Баба Федора, баба Фрося, баба Ганна, баба Текля, баба Онися, баба Ярина… У Селіванівці багато бабусь, які чимось мені запам’яталися з дитинства – й на роки… Але то – баби! А у мене – БАБУНЯ, БАБУНЕЧКА! Я люблю її всім своїм дитячим сердечком, всією своєю чутливою душечкою… Іноді я плачу вночі – і тоді бабуня запалює лампу-керосинку, сідає біля мене на ліжку, гладить по голівці, читає якусь молитву, розпитує, що мені приснилося, заспокоює… Ой, бабунечко! Якби ж то я могла Вам той сон розказати!.. Ніби хтось забороняв…
А зараз, коли я сама вже бабуся, заборони не існує. Якісь чорні нитки непомітно починали обплутувати Вас, а потім до них приєднувалися ще червоні, вони чергувалися, все швидше і швидше миготіли перед моїми очима, заплутуючи Вас в якийсь тісний кокон… Я на фізичному рівні відчуваю, як Вам боляче, але ж не можу нічим допомогти! Я боюся Вас втратити – навіть уві сні, але я ніколи не скажу Вам, ЩО саме мені наснилось. А вранці – я все така ж весела й радісна, позитивна й активна у всьому, Ваша Галочка, Ваша помічниця, Ваша жалібничка (коли у Вас щось болить), Ваше козенятко, бо не сиджу довго на одному місці, бігаю туди-сюди босоніж по ласкавому споришу, що вистилає весь наш двір, стрибаю на скакалці, а ще – на одній ніжці – аж на нижню вулицю!..
А в селі і є – дві вулиці! А ще – ставок і гребля. Якщо перейти ту греблю – то відкриється дорога до моєї мами, за котрою я дуже скучаю, пишу їй листи з підписом «Мамкі» (добре, що поштарка баба Ганна побачила, як я цеглинку на цеглинку ладнаю, щоб дістати якось до того заповітного поштового ящика!), а мамка моя все працює і працює, все не їде до мене (здається, вічність!), тільки передає мені яскраві й цікаві книжечки та розмальовки...
А їх вистачає мені – рівно на день!
Ні, я б пішла в ту Седнівку, пішла б до мамки, та ж на тій клятій греблі стоїть якась баба (СОПЛИВА!) – і всіх цілує!.. Так сказав мені Володя (мій двоюрідний брат, з котрим ми живемо-ростемо у нашої бабуні Насті), а Володя все знає, бо він уже школяр, він на цілих чотири роки старший від мене, а ще – добре знає, що я дуже гидлива до нечистоти, то на греблю, через ту брудну бабу, я – ні ногою!
З Володиком ми дружимо. Правда, нашій бабунечці від того не легше, бо ми удвох – то суміш дитячого інтелекту, витівок і фантазій, а ще – великих ризиків і для нашого здоров’я, і для життя взагалі. Ледь втратиш контроль – а вже щось сталося!.. Для таких екстремальних випадків у бабуні зверху вхідних дверей лежав так званий «хрещеник» (лозинка з акації, яка ніколи не ходила по наших непосидючих дупцях, а тільки час від часу діставалася під супровід слів: «Будете ще так робить – то так і надаю вам кожному: отак і отак, навхрест, по ж…і ! Будете знать, як бабуню не слухатись! Я збираю–збираю до купи ваші шкОди, а колись-таки й надаю по ж….х!»
Та що там та лозина! Скільки разів Володька піднімав мене біля тих дверей – і я діставала її, ми ламали той осоружний «хрещеник», уже замисливши якийсь черговий «подвиг»! Правда, я (як меншенька) іноді цікавилася у бабуні: «Ба! А яка вже та купа? Висока – чи не дуже?» Треба ж знати, що там попереду! А бабуня чогось тільки сміялася та цілувала мене в голівку…
По вечорах, переробивши всі свої нескінченні сільські роботи, до бабуні на призьбу і стільці сходилися сусіди, в основному – бабочкИ… Говорили про все і про всіх, як мені здавалося… Так я ж якось тоді і почула, як наша бабуня з якоюсь особливою гордою інтонацією сказала: «Вони ростуть у нас – не биті! На волі!» О, те відчуття волі! Те відчуття радості від кожного дня! Таке буває лише в дитинстві. Але саме в один із таких вечорів, коли бабуня не помітила, що я вже не граюся, а теж слухаю їхні розмови, мені вчулося щось незрозуміле, жахливе, про що говорили, якось стишуючи голос, шепочучи, якось по-змовницьки…
ГОЛОД!.. Якась жінка колись давно (тутешня чи із сусіднього села) вкрала у когось дитину, зварила холодець, наїлася… – а потім зійшла з розуму… Жах! Невже це – правда?! (Коли я вже стала школяркою, вивчаючи історію, все чекала якоїсь інформації про це, якогось пояснення, але – даремно: треба було знати про повстання ткачів десь в Ліоні, треба було вивчати біографію «дідуся Леніна» і т.д., тож історію я не любила.)
