У час, коли українці говорили однією мовою, а книжки писали іншою, він узявся поєднати ці два світи. Майже 30 років Памво Беринда збирав, перекладав і пояснював слова. А коли його словник уже друкували, продовжував виправляти й доповнювати текст просто під час роботи друкарні.
Цьогорічного липня минає 394 роки від часу смерті Памва Беринди (близько 1555–1560 — 1632) — українського ченця, вченого, мовознавця, поета, друкаря і гравера, який залишив одну з найважливіших книжок в історії нашої мови.
Народився він, найімовірніше, у Галичині. Точне місце невідоме, але мовні особливості його праць вказують на Прикарпаття. Де Памво здобув освіту, також не встановлено. Та він блискуче знав церковнослов’янську, грецьку й латинську мови, розумівся на богослов’ї, літературі та видавничій справі.
Ймовірно, у миру його звали Павлом. Ім’я Памво він прийняв після чернечого постригу. Але це був не монах, який усе життя провів лише в келії. Він працював у друкарнях Стрятина і Крилоса, редагував тексти, створював гравюри та брав участь у виданні «Служебника», «Требника» й «Євангелія учительного». Згодом очолив Львівську братську друкарню, де видавав церковні книги та власні вірші.
Його різдвяні твори декламували учні братської школи як коляду перед львівським єпископом. А власне авторство Памво часто приховував під короткою монограмою «ПМБ» — Памво монах Беринда.
У 1619 році разом із сином Лукашем і братом Стефаном він переїхав до Києва. У Києво-Печерській лаврі став редактором, перекладачем, а згодом — архітипографом, тобто керівником друкарні. Памво звіряв церковні тексти з грецькими оригіналами, писав передмови й післямови, готував книги до друку. За кожним виданням стояла копітка праця людини, яка розуміла: книжка може зберегти для народу більше, ніж пам’ять одного покоління. А в 1627 році власним коштом він видав справу свого життя — «Лексікон словенороський».
У ньому майже 7 тисяч церковнослов’янських слів були перекладені або пояснені живою українською мовою. Памво наводив синоніми, розбирав походження слів, позначав їхні переносні та образні значення. Для XVII століття це був справжній прорив. Церковні книги читали мовою, яку багато людей вже погано розуміли. Беринда зробив складні тексти ближчими й водночас зберіг величезний пласт української лексики.
Його словником користувалися у школах. Через 26 років працю перевидали в білоруській Орші, а її вплив поширився далеко за межі України.
23 липня 1632 року Памво Беринда відійшов у засвіти в Києві. Поховали його на території Києво-Печерської лаври.
Він був і ченцем, і вченим, і майстром друкарської справи. Але передусім — людиною, яка зрозуміла силу слова раніше за багатьох. Памво Беринда зберіг не просто тисячі слів. Він залишив українцям доказ того, що їхня жива мова варта великої книги — і великого майбутнього.
Українська перемога