі та іскрометні публічні виступи. Пан Михайло – автор багатьох книг, досліджень, спогадів, він був виконавчим директором мовного конкурсу серед молоді імені Петра Яцика (фактично відкрив цього мецената для України). На жаль, його вже немає з нами, але пам’ять живе. Україні дуже не вистачає таких інтелектуалів – відкритих, щирих, без понтів, але висого рівня мислення.
Якщо спробувати визначити особистість Михайла Слабошпицького одним словом, то це має бути слово – Трудівник. Важко назвати в українській літературі більш трудящого чоловіка (хіба що Загребельного). Не кажучи вже – більш читаючого. Бо, на жаль, більшість українських літераторів відповідають отому совєтському анекдоту: "Чукча нє чітатєль, чукча пісатєль". (Анекдот шовіністичний щодо чукчів, суто російський, бо, скажімо, чукча Юрій Ритхеу – дійсно видатний письменник, до якого далеко багатьом івановим і марковим). А Слабошпицький був затятим читачем і казав, що тільки із Загребельним та Мушкетиком міг поговорити про явища інших літератур, скажімо, обговорити "Хозарський словник" Мілорада Павича...
Та головна його риса – працьовитість. Він створив конкурс української мови імені Петра Яцика, який підняв престиж нашої мови. Він створив видавництво "Ярославів вал", він написав про багатьох видатних українців, про яких ми практично нічого не знали – про Петра Яцика, Олексу Влизька, Тодося Осьмачку. Його радіопередачі про світові вершини літератури були гарними ін'єкціями інтелекту в ослабле українське поле письменства.
Слідом за Євгеном Бараном я повторю: "Я не буду вдаватися у дискусійні сторони його діяльності чи драматичну родинну історію, – усе це казали і скажуть без мене. Твердий чоловік. Жорсткий чоловік. Талановитий чоловік. Інакше б не осягнув того, що робить його важливою постаттю середини 90-х років ХХ ст. – перших двох десятиліть ХХІ-го".
У той же час я критично оцінив його двотомовик про Михайла Коцюбинського – він обрав "фішкою" романів мову сучасників класика (Чикаленка, Грушевського тощо), але повторив застарілі догми, накинуті під пильним оком сталінської прокурорші-судді Ірини Коцюбинської, яка в заміжжі була Данюшевською. Я також критикував його збірку літературно – критичних статей "Наближення до суті. Літературні долі" у своїй книзі "Титли і коми", але навряд чи хто читав, як мою, так і цю його книгу...
Але йому можна було задзвонити і почути, між іншим, як Іван Нечуй– Левицький читав газети і коли захворів, відклав їх, а видужавши, педант став читати газети двотижневої давності і вражати співрозмовників застарілими новинами. До речі, оповідачем Слабошпицький був прекрасним, навіть місцями кращим за письменника...
Коли його діставали болі, він з гумором до своєї персони переказував слова свого хірурга, помора Берсенєва: "Умнаму чєлавєку хватіло би аднаво раза...".
Але то все – миттєвості життєвого і літературного процесу. Як і його вплив на НСПУ та "Літературну Україну", шо певний період була виключно газетою Слабошпицького і його друзів. Головне ж те, що його слід на нашій бур'янистій ниві красного письменства – глибокий, помітний, незатоптаний. Сьогодні Слабошпицького не вистачає.