Наша бабуня ніколи не знала своєї матері: чи то вона померла при пологах, чи після них. Але зростала Настуня у багатодітній (12 душ !) сім’ї, в котрій шестеро дітей були рідними для батька Пилипа, а шестеро – чужих, мачухиних. ЗведенюкИ казали про таких. Мачуха любила тільки своїх нащадків, тож і годувала і одягала їх завжди краще. Важко було не тільки через бідність: важко було у всьому! Сварки, недоїдання… Хто прокинувся перший – того й чоботи! Той і піде до школи. Тому ходила наша маленька бабуня Настя до школи тільки три місяці, але на все життя вона навчилася писати (прописними літерами, ставлячи коми і крапки – де прийдеться, хоч і після кожного слова!), навчилася читати, декламувала вірші Тараса Шевченка напам’ять, а у прискринку сундука зберігався у бабуні, як велика цінність, вирваний звідкільсь портрет самого Поета (той, що у кожусі і кудлатій шапці).
Шевченко, його вірші і картини – то для Володі змалечку якось стало теж великою цінністю, бо коли став дорослим, освоїв бандуру – більше 20 років ніс священну вахту в Каневі біля могили Кобзаря, голосом, серцем і всією душею думами, піснями на слова Тараса Шевченка і власними скликав людей до гуртування, кликав пробудитися, постати за Незалежність України, відшукати в собі не СРСР-ця, а українця. В інтернеті можна послухати, як співає мій брат. «Ой, Морозе-Морозенку», «Кобзо моя!», «Цвіт покоління», «Дума про Матір», «Не пора!», «Ніч яка, Господи!», «Ой зійшла зоря», «Яничари», «Пісня про Крути», «Якщо любиш Україну» і ще багато інших… Голос у Володі гарний, густий, драматичний, кожне слово промовляється-проспівується, зливаючись із переборами бандури… Ту бандуру Володі подарував (фінансував) Ющенко Віктор Андрійович, відвідавши якось із делегацією Канівський музей та могилу Тараса Шевченка, звернувши увагу на талановитого співака й бандуриста, інструмент котрого давно бажав уже заміни. Пізніше Володя грав на цій бандурі і в Грузії (2008 рік), й на майданах у Києві, і в Рівному, де відкрив кобзарську школу для хлопчиків, створив зразковий ансамбль юних кобзарів «Нащадки», і в Польщі, й в Угорщині, й в Америці…
Володимир Григорович Горбатюк (1951 – 2023)... Вічна тобі пам’ять, братику!
* * *
А поки що ти – капосний отой мій брат Володька, через котрого я в сильний мороз язиком пробую, яка «солодка» клямка від вхідних дверей; пробую рукою (до крові), наскільки добре брат нагострив кухонний ніж; мию «в турборежимі» вікно і вхідні двері – і постійно бігаю за ворота, виглядаю самого Микиту Сергійовича Хрущова, бо той «передав», що ось-ось приїде – і перевірить, чи добре я вимила!.. А ще – я стою біля акаціі як мішень, в котру (ну так же й буде!) Володик своїм складаним ножем ну ніколи не попаде, тільки навкруг мене! А ще – я була «парашутисткою» (бабуня ледь не померла, побачивши, як я, підвішена на одному кінці налигача, зависла між небом і землею над кованими санчатами, а наді мною – розгойдується прив’язаний до іншого кінця налигача, – величезний камінь… Щось пішло не так! Ту мотузку братик перекинув через гілку, і вона ж мала б ковзати по ній! А я мала стати на санки, вилізти на акацію і стрибнути вниз, щоб із санок камінь піднявся вгору, але… Щось пішло не так! Не вийшло!
Я була й велосипедисткою. Ще й якою! Володя навчив мене їздити, стоячи однією ногою на сидінні велосипеда нашої тітоньки Олі (він не мав рами, але вмів гальмувати), отож я такою красивою ластівкою і «злетіла» в невідомість і безліч бинтів, вибравши дорогу з верхньої вулиці до нижньої, котра виходила на греблю. Хто ж знав, що буде оте прискорення?! Що до гальм – не дістати?! Що на греблю виїде трактор?! (Варіантів було кілька: «залетіти» в трактор, в ставок, в колодязь, в побудовану зупинку – або в нічого не підозрюючих бабочОк, серед яких сиділа на лавочці і моя люба бабунечка, задля котрої і була ця «ластівка»…) Доля розпорядилася інакше: спочатку переднє колесо на швидкості врізалося в купу піску на обочині (тоді ще тільки збиралися будувати дорогу-бруківку від Селіванівки до Бобринця! А нині – то «дорога смерті», як кажуть про неї власники автомобілів, лаючи яму за ямою і дерева, котрі «вмирають стоячи» – і стоячи падають на землю, а спилювати іх на паливо – нікому чи нічим… А може, просто начальство не має потреби туди поїхати чи бажання...) Дякуючи Богу, я, така крута ластівка (як зараз би сказали!) приземлялася поступово (але відчутно!): то на купу щебеню, то на купу каменю, то знову – на купу піску… Бабунечко, а я ж – РАДИ ВАС!.. Я ж так хотіла, щоб Ви мене похвали
* * *
Шестирічною, Настуню віддали в найми до місцевої пані. Бабуня розказувала, що вона була дуже доброю до неї, на жаль, часто хворіла, а ще – мала величезне горе через втрату малолітніх діток (один хлопчик упав личком на березі ставка у маленьку калюжку – і захлинувся; інший – простягнув рученята до свиней, а ті втягнули його в загорожу, врятувати не вдалося…). Тож, коли народився третій нащадок, пан задумався (можливо, це був пан Вольхов, не знаю, але в Селіванівці був хутір Вольхове із чудовим панським садом, куди ми, дітлахи, й ходили залюбки по величезні і соковиті яблука і груші)... Бабуня казала, що пані була болгаркою, вчила її і їхніх слів, і страв, і як мити коси, щоб були красивими, і навчала розпізнавати лікарські трави… Так от: пан вирішив взяти своєму синочку дівчинку-няньку, котра була б і доброю, і терпеливою, і уміла б забавити дитя. Такою й зростала Настуня. Пані говорила: «Настєнька, ти нічєго нє дєлай! Только смотрі за рєбьоночком!» Але Настуня, із вдячності до пані, то пил повитирає, то дзеркало протре, то букет квітів назбирає та поставить в кімнаті, а то – й долівку підсвіжить, рудою глиною з водичкою віхтиком змаже, поки хлопчик спить… Неодноразово, то тут, то там, знаходила якісь монетки, простягала їх на долоньці пані, а та – аж за котрим разом! – призналася, що то вона підкидала ті грошенята, щоб перевірити, чи буде ця дівчинка красти.
Мій язичок – мій ворог. От взяла та й спитала бабуню, чи за все життя вона сама щось вкрала, бо нам з Володею не раз нагадує, що красти – то великий гріх. А бабуня… заплакала. Крала! Життя заставило. Інакше – в голодівку! – не вижили б діти: Ліда (1923 р.н., наша із сестрою Людою мама), Оля (1925 р.н., Володина мама), Михайлик (1928 р.н.).
Збереглося стареньке фото десь 1932-33 року, судячи із віку дітей. Сидять поряд молоді ще Настя й Мусій (але й не скажеш, що їм лиш за 30 років: життя зістарило!), колись їх поєднало велике почуття любові, а ще – гра у сільському театральному гурті, де вони грали Назара та Галю у виставі «Назар Стодоля»… Ходили разом із іншою сільською молоддю пішки до Бобринця (а це – десь км із 28-30!), щоб там подивитися на корифеїв театру, помилуватися їхньою грою – та й собі чогось у них перейняти, навчитися.)
Особливо любила Настя співати «Хусточку шовкову»… Можливо, тому, що коханий Мусій подарував їй теж таку, дорогу, шовкову, а вона у ній оце й сфотографувалася. То нічого, що ноги – в онучах та гумових калошах, що донечки стоять лише в панчохах (познімали свої «чуні», зроблені з гумоввих камер, бо соромились)… Зате синочок Михайлик – у гарному костюмчику, ще й у ботиночках! Довгожданий син, надія батьківська! Маленький герой! Це він, п’ятирічний Мишко (ГУРА Михайло Мусійович) в 33– році приносив із ясель галушки в роті, боячись, що хтось відбере по дорозі…
В 33-ім
Біжу селом із ясель – навпрошки.
Стерня мені сколола ноги босі,
та я несу додому галушки:
там мама стогнуть, дуже їсти просять.
Мені вже п’ять. Я й слова не скажу:
з людьми вітаюсь – на ходу киваю -
і все біжу, щодуху я біжу –
й пошерхлих губ своїх не відкриваю…
А вдома, тільки двері прочиню
(це вам – не корж з полови та із стружки!):
«Поїжте, мамо!» – слину проковтну
і вийму з рота – цілих три галушки!
Три маленькі галушечки ділив мамі і двом старшим сестричкам…( А в наш час – чи й кожна дитина поділиться з кимось морозивом чи якимсь тістечком?!)
Настали важкі голодні часи – і улюблену бабунину шовкову хустку наш дід Мусій обміняв у славному місті Одеса на якусь крупу. Діда нам, онукам, на жаль, не судилося і побачити, бо помер він у 1934 році, підірвався, як казали, піднявши на ноги колгоспну вагітну кобилу, щоб врятувати лошатко. (Спробував би він, колгоспний ветеринар, – не врятувати! У сталінські часи покарання б і не забарилося!) Гура Мусій Никифорович (1901 – 1934). Царство Небесне Вам, діду!
Залишилася Настя вдовою із трьома дітьми. Працювала в колгоспі дояркою. Тричі на день ходила доїти коров – і щоразу тремтіла душею і тілом, що викриють її гріх, назвуть крадійкою, покарають, залишать дітей без молочка… При виході із колгоспної стайні був обов’язковий огляд (як казали, шмон), а наша бабуня щоразу ховала під пахвою малесеньку пляшечку із-під пеніциліну, в котрій було, мабуть, зо дві-три ложки молочка для когось із дітей: вранішня дОйка – для найменшого, Мишка, обідня – для середульшої – Олі, а для нашої майбутньої мами Ліди – увечері… Всі троє вижили, виросли, здобули відповідну освіту, всі безмежно любили і поважали свою маму Настю – і та любов і повага до бабуні, звісно, передалася і нам, онукам. Бабуня гідно і шанобливо все життя несла статус вдови, була скромною і не любила виділятися навіть на якихось святах чи родинних застіллях. Та я не раз бачила її вологі очі і чула, як вона тихенько співає: «Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі…»
Звідки й для чого в 1941 році взялася та війна, котру називали Великою Вітчизняною, – невідомо, але підступною гадиною вповзла вона і до бабусиної хати… Зайшли в село німці, витурили вдову з трьома дітьми в сарай, та ще й заставили їх обслуговувати, готувати їм їсти. Напереживалася тоді наша бабуня і через доньок-красунь, і через сина-підлітка… То Мішу і Андрія Бурлаченка (двоюрідного брата, теж 14-15 років) нелюди запряжуть в борону – і граючись, батогами стьобають по спині аж до крові, женуть в поле…, то Ліду пішки поженуть (щоб відправити потім в Германію) разом із іншими сільськими хлопцями й дівчатами аж до Макарівки. Звідти, прямо з колони, оточеної конвоїрами на конях та вівчарками, врятував, слава Богу, нашу майбутню маму Ганс, ад’ютант якогось німецького воєноначальника, штаб якого і був у бабусиній хаті. Той Ганс був молодим, не набагато років старшим від Міші, іноді (мабуть, із туги) діставав із-за пазухи фото, тикав у нього пальцем і приказував: «Майн мутер, цвай швестер!» (мовляв, і в нього теж так: мама і дві сестри, але вони так далеко…). Так от: Ганс, побачивши, що бабуня дуже плаче-побивається за дочкою, сів на коня, догнав колону і сказав, що Лідхен працює у них на кухні, її треба повернути додому… Та недовго прийшлося Насті радіти з того, бо невдовзі знову оголосили відправку молоді в ту осоружну Німеччину – і захистити нашу маму було вже нікому, крім молодшої сестри Олі: «Я піду замість тебе! Бо ти – м’якУшка! Ти дуже добра, пропадеш там! А я – бойова, я втечу! Будь-що, а – втечу!» Так і сталося.
Догнали пішки нашу селіванівську молодь аж до Кіровограда, знесилених помістили серед таких же, в приміщенні театру (декого – у фойє, а інших – на горищі, де теж і яблуку не було де впасти), на другий день мала бути відправка із залізничного вокзалу… Серед полонених цивільних на горищі було й кілька моряків із Одеси. Над ними фашисти дуже знущалися: хлопці були з поламаними ногами, мали численні рани, лежали й тільки стогнали, та побачивши Ольгу і Поліну (здається, так звали її подругу, наскільки пам’ятаю тітонькину розповідь!), чи то були вражені їхньою молодістю, чи красою, чи з якихось інших мотивацій, але зняли хлопці свої широкі шкіряні моряцькі ремені, з’єднали їх в один – і запропонували дівчатам втекти, спустившись по тому ременю із віконця горища театру. «Нам – не втекти, а вам – жити! Народіть, дівчата, синів – і живіть щасливо – замість нас!» Поліна побоялася тікати, ніхто з односельчан ніколи її вже не бачив і не знав, куди вона поділася, а Ольгу не злякало навіть те, що ременя було дуже замало, що міг помітити якийсь німець-охоронець… Стрибнула – й пошкодила (поламала чи вивихнула, не знаю точно) обидві ноги… Виламала десь по дорозі дві палиці – і так добиралася додому, до Селіванівки, через Куцівку, вдень переховуючись то в кукурудзі, то в соняшниках, то у добрих людей, котрі ділилися і шматком хліба й склянкою води, а іноді – і підвозили кіньми…
А Настя чекала-чекала… Бойовий характер своєї Олі вона знала, тому й надіялася: втекла, не поїхала в ту чужину! Тільки серце материнське все ж було неспокійним та ще – очі… Плакали-тужили…
Багато часу спливло. Вже й зима настала, вже й морози вдарили, льодом покрили річки та ставки… Але – що то за лід?! Одна назва!
Ольга, добравшись нарешті до рідного села, жахнулась: на греблі був ворожий пост, а сил у неї – обмаль! Вирішила відповзти вгору по ставку, де «вершини», дочекатися ночі – і перебратися на інший бік ставка через лід.
На ній був старенький короткий кожушок покійного батька, але ж тепер він не грів і не допомагав: лід раз за разом ламався під вагою дівчини, кожушок намок і тягнув на дно, тож довелося його, на жаль, позбутися… А Ольга вперто повзла вперед, від крижини до крижини, молила Бога про допомогу, а ще – просто плакала: від безсилля і від холоду… Уже на березі, від ніг до пояса ще перебуваючи в крижаній воді, знесилено впала без свідомості… До світанку було вже недовго – і, о щастя: люди з ближнього хуторця помітили, забрали до себе і поклали на піч розмерзатися… Повідомили матері: Оля у нас, прийдіть заберіть! Настя з дітьми взяли санчата – і, самі не свої від радості, вирушили в дорогу, а тим часом до родичів-хуторян завітала якась жінка (не знаю, хто саме, але казали, що вона була матір’ю одного із місцевих поліцаїв), побачила, що з печі на лежанку і аж на долівку тече якась вода, відкрила завісу печі – і побачила Олю, втікачку від Германії… Сказала сину, той доніс німцям, а ті тут же, кіньми, запряженими в сани, перевезли втікачку до себе. Довелося бабуні дістати із земляного сховка шматок сала (весь свій невеликий запас на чорний день, який оце й настав). Викупили Олю, довго виходжували, лікували (ноги ще погано, але вже ходили, тож німці шаленіли: «Арбайт! Арбайт!», а Ольга мусила запрягати коней і возити воду в дерев’яній бочці до німецької техніки… Возила недовго, бо об’явили німці черговий набір молоді (уже Ольгиного року народження, 1925-го!) для відправки в Німеччину, куди дівчина категорично їхати з України не хотіла. «Та не буду я туди їхати! І працювать на тих гадів не буду!» – сказала, як відрізала, а потім розігнала коней з верхньої вулиці вниз до греблі – і стрибнула з бочки наперед, між коней… Хвороби ніг давалися взнаки потім все життя вчительці і директору школи Горбатюк Ользі Мусіївні ( 13.12.1925 – 23.12.1998 )…
Німці поїхали – але з’явилися калмики… (Були, виявляється, такі кінні загони, котрі допомагали фашистам). Ці були (порівняно з акуратними і дисциплінованими німцями) – просто дикими людьми. Як згадувала бабуня, доньок вона сховала від них на городі, присипавши бадиллям від викопаної вже картоплі, а от Михайлика – не встигла (він хворів, температурив, сильно кашляв, то довелося матері накрити його периною, зверху поставити подушки – і щоразу кашляти, заглушуючи кашель сина… «Гості» замовили їжу, поїли, повилазили на стіл – і нагидили в тарілки… Добре, що швидко поїхали!
Галина Шпудейко
(Далі буде)